Борису Джонсону вдалося забезпечити консерваторам найкращий результат на парламентських виборах від 1987 року.
І це у ситуації, коли Консервативна партія перебуває при владі з 2010 року. Тоді до перемоги її привів Девід Кемерон, людина, яка запустила процес Brexit, давши згоду на проведення референдуму. Прем’єр-міністр, який сам був проти виходу Великої Британії з ЄС і залишив цю посаду у день поразки на референдумі.
Ганна Шелест, “Українська призма”, для “Європейської правди”
З 2010 року підтримка Консервативної партії спадала. Перевага у 78 парламентських місць, отримана у 2010 році, у 2015-му скородилася до 12. А на попередніх позачергових виборах червня 2017 року консерватори хоч і отримали перемогу, але їм не вистачило п’яти місць для формування більшості.
Що забезпечило Джонсону таку вражаючу перемогу?
Перша причина, як не дивно, – це явка. Фінальні цифри показали, що у 2019 році вона впала на 1,5%. Якщо у 2017 році 68,7% виборців прийшли на дільниці, то у 2019 ця цифра склала 67,3%, причому спостерігалась незвична активність так званих міленіалів – тих, хто молодше 30.
Втім, варто зазначити, що попри те, що останній раз вибори у грудні у Британії проходили у далекому 1923 році (а останні зимові – у 1974 році), цього року погода не завадила британцям висловити активну громадянську позицію.
Друга причина – політизація суспільного життя, яка спостерігається у Британії з часу референдуму за Brexit. Більшість британців сприймають ці вибори не як звичайні, а як вибір подальших дій щодо виходу зі складу ЄС.
Якщо на минулих виборах обидві партії мали змішані позиції з цього питання, і лише ліберальні демократи виступали проти виходу з ЄС, то нинішні вибори більшість ЗМІ вже охрестили другим референдумом за Brexit.
Напередодні виборів опитування показували, що майже чверть британців може змінити свою думку у день виборів. Ipsos Mori poll давали 44% консерваторам, 33% – лейбористам, 12% – ліберальним демократам, і лише 2% – скандальній партії “Brexit” Найджела Фараджа. Фактично, такі результати й вийшли після підрахунку всіх голосів.
Переможці
326 місць (з 650 у Палаті представників) були потрібні консерваторам, щоб мати більшість. Результати перевершили їхні очікування: 364 місця, що на 47 більше, ніж у 2017-му. Лейбористи отримали 203 мандати і втратили 59 місць (падіння порівняно з 2017-м склало майже 8%).
Значно зросли результати Шотландської націоналістичної партії – 48 місць (+13). Ліберальні демократи втратили одне місце і тепер матимуть 11 місць. Демократична уніоністська партія (Північна Ірландія), яка у 2017 році дала консерваторам необхідні голоси, щоб сформувати уряд, у 2019-му втратила два місця. Інші партії отримали 15 місць.
Нікола Стерджен, перший міністр Шотландії та очільниця Шотландської національної партії (ШНП), вже заявила, що у Бориса Джонсона немає іншого виходу, як дати дозвіл на ще один референдум щодо незалежності Шотландії. Таку впевненість їй дають результати виборів – ШНП отримали 48 з 59 місць у шотландських округах.
Але шотландське голосування є показовим і з іншого боку.
Свого часу однією з головних причин залишитися в Сполученому Королівстві (під час голосування за незалежність у 2014 році) було саме членство Британії в ЄС. Після зникнення цього аргументу після референдуму за Brexit у 2016-му шотландські націоналісти все частіше почали піднімати питання щодо нового референдуму за незалежність регіону.
Така значна перемога на грудневих виборах – це не лише підтримка “своєї” партії, а й чітка відповідь на активну антиєвропейську політику лідера консерваторів.
Тому вже у січні варто очікувати, що шотландський парламент знову поставить перед Лондоном питання незалежності.
Ті, що зазнали поразки
Одна з основних причин такого значного програшу лейбористів – її лідер Джеремі Корбін. Багато пролейбористських виборців не хотіли голосувати на цих виборах за свою партію, оскільки не хотіли бачити Корбіна майбутнім прем’єр-міністром країни.
Якщо консерватори втрачали голоси лише у тих округах, які у 2016 році виступали проти виходу з ЄС, то лейбористи – як там, де голосували за Brexit, так і там, де хотіли залишитись в ЄС. Партія втратила навіть у тих районах, де більшість складає робітничий клас – цільова аудиторія лейбористів. Значно просіли вони й у Шотландії, де ще п’ять років тому мали перевагу над консерваторами.
Джеремі Корбін вже заявив, що не поведе партію на наступні вибори, а залишиться її очільником лише на період “рефлексії щодо результатів”.
Щоправда, ніхто не знає, як довго триватиме цей період. І хоча лідер лейбористів наполягає, що основною причиною поразки є поляризація суспільства через Brexit, але багато хто в партії вважає, що основна причина – саме лідерство Корбіна.
Не допомогло лейбористам і те, що вони виступали за нові переговори з Євросоюзом щодо угоди і другий референдум за Brexit, точніше, вже за сам текст нової угоди про вихід з ЄС, але такий, який міг містити і питання щодо можливості залишитися в ЄС. Така позиція отримала критику навіть деяких інших лідерів партії, оскільки виборці не могли зрозуміти, чи є лейбористи партією “Remain” (бажаючих залишитися), чи вони підтримують Brexit.
Проблемою ж поки залишається і те, що у лейбористів немає нової “зірки”, щоб зайняти пост лідера партії. Ті, кому пророкували цю посаду – програли у своїх округах. Зокрема, до парламенту не потрапила тіньовий міністр з питань працевлаштування Лора Підкок, яка у свої 32 роки вважалася найімовірнішим спадкоємцем Джеремі Корбіна.
Неочікувана ситуація склалася і у ліберальних демократів. На нових виборах вони отримали на 4,2% голосів більше, ніж у 2017 році. Але все одно втратили одне місце. Найболючіший програш – у лідерки партії Джо Свінсон, яка програла лише 149 голосів шотландським націоналістам.
Причому в останні місяці до їхніх лав перейшли деякі депутати-консерватори, які були абсолютно не згодні з політикою уряду і виступали на чітких позиціях щодо необхідності залишитися в ЄС або хоча б отримати чітку і прозору угоду (на тлі погроз Джонсона вийти взагалі без неї). Але жоден із них не зміг втримати свій округ і увійти до складу нового парламенту.
Колишній консерватор та генеральний прокурор Домінік Грів, який створив багато труднощів власному уряду на шляху до Brexit і голосував за законопроєкт, який міг би зупинити цей процес, втратив свій округ і поступився новому представнику консерваторів.
Заступник голови Демократичної уніоністської партії Найджел Доддс, який тримав місце у своєму окрузі з 2001 року, – також серед переможених.
Обидві крайні партії – “Brexit” та UKIP (Партія незалежності Великої Британії) – не отримали жодного місця в новому парламенті.
Це є достатньо показовим, оскільки навіть за умови того, що 50% британців хочуть “розлучення” з ЄС, вони не готові виходити за будь-яких умов, ще й за сумнівних зв’язків лідерів партії з росіянами.
Let the Brexit done
Ще нещодавно Борис Джонсон погрожував, що він готовий вийти з ЄС навіть без угоди. Однак щоб заручитися підтримкою поміркованих британців, в останні тижні перед виборами він пом’якшив свою позицію і вже не наполягав на такому сценарії, сподіваючись отримати більшість і таки проголосувати за угоду, яка була домовлена з ЄС.
У своїй переможній промові Борис Джонсон наголосив, що Brexit відбудеться 31 січня “без жодних якщо або але”.
У цьому ніхто не має сумнівів, оскільки вся його передвиборча кампанія фактично була побудована лише на одному гаслі – “Давайте закінчимо Brexit” (Let the Brexit done).
Однак важливо зауважити, що така перемога консерваторів не означає, що у країні зростає підтримка Brexit.
Радше, більшість вже втомилась від дворічної саги голосувань у парламенті за умови угоди про вихід і постійної політичної кризи. Більшість виборців вже просто хотіла, щоб це закінчилося і можна було планувати своє життя й бізнес за нових реалій.
Кожне відтермінування негативно впливало на курс фунта, інвестиційну привабливість, бажання великих компаній мати свої офіси у Британії.
Вже наступного тижня нові парламентарі складуть присягу, а королева Єлизавета виступить з програмою для уряду.
Після чого відбудеться необхідне голосування за угоду щодо виходу з ЄС.
Всі намагаються встигнути до різдвяних свят, щоб не починати новий рік з тією ж невпевненістю, яка стала візитівкою Британії з часів референдуму 2016 року.