Упродовж 2019–2020 років (ще до пандемії коронавірусу) спеціалісти з держав “Східного партнерства”, Вишеградської групи у співпраці з Фундацією “Рес.Публіка”, журналом “Вишеград Інсайт” та Німецьким фондом Маршалла досліджували, яке майбутнє може чекати на Східну Європу у 2030 році.
Сергій Герасимчук, Рада зовнішньої політики «Українська призма» для DT.UA
Ґрунтовне дослідження політичного фундаменту, закладеного протягом останнього десятиліття, та виявлені мегатренди (в тому числі, ризики економічної кризи, рецесії як у ЄС, так і у Росії) вказали на кілька сценаріїв, які було оприлюднено на презентації у Варшаві 16 березня 2020 року. У кожному з них знайшлося місце й Україні. Ось тільки чи сподобається таке майбутнє українцям?
На перший погляд, доволі притомним і ефективним може видатися сценарій прагматичної інтеграції. Згідно з таким сценарієм, усі забудуть про перспективу членства в ЄС для держав Східної Європи, — Європейська комісія із властивою їй обережністю у формулюваннях усіляко уникатиме “геополітичних наративів”. В окремих державах-членах на тлі тенденцій до ізоляціоналізму, зростання популярності націоналістів та популістів ця тема взагалі стане табуйованою. Однак європейські інвестиції в регіон і торгівельна та економічна взаємозалежність зростатимуть. Імовірно, запровадять роумінговий безвіз. Спільні інфраструктурні проєкти підвищуватимуть мобільність, а держави — підписанти угод про асоціацію будуть в економічному виграші.
За таких умов Росія навряд чи байдикуватиме. Звісно, запропонувати економічні принади, сумірні з європейськими, Москва не зможе: Кремлю знадобиться час, щоб оговтатись від падіння цін на нафту, а також від наслідків економічної кризи, яку, поза сумнівом, спричинить поширення COVID-19 та безпрецедентні карантинні заходи (не під силу це буде й іншим економічним гравцям — Китаю чи Туреччині, особливо коли на тлі торговельної війни зі США та пандемії коронавірусу економіка КНР теж суттєво уповільнилась).
Але бряжчати зброєю щоразу, коли хтось порушуватиме питання політичної інтеграції Східної Європи з ЄС, — зможе. А отже, політична інтеграція стане прерогативою одинаків-мрійників. Політичні сили, що виступають за євроінтеграцію, зійдуть на маргінес, а громадянське суспільство втратить можливість бути акселератором глибоких і всеосяжних реформ.
Інший імовірний сценарій — відновлення російської гегемонії. Його важко назвати привабливим, адже в разі реалізації зазначеного сценарію Росія зможе, незалежно від санкцій Заходу, відновити свою геополітичну потугу й, відтак, намагатиметься відновити повноцінний контроль над сусідами. Це, своєю чергою, перекреслить будь-яку можливість політичної й економічної інтеграції Східної Європи і ЄС. Москва, користуючись прибутками від нафто- і газодоларів та “Північного потоку-2”, отримає можливість заволодіти стратегічно значущими секторами економіки держав “Східного партнерства”. Звісно, з таким розвитком подій не можна виключати і спроб банального підкупу Кремлем політичних еліт у цих державах. Що вестиме до подальшої дестабілізації регіону, поляризації, коли не розколу, в державах регіону.
В Україні такий сценарій сприятиме посиленню проросійських сил і поновленню їхнього впливу на державну політику. З іншого боку, опозиційні сили теж радикалізуються і стануть більш популярними, особливо на Заході України. Це дозволятиме Росії й надалі таврувати Україну як державу, не варту інвестицій, а самій здобувати повний контроль над стратегічними секторами української економіки.
Понад те, Росія не обмежиться “Східним партнерством”, а намагатиметься дедалі більше атакувати й сам ЄС, використовувати російську меншину як п’яту колону, поглиблювати розкол між державами ЄС. Не стоятимуть осторонь і намагатимуться скористатися з послаблення Європи і Китай з Туреччиною.
Щоправда, й тут пандемія коронавірусу та падіння цін на нафту може внести свої корективи. Оптимісти припускають, що за таких умов Росія навряд чи дозволить собі розпорошувати ресурси на зовнішньополітичні проекти та посилення власної гегемонії. Разом з тим, реалісти гадають, що суттєвих коректив російського курсу на втілення такого сценарію не відбудеться. Просто росіянам доведеться менше їсти…
Здавалося б, що може бути гірше такого розвитку подій? Але можливий і такий сценарій — розворот Євросоюзу до Москви. Тоді проти Східної Європи гратимуть одразу два гравці. ЄС і Росія порозуміються щодо спільності економічних та безпекових інтересів (особливо на тлі спільних побоювань з приводу зростання Китаю), “Північний потік-2” стане лише першим у черзі масштабних російсько-європейських ініціатив. У європейських столицях, як колись на початку 1990-х, Східну Європу сприйматимуть крізь призму російських інтересів. Санкції, застосовані до Росії, будуть скасовані в ім’я порозуміння з Європою, бізнес-інтересів окремих компаній та політичних амбіцій окремих європейських лідерів.
Регіон “Східного партнерства” лишатиметься на гачку Росії завдяки замороженим конфліктам. Правда, на тлі європейсько-російського тандему лідери “Східного партнерства” намагатимуться фліртувати з Пекіном, щоб уникнути російського домінування, але автоматично це ще більше віддалятиме їх від Європи. Що ж до пріоритетів демократизації, то вони зійдуть нанівець — як у державах Східної Європи, так і в ЄС, — пріоритетом стане економіка та business as usual.
Як наслідок, у державах “Східного партнерства” — страх, нестабільність, розчарування в Європейському Союзі…
Зрештою, четвертий сценарій ґрунтується на припущенні про силу громадянського суспільства. У разі його втілення навчені гіркими уроками історії представники інституцій громадянського суспільства Східного партнерства усвідомлять, що сподіватися на допомогу ззовні марно. Тоді, подекуди за символічної підтримки з боку ЄС — передусім із північних та балтійських країн, — із середовища громадянського суспільства постануть нові лідери, які спроможуться сфокусувати силу і креатив “вулиці” у конструктивне наповнення проєкту “Східного партнерства”, ефективні економічні реформи, прозору приватизацію, подолання рудиментарних олігархічних впливів. Покращиться ситуація в освітньому секторі. Відбуватиметься диверсифікація ринків, до яких стануть належати і Китай, і інші держави Азії, і Латинська Америка.
Правда, є ризик, що завищені сподівання громадян зіграють лихий жарт із лідерами громадянського суспільства, і брак короткострокових результатів призведе до ротацій у владі. Проте запобіжником від негативних наслідків може бути розбудова демократичних інституцій, а не розрахунок на окремих лідерів-демократів.
Для України це могло б стати ключем до успіху, посилити її лідерські позиції у “Східному партнерстві”, зробити привабливим партнером для Вишеградської групи та держав Тримор’я.
Зрозуміло, що запропоновані сценарії не конче втілюватимуться в чистому вигляді. Можливе їх переплетення і взаємодоповнення. Драматичні й непередбачувані події, на кшталт пандемії коронавірусу COVID-19, їх наслідки для регіону, Європи і світу також внесуть до описаних сценаріїв свої корективи, й аж ніяк не оптимістичного ґатунку. Однак, попри все, важливо усвідомлювати: щоб досягти щасливої розв’язки, доведеться докласти чимало зусиль.
Тож чи є майбутнє у Східної Європи і “Східного партнерства”? Чи спроможуться українці на зміни? Чи зможуть змінити своє майбутнє на краще, всупереч негативним мегатрендам? Уже найближче десятиліття це покаже…