“Три горішки” для Бундесканцлера…

Коли у 1973 році спільними зусиллями кінематографістів з Чехословаччини та Німецької Демократичної Республіки було знято фільм-казку “Три горішки для Попелюшки”, Ангела Доротея Каснер (нині відома як Канцлер Німеччини – Ангела Меркель) закінчувала навчання у школі і готувалась до вступу в університет.

Підписатись на новини "Української призми"

Коли у 1973 році спільними зусиллями кінематографістів з Чехословаччини та Німецької Демократичної Республіки було знято фільм-казку “Три горішки для Попелюшки”, Ангела Доротея Каснер (нині відома як Канцлер Німеччини – Ангела Меркель) закінчувала навчання у школі і готувалась до вступу в університет.

Можливо, юній Ангелі навіть доводилось бачити цей фільм, і, можливо, він навіть міг їй сподобатися. Проте навряд чи вона могла собі уявляти, що й сама стане Попелюшкою світової політики – пройде шлях від простої школярки, доньки пастора, до Глави уряду Німеччини, однієї з найбільш впливових політичних фігур Європи та світу.

Сергій Герасимчук, спеціально для “Українського інтересу”

 Ще менше Меркель могла уявляти, що коли її політична кар’єра досягне піку, вона вчетверте стане Бундесканцлером і вже навіть задумається про наступників та політичну спадщину, їй доведеться зіштовхнутися зі своїми “міцними горішками”: президентом Росії – Владіміром Путіним, США – Дональдом Трампом, та Франції – Емманюелем Макроном і від того, як розвиватимуться відносини Ангели Меркель із цими політиками залежатиме і доля її політичної спадщини, і майбутнє Німеччини, і майбутнє Європи.

Меркель – Путін: “Статус відносин – все складно”

Давнім знайомим Ангели Меркель у згаданому товаристві є Владімір Путін. Історія їх знайомства та співпраці схожа на гостросюжетний роман. Коли Меркель прийшла до влади, і в Росії і в Німеччині усім було зрозуміло, що відносин у стилі Колль–Єльцин або Шрьодер–Путін із новим Канцлером Німеччини російському президентові годі чекати. Незважаючи на те, що Путін якось дарував Меркель квіти 8-го березня (та й під час останньої зустрічі у Сочі не стримався, щоб не вручити їй черговий букет), а вона регулярно надсилала йому його улюблене пиво, обидвоє ніколи до кінця не довіряли одне одному. Війна, яку розгорнула Росія в Україні як виклик порядку міжнародної системи, підтримка Путіним режиму Башара Асада (який своїми злочинами проти людства викликає відразу в цивілізованому світі), історія з начебто згвалтованою сирійцями дівчинкою Лізою, яку нахабно розкручували російські медіа-технологи, цілячи у рейтинги Меркель та ХДС/ХСС, – лише підлили масла у вогонь “складних відносин”.

Не забула Меркель і про болісні особисті випади російського президента – ані про пса Путіна Конні, якого свого часу впустили до кімнати, де німецький Канцлер зустрічалася з Владіміром Путіним (попри те, що “протоколістам” було чітко вказано, що Ангела Меркель побоюється собак), ані про те, як російські канали після смерті Гельмута Коля ледь не прямим текстом звинувачували Ангелу Меркель в тому, що вона зрадила свого патрона і цим пришвидшила його смерть.

Сам Путін теж не забув ані того, як Меркель стала на захист України і лобіювала європейські санкції спрямовані проти РФ (власне, саме Берлін став стрижнем європейської солідарності у цьому питанні), ані того, як під час саміту Великої Двадцятки в Австралії німецька очільниця назвала російського президента “відірваним від реальності” (та й Велика Вісімка перетворилась у Сімку не без участі Ангели Меркель).

Проте, як Меркель, так і Путін продовжують складну гру у двосторонніх відносинах.

Він намагається “обкласти” її своїми прихильниками і лоббістами. Вона “відсуває” їх на лаву аутсайдерів або “почесних пенсіонерів” німецької політики – чого лишень варті Франк-Вальтер Штайнмайер, який нині є президентом Німеччини, проте аж ніяк не може лобіювати російські інтереси в уряді, або відомий сентиментами до Москви Гернот Еллер, якого нині змінив на посаді  Координатора з відносин з Росією, Центральною Азією та країнами Східного партнерства молодий, амбітний, і – головне – непомічений у зв’язках з Кремлем Дірк Візе, чи зрештою помітно проросійський Зігмар Габріель, який був змушений поступитися посадою Міністра закордонних справ “яструбу” від соціал-демократів Хайко Маасу.

Він намагається нав’язати їй “Північний потік–2” і тим розсварити з американцями та східноєвропейцями, а вона натомість каже про необхідність гарантій транзиту газу через Україну і навіть вказує на необхідність формування інституцій, що несли б за це відповідальність і, тим часом, не заперечує проти розбудови в Німеччині LNG-терміналів у Дуісбурзі та Брунсбуеттлі…

Путін і Меркель справді давні знайомі, тож така гра видається обом цікавою, хоча й складною. І загалом, можна було б навіть поставити на перемогу Меркель – адже за нею мовчазно стоять прихильники лібералізму, котрих чимало серед західних еліт та верхівки ЄС, потужна німецька економіка і, хоча й ослаблена, проте й досі правляча урядова коаліція. Проте, сумнівів додають інші “міцні горішки”, які стали на шляху жінки, котру ще недавно напівіронічно називали “королевою Європи”.

Меркель – Трамп: “справа на 374 мільярди доларів”…

Серед іншого, вдавати порозуміння із Путіним Меркель змушена через ускладнення у відносинах із головним трансатлантичним союзником – Сполученими Штатами.

Ще під час візиту Меркель до Вашингтону у 2017 році новообраний президент США Дональд Трамп вказав Меркель на те, що Німеччина винна Штатам 374 мільярди доларів за надання безпекової підтримки в рамках НАТО і навіть вручив їй символічний чек з цією сумою. На жаль, Німеччині нічим було відповісти на закиди американського президента, а 2% ВВП на оборонні витрати й досі лишаються для Берліну завданням довгострокової перспекитиви…

Згодом, вже у 2018 Трамп оголосив про намір ввести тарифи на європейські товари – ризик того, що це рішення набуде сили, досі високий і остаточне рішення з цього приводу стане відомим лише 1 червня – якщо так станеться, то постраждають передусім німецькі компанії, а отже й рейтинги Ангели Меркель.

Ну а найбільшим ударом по відносинах став вихід США із так званої “Іранської ядерної угоди” – а також погроза не лише відновити санкції щодо Ірану, але й застосувати їх щодо європейських компаній, які співпрацюють з Тегераном (а таких найбільше у Німеччині).

Вочевидь, Ангела Меркель, яка вбачає “Іранську угоду” одним з найбільших досягнень європейської дипломатії, не могла лишитися осторонь зміни “статус кво”. Вона усіляко намагалась вмовити американського лідера не руйнувати домовленості, а коли він це зробив – спробувала сформувати коаліцію тих, хто б зберіг діалог з Іраном у нормативних рамках. А оскільки потенційних і впливових союзників у цій справі не так багато, то Меркель довелось пом’якшити риторику і щодо Москви, яка має важелі впливу на Тегеран. У непрямий спосіб Дональд Трамп підштовхнув Меркель до пошуку компромісів із Путіним. Останнього німецька Канцлер вважає підступним ворогом, проте Трамп для неї  взагалі фігура непередбачувана і тому вона воліє перестрахуватися.

Меркель – Макрон: надія що вмирає?

І “небезпечне танго” Меркель та Путіна, і арм-реслінг Меркель з Трампом були б більш успішними для Німеччини, якби в самому ЄС панувало порозуміння. Однак і тут усе непросто. Перемога Емманюеля Макрона на виборах 2017 року дала новий поштовх тандему Берліну та Парижу у Європейському Союзі. Порозуміння між лідерами Німеччини та Франції давало шанси для реформування ЄС. Проте, схоже, ентузіазм Ангели Меркель нині дещо знизився. По-перше, тому, що німці дедалі більше непокояться, що за амбітні ініціативи Макрона доветься розплачуватися середньостатистичному бюргеру. По-друге, через те, що Меркель дедалі більше припускає – Макрон хоче відновити провідні позиції Франції у світі. Саме з цією метою він, випереджаючи її їздив до Пекіну та Вашигтону, а нині, вслід за нею збирається і до Росії.

Відтак, Меркель обережно ставиться до союзництва з Францією, побоюється, що у критичний момент Макрон може її підвести, а відтак не вступає в гострі суперечки із Трампом та Путіним. Вона, звісно, прагне говорити мовою правил та принципів, але, при цьому, залишає собі поле для маневру і простір для компромісів. Канцлер Німеччини, хоче зберегти собі в історії нішу успішного політика, а не здобути тавро людини, чиї кроки приведуть Німеччину до фіаско.

Український інтерес

Наразі у Києві чекають на візит федерального президента Німеччини Штайнмайера та міністра закордонних справ Хайко Мааса, не виключене і поновлення роботи в рамках Нормандського формату. Однак на Печерських пагорбах не повинні забувати – позиція Німеччини це нині передусім позиція Меркель. Мають пам’ятати і про те, що ця позиція, хоча й прихильна до України, як до жертви агресії, грунтується не лише на цьому сентименті, але й на складній грі Бундесканцлера із провідними світовими гравцями.

Відтак, Україні марно сподіватися, що діалог мовою гасел, апелювання до питань моралі та заклики засуджувати та протидіяти ворогам Києва спрацюють. Слід усвідомлювати, що Україна – лише частина великої гри і те, як вестиме себе у цій грі очільниця Німеччини залежатиме від того, чи поталанить їй переграти Путіна, схилити на свій бік Трампа, домогтися відданості Макрона.

Якщо Київ допоможе Меркель у цій грі, то виграє і вона, і Україна. Якщо ні, то Києву лишиться роля статиста у історії про “Три горішки для Попелюшки”…