Унаслідок зміни системного балансу сил після 24 лютого 2022 року одним із нових трендів на міжнародній арені є пожвавлення відносин між Росією, Китаєм і Білоруссю. Проте аналіз взаємодії окремих діад (РФ-РБ, КНР-РБ та РФ-РБ) у таких сферах, як політична, економічна та військова не дає підстав стверджувати про наявність якогось (не)формалізованого союзу/блоку/полюсу сили. Натомість, відносини між цими акторами мають, здебільшого, ситуативний характер і відзначаються достатнім рівнем асиметрії, значним ступенем залежності одного гравця від іншого, а також пріоритетністю національних інтересів над партнерськими. Але той факт, що РФ, РБ і КНР мають спільні майданчики для кооперації (БРІКС+, ШОС і ЄврАзЕС), свідчить про наявність спільного бачення, певного узгодженого курсу та, найголовніше, сформульованого порядку денного, якого ці держави (хоча б і суто декларативно) дотримуються. Звідси, відносини між цими трьома державами доречно розглядати не як окрему вісь (тут – «трикутник»), а як один із прикладів стратегічної коаліції, де рушійною силою співпраці є якраз фундаментальні інтереси та цілі окремих акторів.

Пертурбації на міжнародній арені та зміна системного балансу сил, спричинені, серед іншого, початком повномасштабної фази російсько-української війни в 2022 році, сприяли поглибленню відносин у трикутнику «Росія – Білорусь – Китай». Жорсткий санкційний режим проти Республіки Білорусь (РБ) і Російської Федерації (РФ), дипломатична ізоляція владних верхівок двох вище згаданих держав, а також спільне тлумачення російсько-української війни крізь призму проксі Заходу – ці та низка інших моментів стали основними передумовами пожвавлення відносин між цими трьома акторами. Однак чи достатньо цього аби стверджувати про наявність – навіть неформального – блоку/союзу і чи доречно розглядати взаємовідносини згаданих держав у рамках «трикутника»? На переконання автора, такий підхід є занадто спрощеним, оскільки такого штибу обрамлення дослідження нехтує, перш за все,  а) регіональними порядками денними (Білорусь – Східна Європа, Росія – Європа/Азія, Китай – Східна Азія); б) специфікою зовнішньополітичних векторів даних гравців, серед яких є аж два глобальних актори (РФ та КНР); в) доктринально-документальною базою, що визначає статус кооперації. В історії міжнародних відносин подібні прецеденти «спрощення» (суб)регіональних тенденцій, зокрема «Вісь зла» за Дж.Буша Молодшого, не принесли ані практичної, ані академічно-теоретичної користі. У зв’язку з цим, у цьому дослідженні відносини в трикутнику «РФ – РБ – КНР» будуть аналізуватися на рівні окремих діад-вузлів. Таким чином, на основі оцінки стану двосторонніх відносин і наявності/відсутності збігу ключових зовнішньополітичних інтересів вищезгаданих держав буде зроблено висновок про а) доречність розглядати цю проблематику у рамках «трикутника»; та б) рівень і тип політичної співпраці між РФ, РБ та КНР.

Автор:

• Нікіта Федь, інтерн Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

 

Редактор:

• Павло Радь, дослідник Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

 

Рецензент:

• Ярослав Чорногор, кандидат історичних наук, директор Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

 

Художній і технічний редактор:

• Анатолій Черниш, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

 

 

МЕТОДОЛОГІЯ

 

Основним методом у цій роботі є видозмінена версія PEST-аналізу, у якій акцент робиться саме на політичну, економічну та технологічну (військову) складові розвитку міждержавних відносин. Завдяки цьому інструментові є можливим дослідження стану політичної взаємодії РФ із КНР, КНР із РБ та РФ із РБ – із включенням таких важливих складових, як економічна та військова сфери. 

У частині тексту з аналізом типу відносин у кожному вузлі та в т.з. «трикутнику» в цілому оцінка робиться на основі теорії стратегічних відносин. На цій же методологічній базі сформовано оціночні критерії, представлені у вигляді порівняльної таблиці.

Окрім того, при підбитті підсумків і виробленні рекомендацій використовується метод порівняння, що є необхідним для визначення рівню інституціоналізації й формалізації тристороннього діалогу, а також для оцінки типу взаємовідносин у «трикутнику». Зокрема, йдеться про такі характеристики співпраці: 1) ситуативна – залежність кооперації від зовнішніх умов; 2) декларативна – спільні курс і бачення задля досягнення спільної мети є справедливими лише на рівні декларацій, заяв тощо; 3) стала – постійна взаємодія (в одній або декількох сферах) між акторами, незалежно від зовнішніх обставин; 4) партнерська – формалізована всеохопна взаємодія у сферах, що розглядаються акторами як «стратегічно важливі»; 5) союзницька – високий рівень міждержавної взаємодії за наявності безпекового договору між акторами з чітко визначеними гарантіями.

 

РОСІЙСЬКО-КИТАЙСЬКИЙ ВУЗОЛ

 

Перед тим як аналізувати стан російсько-китайських відносин слід охарактеризувати статус такої взаємодії. Попри популяризовані у світових ЗМІ тези, ознак наявності формалізованого союзу між двома державами, зокрема – підписаного безпекового договору, немає. Станом на серпень 2025 року відносини РФ та КНР розвиваються на рівні «стратегічного партнерства, яке не має меж», базис якого було закладено з підписанням у 2001 році Угоди про добросусідство й співпрацю. Як буде показано в цьому дослідженні, російсько-китайський діалог відзначається низкою системних стримувальних чинників, на підставі яких справедливо стверджувати про радше ситуативний характер взаємодії, аніж злагоджений «союзницький» курс.

 

Політичний вимір співпраці

 

Перш за все, одним із наслідків зміни геостратегічного положення РФ стало дипломатичне зближення держав. Як Китай, так і Росія позиціонують себе лідерами Глобального Півдня, фактично очолюючи тренд із переформатування чинного світопорядку. Спільна позиція держав полягає у дискримінації «(нео)імперіалістичних» (у т.ч. ліберально-демократичних) патернів і в просуванні «справедливого» глобального порядку. Хоча з цього приводу інтереси й бачення цих акторів місцями істотно різняться. Описана тенденція чітко простежується на прикладі діяльності БРІКС+. Йдеться про майданчик, у рамках якого група держав співпрацює з низки питань, які, на їх переконання, не спроможні вирішити чинні інститути глобального врегулювання. Однак на цьому етапі потенціал БРІКС+ є обмеженим через низку факторів, серед яких слід виокремити такі: 1) відсутність установчого документу; 2) інституційна база заслабка аби кидати виклик чинній системі глобального врядування ; 3) порядок денний БРІКС+ представлений у вигляді щорічних декларацій, що складаються учасниками за результатами саміту на основі консенсусу; 4) прийняття рішень відбувається за принципом одностайності – що з огляду на строкатість групи держав значно сповільнює процес інституційного поглиблення. Звідси, платформа БРІКС+ наразі є потужним інструментом для просування «антисистемних» тез і мобілізації країн Глобального Півдня для протидії й тиску в бік Заходу. Однак потенціал утворення окремого «блоку» або полюсу сили недостатній.

 

Збіг зовнішньополітичних векторів РФ і КНР простежується й під час голосування на засіданнях Ради Безпеки та Генасамблеї ООН. Є, однак, і винятки з цього правила, як-от резолюції ООН щодо ситуації в Малі, Судані та Сомалі. Ці приклади демонструють суттєву відмінність у ціннісних орієнтаціях двох держав. Так, КНР непохитно стоїть на основних принципах, закладених у Статуті ООН, а саме: невтручання у внутрішні справи держави, цілісність суверенітету та державних кордонів. Дотримання цих норм є вирішальним для підтримання двох ключових політичних «міфологем» комуністичної партії Китаю: 1) Тайвань як невід’ємна частина Китаю та 2) кінець «Століття приниження»  як передумова «Епохи Відродження». У зв’язку з цим уряд КНР не визнає анексії українських територій Росією, у т.ч. незалежність самопроголошених ДНР та ЛНР. Інакше – було б легітимізовано прецедент визнання права народів на самовизначення, що з огляду на Тайванське питання, а також ситуацію в Сяньцзяні та Гонконзі становило б загрозу національній безпеці Китаю. За таким же принципом Пекін засуджує і відносить розширення НАТО й нехтування безпековими інтересами РФ до причин т.з. «української кризи» (натяк на «внутрішній» характер конфлікту). 

 

Неочевидним, але вагомим механізмом політичної співпраці є активний діалог між главами держав РФ та КНР. Поглиблення стратегічного партнерства, а також зустрічі представників обох країн на різноманітних площадках і на різних представницьких рівнях – все це допомагає російському керманичу «зберегти обличчя» та уникнути дипломатичної ізоляції. Це питання стало більш вагомим після видачі Міжнародним кримінальним судом ордеру на арешт Володимира Путіна на початку 2023 року, оскільки відтоді контакт з президентом РФ став індикатором приналежності до «про-» чи «антизахідного» табору. Тут варто відмітити, що обсяг такої підтримки обумовлений не стільки глибиною російсько-китайських відносин, а радше станом американсько-китайського діалогу та ситуацією на фронті. З-поміж іншого, така позиція пояснюється небажанням тотальної поразки РФ, яка загрожує КНР: а) нестабільністю на спільному кордоні – у т.ч. в разі розпаду федерації на окремі республіки; б) втратою партнера в разі приходу до влади «прозахідних» сил; в) потраплянням російського ядерного арсеналу у розпорядження окремих груп під час транзиту влади. Так, вдалим прикладом вищеописаного тренду є відвідування Сі Цзіньпіном Параду перемоги 9 травня 2025 року, тоді як у минулорічних заходах  (паради 2022-2024 років.) лідер КНР участі не брав.

 

Окрім того, попри офіційну нейтральну позицію Китаю в російсько-українській війні, Кремль може сигналізувати світовій спільноті через Пекін власні меседжі, якщо вони, звичайно, не резонують з інтересами останнього. Однак ця схема працює в обидві сторони, завдяки чому влада Китаю може чинити тиск на російське керівництво. Так, наприклад, занепокоєння, висловлене китайськими високопосадовцями, стало одним зі стримувальних факторів у російській «ядерній» риториці.

 

Черговим трендом у російсько-китайських відносинах, що намітився після 2022 року, є зріст кількості щорічних спільних військових тренувань (у порівнянні з довоєнним періодом). Так, із січня 2022 по серпень 2024 року відбулося 15 таких навчань, 11 з яких – за тихоокеанським напрямком. У деяких випадках йшлося про проведення кроків у відповідь на спільні навчання США та їх регіональних союзників та/або партнерів. Попри достатньо високий та інтенсивний рівень військової міждержавної кооперації, Китай отримує з цієї сфери взаємодії більше вигод, аніж Росія. Як приклад може слугувати той факт, що в Балтійському регіоні за той же період було проведене лише одне спільне навчання. Більш того, із 2022 року КНР посилила свій вплив на російські сфери інтересів, як-от пожвавлення відносин із центральноазійськими республіками. Утворена таким чином стратегічна асиметрія переваг і збитків слугує доказом того, що в російсько-китайських відносинах ключовим драйвером є саме національні інтереси обох держав. Проте в контексті політичної взаємодії, сторони дотримуються задекларованого «партнерського» порядку денного. 

 

Економічний вимір співпраці

 

Позитивними зрушеннями відзначається й економічна складова стратегічного партнерства «без меж». Із лютого 2022 року до кінця 2024 року обсяг двосторонньої торгівлі зріс у більші ніж 2 рази в порівнянні з 2020 роком, сягнувши 245 млрд. дол. США. Але і в цій сфері простежується стала асиметрія у вигляді позитивного сальдо торговельного балансу для РФ.[1][2] (див.рис.1) Звідси, на КНР у зовнішньоекономічній діяльності Росії припадає найбільша частка, тоді як для самого Китаю РФ є лише сьомим за потенціалом китайським економічним партнером.

 

Скромними є й масштаби китайських інвестицій в російську економіку. Окрім числового дисбалансу, залежність РФ від китайського експорту обумовлена й санкційними обмеженнями. Так, КНР користується ціновими преференціями при імпорті російських енергоносіїв (зокрема – нафта й газ), попит на які, з огляду на кількість населення, є значним.(див. рис.2) У свою чергу, до прийняття США та ЄС чергових пакетів санкцій, номенклатура російського імпорту з Китаю складалася переважно з критично важливих мінералів, електроніки й техніки, складові частини яких могли бути перероблені й повторно задіяні у галузі ВПК.(див. рис.2) 

 

На додачу до цього, китайські фірми неодноразово залучалися у схеми з обходження санкцій, а також звинувачуються в прямій поставці бойових дронів у РФ. Однак наразі, при посиленні санкційного режиму, спостерігається зменшення темпів і обсягів зовнішньоекономічної взаємодії Китаю з РФ. Пояснюється це тим, що Пекін остерігається наслідків вторинних санкцій і не зацікавлений ризикувати налагодженими торгівельними зв’язками з Європою і США задля покращення діалогу з Москвою. 

 

Військовий вимір співпраці

 

Військова взаємодія є чи не найслабшою ланкою у російсько-китайському стратегічному партнерстві. До 2022 року ситуація була кардинально іншою. З 1990-х рр. військово-оборона галузь була одним із найперспективніших векторів у двосторонніх відносинах. Унаслідок ембарго на експорт зброї до Китаю, Кремль став найпотужнішим партнером Пекіну в цій галузі. Так, КНР закуповувала радянську техніку, озброєння та технології, зразки яких потім вдосконалювалися й поповнювали номенклатуру китайського ВПК. Планувалися й реалізовувалися спільні проєкти з будівництва винищувачів, військових гвинтокрилів і широкофюзеляжних літаків. Об’єктом співпраці виступала, зокрема, й  сфера сповіщення та протиракетної оборони. 

 

Із 2022 року в цьому «вузлі» реципієнтом військово-оборонної продукції є вже Росія. Пекін постачає Кремлю товари подвійного призначення (зокрема мікроелектроніку та чипи), небойові дрони, артилерію та складові елементи, необхідні для виготовлення летальної зброї. Окремо слід відмітити співпрацю обох держав у сфері обміну інформації та розвідданих. Так, Пекін у квітні 2024 року надавав доступ РФ до супутникових знімків у воєнних цілях. Новим трендом 2025 року стало залучення Кремлем лазерної протидронової зброї (як малого, так і великого радіусу дії) китайського виробництва. Також кейс російсько-української війни напевно вивчається китайськими воєнними експертами як приклад ведення модерного (гібридного) воєнного конфлікту у реаліях ХХІ ст. Очевидно, подібний досвід – у теорії – може стати в нагоді в разі ескалації по лінії «тайванського питання».

 

Однак наразі перспектив із поглиблення відносин у цій сфері не спостерігається, оскільки уряд КНР дотримується максимально обережного підходу, усіляко уникаючи безпосереднього втягування у російсько-українську війну. Навіть присутність китайських громадян у ЗС РФ ніяк не дискримінує нейтральну позицію КНР. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, держава не несе відповідальність за участь окремих осіб у добровільних іноземних батальйонах або за їх рекрутинг до ПВК. 

 

БІЛОРУСЬКО-КИТАЙСЬКИЙ ВУЗОЛ

 

Діалог між РБ та КНР відчутно поглибився з 2022 року, перейшовши з категорії «Спільної декларації про зміцнення всебічного співробітництва у ХХІ столітті» (2000 рік) у розряд «Всепогодного всеосяжного стратегічного партнерства» (2022 рік). Однак за результатами аналізу двосторонніх відносин між цими державами, можна стверджувати про асиметричний і ситуативний характер цього партнерства, де найбільш виразним є політичний вектор взаємодії. Однак і тут актори переслідують кардинально різні цілі й інтереси.

 

Політичний вимір співпраці

 

Так, політичний аспект стратегічного партнерства між Китаєм і Білоруссю відзначається асиметрією, яка полягає не лише у різниці в силовому й геостратегічному потенціалах, але й у розбіжності ключових інтересів. 

 

Для уряду Білорусі поглиблення відносин із КНР є інструментом, перш за все, для «виживання» режиму Лукашенка. Співучасть РБ у російській агресії проти України призвела до ряду системних наслідків, з урахуванням яких Мінськ має вибудовувати оптимальний зовнішньополітичний курс. Йдеться, зокрема, про такі фактори: а) дипломатична ізоляція, спричинена політичною кризою 2020-го року в Білорусі і поглиблена після лютого 2022 року; б) комплексна залежність Мінська від Кремля; в) жорсткий санкційний режим, що негативно впливає на білоруську економіку. Також, на відміну від Росії, Китай стабільно займає лідерські позиції в інститутах глобального врегулювання, а отже, теоретично, міг би репрезентувати інтереси РБ на різноманітних коопераційних майданчиках. Окрім того, з огляду на європейський вектор у зовнішній політиці Китаю, поглиблення білорусько-китайських відносин може посприяти відновленню діалогу між Білоруссю та ЄС – як це було до серпня 2020 року. 

 

У свою чергу, КНР переслідує амбітніші цілі – як за характером, так і масштабом. РБ – є перспективним партнером, у першу чергу, завдяки своєму вигідному геополітичному й геостратегічному положенню. На додаток до транспортного сполучення, а до 2020 року – ще й інституційних контактів із ЄС, Білорусь є членом Євразійського економічного союзу. Звідси, Білорусь користується торгівельними преференціями не лише з РФ, а й з країнами Центральної Азії (Киргизстан і Казахстан) та Південного Кавказу (Вірменія). Такий порядок денний створює сприятливі умови для розширення масштабу «Один пояс – один шлях» (ОПОШ) – глобального інфраструктурного проєкту, що є чи не найголовнішим політичним капіталом чинного лідера КНР Сі Цзіньпіна. Таким чином, численні зустрічі на різних рівнях представництва (зокрема – візити президента Білорусі до Китаю в 2023 та 2024 роках) та всеохопне міждержавне співробітництво мають на меті «зберегти обличчя» Олександра Лукашенка. Пояснюється це тим, що саме за його президенства було закладено базис для реалізації вищезгаданих проєктів. Отже, білоруський вектор у зовнішній політиці Китаю (станом на 2025 рік) спрямований саме на підтримання стабільності держави й збереження того потенціалу кооперації, що спостерігався до подій 2020 та 2022 років, з перспективою його відновлення після врегулювання російсько-українського конфлікту.

 

Економічний вимір співпраці

 

Паралельно з політичним рівнем партнерської взаємодії, активно розвивається й економічний. Як уже зазначалося, санкційний режим, запроваджений проти РБ у 2020 році, негативно впливає як на експортно-імпортний потенціал, так й інвестиційні клімат й авторитет держави. З огляду на те, що на торгівлю з РФ традиційно припадає значна частка зовнішньоекономічної активності Білорусі, асиметрія двосторонніх відносин дедалі дужче поглибилися на користь Росії в умовах жорсткішого санкційного режиму.  Через це альтернативні ринки (як-от ЄС) стали практично недоступним для Мінська, хоча підтримка діалогу з європейськими партнерами розглядається білоруським керівництвом як пріоритетна. У зв’язку з цим, низка двосторонніх угод , укладених за результатами зустрічей між лідерами Білорусі та Китаю в 2023 і 2024 роках, може посприяти зменшенню економічної залежності від Кремля. 

 

Проте й у випадку з КНР простежується торгівельний дисбаланс. Так, у 2022-2024 роках спостерігається негативне сальдо на користь Китаю.[3][4] (див.рис.3). До того ж, що стосується, номенклатури зовнішньоторгівельних відносин між РБ і КНР, то в китайському експорті переважають товари машинобудівництва та електотехніки, тоді як імпорт із Білорусі складається переважно з продукції агросектору.(див.рис.4)  

Такий стан справ, разом із кредитами й позиками, які Пекін традиційно видає без попередніх умов, загрожують для Білорусі (у довгій перспективі) тотальним упаданням під китайський фарватер. 

 

З боку КНР багатостороння економічна співпраця з Республікою Білорусь тлумачиться ще і як інвестиція в розгалуження інфраструктурної мережі ОПОШ. Показовим є кейс технопарку «Великий камінь», що був започаткований у 2013 році й куди було залучено 120 міжнародних компаній із інвестиціями на понад 1,4 млрд. дол. США. Проте з 2020 року реалізації подібних амбітних проєктів призупинена, а обсяг інвестицій КНР у РБ помітно сповільнився. Однак чинна влада Білорусі уникає давати публічні коментарі з приводу негативних тенденцій у білорусько-китайських економічних відносинах, натомість висвітлюючи успіхи в двосторонній торгівлі.

 

Військовий вимір співпраці

 

Що стосується військово-безпекового аспекту партнерства, то між Білоруссю та Китаєм було започатковано та реалізовано низку спільних проєктів у сфері ВПК (як-от “Полонез”, “Полонез-М” та ЗРК “Бук-МБ2”). З огляду на вищий рівень технологічного розвитку, співпраця з КНР уможливлює отримання нових систем озброєння, повний цикл виробництва яких є недоступним для білоруського ВПК. Хід і специфіка російсько-української війни продемонстрували також і значущість ролі БПЛА для ведення воєнних кампаній, унаслідок чого в Білорусі зріс інтерес до та попит на дрони китайського (небойові) і власного виробництв. 

 

Новим трендом стало проведення спільних двосторонніх військових навчань у 2024 році, якому передувало надання Білорусі статусу держави-члена Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Оскільки ключовим завданням ШОС є спільна протидія транскордонним загрозам, то білорусько-китайські тренування поблизу кордонів із Польщею та Україною (8-19 липня 2024 року) мотивувалися, згідно із заявами високопосадовців обох країн, необхідністю підвищення рівню оперативної взаємодії в рамках антитерористичних кампаній. Однак у ЗМІ простежують взаємозв’язок цієї акції з такими подіями, як укладення безпекової угоди між Україною і Польщею (8 липня 2024 року) та проведення саміту НАТО у Вашингтоні (9-11 липня 2024 року). Поясненням цього вважається системне протистояння між КНР та Заходом, а отже – і блоком НАТО. Зокрема, йдеться про китайську стратегію із затягування й розпорошення ресурсів США в інших регіонах задля підваження позицій Вашингтону в Індо-Тихоокеанському регіоні. Такий дипломатичний сигнал міг адресуватися і Росії, аби вкотре підкреслити асиметричний характер російсько-китайського партнерства. Це має сенс ще й з урахуванням того, що Кремль використовував дислокацію білоруських військ на кордоні з Україною в рамках запланованого наступу на Сумщину в середині-наприкінці літа 2024 року. 

 

Для Білорусі, попри явний тиск із боку РФ, поглиблення військово-безпекового співробітництва з КНР є раціональним із точки зору національної безпеки. Відносна слабкість і низький рівень модернізації збройних сил РФ, продемонстровані в ході російсько-української війни, а також квола реакція з боку Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) на запит Вірменії у ході ескалації Нагірно-Карабаського конфлікту – усе це негативно вплинуло на сприйняття Білоруссю Росії як безпекового гаранта. Звідси, тісніший діалог із Китаєм являє собою додаткову площину для маневру – особливо на випадок подальшого ослаблення ваги й впливу РФ на міжнародній арені.

 

РОСІЙСЬКО-БІЛОРУСЬКИЙ ВУЗОЛ

 

Російсько-білоруські відносини відзначаються найбільшим ступенем формалізації та інституціоналізації в трикутнику «Росія-Білорусь-Китай». Де-юре, союз між двома державами було оформлено з підписанням Договору про створення Союзної держави (1999). Однак де-факто, процес поглиблення та галузево-інституційного злиття розпочався в 2020 році. Разом із спільною позицією в ряді міжнародних організацій і площадок (ООН, ЄврАзЕС, ОДКБ, ШОС та БРІКС+), Мінськ перебуває у фактичній залежності від Кремля в усіх сферах зовнішньої, а місцями й внутрішньої, політики. Згідно з результатами подальшого аналізу, РФ проводить систематичну політику, спрямовану на ліквідацію суверенітету РБ та інкорпорацію її потуг у рамках т.з. «Союзної держави». Отже, діалог між Росією та Білоруссю відзначається зависоким рівнем залежності одного союзника від іншого. Звідси, справедливо стверджувати про низький рівень опірності такого союзу до «зовнішніх шоків» і зміни балансу сил, оскільки інтереси РФ та РБ в ньому враховано й задоволено нерівномірно. 

 

Політичний вимір співпраці

 

Так, політичний аспект російсько-білоруської співпраці має чітко виражений асиметричний характер, зокрема – з 2020 року. До того, з 2000-х років, офіційний Мінськ оперував достатньою площиною для маневру аби запобігати політичній залежності від Кремля, водночас зберігаючи сталі, проте асиметричні партнерські відносини. У цей період зовнішньополітична стратегія Білорусі включала в себе: а) позиціонування як «серединної» європейської держави, тобто – постійного посередника між Заходом і Росією; б) диверсифікацію експортно-імпортного портфоліо та розширення мережі партнерів у галузях економіки та промисловості, зокрема – за рахунок ЄС та США; в) оптимальне балансування між Заходом і РФ. 

Проте після політичної кризи 2020 року, пов’язаної з фальсифікацією президентських виборів і придушенням масових протестів, та відповідних «західних» санкцій балансування асиметрії у відносинах із Росією стало практично неможливим. Скориставшись хитким положенням президента Білорусі, Кремль досяг вигідної для себе зовнішньополітичної переорієнтації Мінська. Окрім субсидій на імпорт нафти й газу за нижчими цінами, на порядок денний двосторонньої співпраці почали висуватися інтеграційні проєкти «Союзної держави», які досі успішно відтягувалися урядом Білорусі. Попри свій «взаємовигідний» характер, 28 дорожні мапи, розроблені та узгоджені в 2021 році, в довгостроковій перспективі сприятимуть фактичному й юридичному злиттю усіх державних потуг Білорусі та встановленню єдиного держапарату (звичайно, під егідою РФ). Цей процес дедалі активізувався після лютого 2022 року. Причиною цьому стало посилення санкційного режиму проти уряду Лукашенка й поглиблення дипломатичної ізоляції через співучасті РБ у російській агресії проти України. Відтоді взаємодія з Росією є хоч і не безальтернативною, однак єдиною ефективною моделлю розвитку Білорусі з урахуванням неспроможності вести автономний зовнішньополітичний курс через залежність від ресурсного та інфраструктурно-логістичного потенціалів РФ.

 

Спільність позицій двох держав спостерігається й на дипломатичній арені. Ще з часів заснування ООН Республіка Білорусь продовжує бути «союзником» РФ під час голосування за резолюції Генасамблеї. Під час політики т.з. «багатовекторності» Олександра Лукашенка траплялися винятки з цього правила. Зокрема це стосувалося резолюцій щодо Південної Осетії та Абхазії, а також – нейтральної позиції щодо Криму. Однак у період 2020-2022 років зовнішньополітичні орієнтири Білорусі почали дедалі дужче сходитися з російськими. Окрім того, будучи співчленом/співучасницею низки міжнародних організацій і платформ поряд із Росією, Білорусь стало дотримується ключових порядків денних даних структур і площадок, а саме – ЄврАзЕС, ОДКБ та БРІКС+ (де членство Білорусі поки що не прийнято). 

Винятком є ШОС, куди РБ вступила в 2022 році більшою мірою завдяки сприянню Китаю. Попри проведення білорусько-китайських навчань у 2024 році, цілі й мета Шанхайської організації зводяться до транскордонного характеру. Такий «заширокий» порядок денний організації може тлумачиться її членами по-різному, залежно від ситуації та інтересів задіяних акторів. Звідси, альтернативний майданчик у вигляді білорусько-китайського тандему в ШОС не є достатньо потужною, щоб розглядатися як альтернатива російсько-білоруським союзницьким відносинам.

 

Економічний вимір співпраці

 

Що стосується економічного аспекту двосторонніх відносин, то він із часів СРСР відзначається певним ступенем залежності РБ від РФ. Причиною цьому стало збереження елементів радянської економічної моделі, завдяки якій вдалося зберегти виробничі потуги й рівні доходів під час турбулентності 1990-х років. Однак в обмін на це білоруське керівництво пожертвувало довгостроковими вигодами від проведення структурних ринкових реформ, через які пройшли всі колишні сателіти СРСР у Східній Європі. Однак, після лютого 2022 року, положення Білорусі в цьому контексті дедалі ускладнилося. Як уже зазначалося, до 2020 року в режиму Лукашенка була можливість розширювати мережу економічно-торгівельних відносин з іншими державами, зокрема – ЄС, Латинською Америкою, Близьким Сходом, Україною та США. 

 

Однак жорсткий санкційний режим став причиною глибшої економічної залежності від РФ.[5][6][7] (див.рис.5) Так, станом на 2023 рік частка Росії в білоруському експорті склала 60%, тоді як обсяг довсторонньої торгівлі, згідно з чиновницею Міністерства економіки РБ, в 2024 році сягнув рекордної позначки. Асиметрія включає в себе і експортно-імпортну номенклатуру російсько-білоруського економічного діалогу. Так, експорт Росії до Білорусі переважно складається з: 1) нафто-паливної продукції; 2) природнього газу; 3) чорних і кольорових металів; 4) промислового обладнання; 5) товарів машинобудівництва; 6) пластмаси й добрив; 7) зернових культур. Водночас, РБ експортує до РФ 1) вироби аграрної та промислової машинерії; 2) продукти харчування; 3) текстиль; 4) фармацевтичну продукцію та 5) конструкції зі сталі.

Росія, попри активізацію білорусько-китайських відносин, досі лишається найбільшим інвестором у білоруську економіку: у 2023 році частка прямих іноземних інвестицій з боку РФ сягнула понад 60%. Мінськ користується значними субсидіями на імпорт нафти, які станом на 2023 рік становили 30%. Значним є і державний борг Білорусі перед Росією (10,2 млрд.дол. США у 2022 році), внаслідок чого його переструктуризація стала ще одним інструментом впливу Володимира Путіна на білоруського лідера. 

Із закриттям ринку ЄС Мінськ втратив чи не найбільшу перевагу від свого геоекономічного положення між Заходом і Росією. Так, у 2022 році було виділено додаткові 1,5 млрд дол.США на реалізацію проєктів з імпортозаміщення. Окрім того, для того щоб підтримувати свій експортний потенціал (в основному – продукти нафтопереробки та мінеральні добрива), Білорусь наразі має вести торгівлю через російську логістичну та банківську системи – що негативно впливає на конкурентоспроможність білоруської продукції. 

У підсумку слід зазначити, що факт такого високого рівня економічної залежності використовується Москвою, з-поміж іншого, для нав’язування вже згадуваних інтеграційних проєктів «Союзної держави» у таких сферах, як макроекономіка, монетарна політика, промисловість тощо.

 

Військовий вимір співпраці

 

Станом на липень 2025 року військово-безпековий вектор кооперації є чи не єдиним, де влада Білорусі зберігає найбільший обсяг контролю. Оперуючи за радянською моделлю, білоруський ВПК спеціалізується на «подетальному»,складальному циклі виробництва разом із ремонтом техніки. На додаток до цього, до номенклатури ВПК РБ входить така високотехнологічна продукція, як  оптика, оптоволокно, ходові установки/шасі та військова радіоелектронніка. Паралельно, з другої половини 2000-х років, уряд Білорусі опікується збереженням високого рівню державного контролю у цій сфері, чинячи опір намірам РФ приватизувати білоруські компанії та фірми. Звідси, введення подальших вторинних санкцій на технології подвійного використання, а також залучення Росією радянської техніки на полі бою – усе це робить російський ВПК залежним від білоруських комплектуючих та ремонтувальних послуг. Водночас, Росія протидіє модернізації білоруського озброєння – чи то перешкоджаючи розширенню партнерських зв’язків з іншими державами, чи то порушуючи свої домовленості щодо поставок певних видів озброєння. Окрім того, певні сфери оборони знаходяться у прямому підпорядкуванні РФ, як-от білоруська система протиповітряної оборони.

 

Поряд із перманентним тиском на Олександра Лукашенко з приводу участі ЗС Білорусі у війні проти України, спостерігаються й інші заходи з боку Москви. Так, у 2022 році було піднято питання про активізацію «Регіонального угруповання військ» – збройного формування у рамках «Союзної держави». У березні 2023 року було підписано договір, що передбачає розбудову необхідної інфраструктури для проведення спільних тренувань. Однак наразі, поки триває активна фаза війни, виділення значного російського контингенту під постійну дислокацію в Білорусі істотно ускладнюється. Проте в довгостроковій перспективі така тенденція загрожує сильнішим підпорядкуванням Росії воєнно-оборонного потенціалу Білорусі. 

 

У перші роки повномасштабної війни не було певності щодо спроможності РФ надалі відігравати роль регіональної та глобальної потуги. Відповідні сумніви активізувалися у фінальній фазі конфлікту за Нагірний Карабах, коли Вірменії – як членові ОДКБ – не було надано бажаний обсяг допомоги. Це, а також приклади Грузії (2008) та України (2014, 2022) ставлять під питання надійність Росії як безпекового гаранта для Білорусі. Ситуація змінилася після новин про ймовірне розміщення російського ядерного арсеналу на білоруській території. Хоча достовірність цієї інформації, а також принцип управління «червоною кнопкою» невідомі, сам факт такого кроку включає  Білорусь у російську зону контролю, на яку поширюється стратегія ядерного стримування. Разом із тим, наприкінці грудня 2024 року було підписано «Договір між РФ та Білоруссю про гарантії безпеки у рамках Союзної держави». Цей документ офіційно закріплює статус відносин двох держав у дусі «патрона-клієнта» (як на зовнішньо-, так і внутрішньополітичному рівнях). Звідси, будь-які зовнішні контакти РБ з іншими акторами з безпекових питань тепер неможливі без залучення в такий діалог голосу й інтересів Росії.

 

ВИСНОВКИ

 

Результати аналізу стану й рівню двосторонніх відносин між РФ і КНР, КНР і РБ та РФ і РБ дають підстави стверджувати про переважання ситуативного характеру взаємодії між цими країнами.(див. таб.1)  У кожному «вузлі» спостерігається достатньо високий рівень асиметрії (у ресурсно-силовому плані), залежність одного гравця від іншого та розбіжність основних інтересів. Різним є і статус міждержавних відносин між вищезгаданими акторами: у той час як російсько-китайський і білорусько-китайський діалоги розвиваються на рівні партнерства, російсько-білоруський  тандем функціонує на основі договору про створення Союзної держави (1999) та договору про безпекові гарантії (2024) – тобто на союзницьких засадах. Таким чином, із точки зору структури (не)формального блоку/альянсу, немає підстав стверджувати про наявність певного геостратегічного/геополітичного трикутника «Росія-Китай-Білорусь». 

 

Натомість, всі три держави є членами/учасниками ЄврАзЕС (із 2018 року КНР є партнером цього союзу), БРІКС+ (Білорусь поки що має статус спостерігача) та ШОС (всі держави є повноправними членами). Цей факт дає підстави стверджувати про, як мінімум, декларативне дотримання спільного порядку денного вищезгаданих структур. Звідси, згідно з теорією стратегічних відносин, взаємодію між РФ,РБ та КНР можна характеризувати як «стратегічна коаліція» (англ. strategic coalition). Цьому типу відносин притаманні такі параметри: 1) ситуативний тип співпраці; 2) координація дій лише у деяких сферах; 3) неформалізований/неінституціалізований тип взаємодії; 4) рушійною силою відносин є фундаментальні інтереси та цілі задіяних держав.

 

Щодо окремо взятих вузлів, то спостерігається триступенева градація від «найменш перспективного» (вузол «РБ-КНР») до «найбільш формалізованого» (вузол «РФ-РБ»). Якісно відмінним є російсько-китайський діалог, у першу чергу через те, що в ньому узгоджено порядок денний двох глобальних держав із відповідними амбіціями.

Так, китайсько-білоруське «всепогодне» партнерство є результативним в усіх ключових сферах. Стримувальними факторами для їх поглиблення є а) обережність Китаю із приводу санкцій (економічна співпраця), а звідси б) безперспективність пожвавлення економічно-ділових контактів із Мінськом з огляду на санкційну політику США та ЄС; в) небажання занадто сильного послаблення позиції РФ (у тому числі – через відносне посилення позицій РБ). Спільними ж інтересами КНР та РБ є геоекономічна співпраця (розвиток і реалізація проєктів ОПОШ) та відносне послаблення РФ (для Китаю – задля додаткових важелів впливу, для Білорусі – задля здобуття площини для маневру). Однак масштаб і темпи розвитку китайсько-білоруських відносин є наразі стало поміркованими й повністю залежать від зовнішніх факторів, як-от ситуації на фронті, посилення/послаблення санкційного режиму та стану відносин між КНР і РФ та КНР і США. Звідси, взаємодія в діаді «КНР-РБ» має характер стратегічного партнерства суто ситуативного штибу. Відповідно, такий стан справ унеможливлює трансформацію цього вузла в окремий полюс сили – принаймні наразі.

 

Російсько-білоруські відносини відзначаються найбільшим ступенем асиметрії по всіх трьох параметрах (політична, економічна та військова). Щодо політичної сфери, то наразі зовнішньополітичний курс Білорусі розбудовується з урахуванням відсутності альтернативного полюсу для балансування у вигляді ЄС та США, як це було до 2020 року. Хоча діалог із КНР є сталим, однак потенціал цієї кооперації є обмеженим через ряд структурних чинників. Цей порядок денний, разом із заходами економічного тиску, використовується Кремлем для просування «союзницьких» інтеграційних проєктів. Так, високий рівень залежності спостерігається в економічній сфері, де РФ виступає ключовим кредитором, інвестором, інфраструктурно-логістичним посередником і топ-1 експортно-імпортним партнером РБ. У військово-безпековому плані Білорусь зберігає найбільший рівень контролю (зокрема – потенціал ВПК), однак, з огляду на відносну слабкість військової потуги РБ, відносини між Мінськом і Кремлем базуються на моделі «клієнта-патрона». З урахуванням вищевикладеного, справедливо стверджувати, що в діаді «РФ-РБ» відносини розвиваються на рівні союзу/альянсу з високим рівнем асиметрії, де одна держава (РБ) значною мірою залежить від іншої (РФ). Більш того, з огляду на темпи реалізації та охоплення інтеграційних проєктів «Союзної держави», існує перспектива тотального «злиття» обох акторів у спільну потугу в довгостроковій перспективі. Це, у свою чергу, може становити пряму загрозу національній безпеці (та регіональному безпековому порядку в цілому) для ЄС і держав Східного флангу НАТО. 

Російсько-китайське «партнерство без меж» теж відзначається певним ступенем асиметричності, спричиненим, зокрема, наслідками зміни балансу сил після 2022 року. Зазнавши значних збитків й обмежень, Росія значною мірою залежить від тісної кооперації з Китаєм як у політичній, так і в економічній і військовій сферах. Паралельно з ресурсно-силовою диспропорцією, асиметрія цього партнерства полягає у незбігові інтересів і масштабі амбіцій акторів. Так, спільною метою РФ і КНР є переформатування світового порядку. Також табу що для КНР, що для РФ  є поразка Росії у війні проти України. Однак якщо для Китаю йдеться про власні місце й вагу у чинній системі міжнародних відносин за умов протистояння з США, то для Росії це питання виживання режиму Путіна та регіонально-глобальних амбіцій. В інших аспектах – держави переслідують власні цілі. Економічна співпраця з РФ сприймається для КНР суто як преференційний ресурсний придаток, тоді як для російської економіки китайський фактор є життєво важливим. У військовій взаємодії кейс російсько-української війни є цінним для Китаю – не тільки з огляду на зріст торгівлі з РФ технологіями подвійного призначення, але й для вивчення гібридних конфліктів ХХІ століття. Для Росії ж китайський ВПК є важливим, але не єдиним джерелом поповнення арсеналу, тим паче з урахуванням обережного підходу КНР у питанні санкцій і небажаного втягування у війну. Таким чином, з огляду на стан двосторонніх відносин у трьох вищезгаданих сферах, є підстави характеризувати діаду «РФ-КНР» як відносини стратегічного партнерства, де політична співпраця є сталою, але економічна та військова – ситуативними. Звідси, перспективи розвитку російсько-китайських відносин до рівню (не)формалізованого блоку/союзу наразі є малими.

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

 

Як зазначається у висновку, у відносинах між Китаєм, Росією і Білоруссю простежується дві ключові лінії збігу інтересів: 1) переформатування чинного світового порядку (КНР і РФ); та 2) відносне послаблення Росії (КНР і РБ). Для українського уряду прийнятним є другий варіант, тому відповідні рекомендації й слід розробляти за цим вектором.

 

1. Оскільки поглиблення інтеграційних процесів між РФ і РБ (які в далекій перспективі загрожують національній безпеці як України, так і Білорусі) залежить від ресурсно-силового потенціалу Росії, українському урядові слід працювати над максимальним посиленням санкційного тиску на російську економіку. Наразі, це єдиний варіант, що під силу Україні, аби  запобігти цьому трендові.

 

2. Підтримувати, хоча б і неформально, діалог із чинною адміністрацією в РБ. Попри невизнання з боку України результатів виборів 2020 і 2024 років, Києву важливо, зі стратегічної точки зору, встановити й підтримувати конструктивні зв’язки з режимом Лукашенка. Обумовлено це, з-поміж іншого, й тим, що прихід до влади білоруських опозиційних сил у найближчий перспективі малоймовірний. Як випливає з цього дослідження, альтернативний вектор у зовнішньополітичній стратегії Білорусі є передумовою для зменшення рівню залежності від Росії й, таким чином, запобігання процесові поглинання білоруських державних інститутів та органів. Звідси, відновлення білорусько-українського діалогу, в перспективі, знімає декілька точок напруги: в Білорусі, в Україні та на східному фланзі НАТО.

 

3. У зв’язку з попередньою рекомендацією, Києву варто було б звернути увагу на питання диференціації санкційних режимів. Хоча РБ є співучасницею збройної агресії, відповідно до Статуту ООН, слід мати на увазі, що в режиму Лукашенка немає інших опцій, окрім як йти у фарватері РФ. Той факт, що уряд Білорусі досі протистоїть тискові з боку Росії щодо де-юре й де-факто включення ЗС РБ у російсько-українську війну, свідчить про неприйнятність і небажаність такої опції для Мінську. Звідси, з урахуванням результатів дослідження, часткове послаблення санкційного режиму РБ і, відповідно, диверсифікація зовнішньоторгівельного портфоліо Білорусії сприятиме зменшенню рівню залежності від РФ. Це, зокрема, дозволить відтягнути подальшу реалізацію інтеграційних проєктів «Союзної держави».

 

4. З огляду на достатньо високий рівень впливу КНР на РФ, українському урядові варто підтримувати й розвивати конструктивний діалог з урядом Китаю. Відповідно до результатів цього дослідження, очевидно, що Пекін не схильний толерувати занадто агресивну поведінку з боку Кремля (наприклад, реакція Китаю на ядерні погрози Росії). Отже, у перспективі, Київ міг би в особливо напружених ситуаціях розігрувати проти РФ «китайську карту».

5. Оскільки стан російсько-китайських відносин залежить не лише від ситуації на фронті, але й стану китайсько-американських відносин, то вироблення зовнішньополітичного курсу, спрямованого на балансування між КНР і США, зменшить ризик для Києва опинитися у невигідному положенні. Це стосується таких сценаріїв, як а) покращення відносин між США та КНР або б) послаблення США відносно КНР. Такий курс вигідний ще й тому, позаяк Вашингтон і Пекін розглядають будь-який регіональний конфлікт крізь призму їхнього «стратегічного протистояння». Звідси, виважений підхід і високий рівень дипломатичної роботи, в перспективі, можуть створити сприятливі умови аби вивести «українське питання» в категорію важливого політичного активу як для США, так і КНР.

 

Ця дискусійна записка підготовлена інтерном Програми російських і білоруських студій Ради зовнішньої політики “Українська призма”. Вона є продовженням опублікованих матеріалів дослідників Програми і торкається дискусійних питань взаємодії між Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Китайською Народною Республікою. Головною метою записки є огляд взаємодії даних держав як виклику для міжнародної системи та стимулювання проведення подальших експертних досліджень з цієї теми.