Чеська зовнішня політика щодо України у 2025–2026 роках зазнає помітної трансформації після приходу до влади уряду Андрея Бабіша. Попри формальне збереження підтримки європейських санкцій та окремих форматів допомоги, загальний курс зміщується у бік обмеження прямої військової та фінансової участі й посилення економічно прагматичного підходу.
Коаліційна конфігурація ANO–Motoristé–SPD визначає фрагментований характер ухвалення рішень: ANO і Motoristé тяжіють до транзакційної логіки співпраці, тоді як SPD займає жорстко критичну позицію щодо України. Це створює внутрішні суперечності, які проявляються у дискусіях щодо військової допомоги та ролі Чехії в ініціативі боєприпасів.
Зовнішньополітична поведінка Праги набуває ознак хеджінгу: Чехія не розриває з проєвропейським курсом і не блокує ключові рішення ЄС, але водночас зближується з більш прагматичними регіональними підходами Словаччини та Угорщини, використовуючи «мирну» риторику як інструмент обґрунтування обмеженої участі. Паралельно формується транзакційна модель взаємодії, у якій підтримка України розглядається насамперед через призму економічної вигоди. У результаті Чехія зберігає співпрацю з Україною, однак її характер
Вступ
Парламентські вибори у Чехії 2025 року суттєво трансформували підхід Праги до підтримки України. Попередній уряд на чолі з Петром Фіалою від початку повномасштабного вторгнення Росії зайняв проактивну позицію підтримки України. Чехія стала однією з перших держав, що надала Києву важке озброєння, а також забезпечила значний обсяг військової та фінансової допомоги. Зокрема, обсяг прямої військової підтримки сягнув 17,4 млрд крон (~720 млн євро), тоді як загальний обсяг ресурсів, спрямованих урядом Фіали на підтримку України, становив 91,3 млрд крон (~3,8 млрд євро). Важливо, що Фіала не лише звітував про витрати, а й наголошував на їхній вигоді для чеської економіки. У листопаді 2025 року він заявив, що державні доходи, пов’язані з підтримкою України, перевищили витрати на 12,7 млрд крон (~520 млн євро).
Формування у грудні 2025 року нової правлячої коаліції за участі популістичної партії ANO на чолі з Андреєм Бабішом, а також праворадикальної SPD і правоконсервативної Motoristé створило передумови для перегляду цього курсу. Нова коаліція, що характеризується виразними правими та євроскептичними позиціями, сигналізувала про намір знизити пріоритетність українського питання у зовнішній політиці та переорієнтувати державні ресурси на внутрішні потреби.
Поточний курс Чехії можна описати як поєднання двох підходів. З одного боку, Прага застосовує елементи хеджування, уникаючи відкритої конфронтації з партнерами по ЄС: вона не блокує спільні рішення щодо України, однак утримується від активної участі у їх реалізації. З іншого боку, дедалі помітнішою стає логіка транзакційної зовнішньої політики, в якій підтримка України розглядається крізь призму економічної доцільності та національних інтересів.
У своїх публічних заявах прем’єр-міністр Андрей Бабіш послідовно підкреслює пріоритет внутрішньої політики, необхідність обмеження бюджетних витрат на зовнішні напрямки та скептицизм щодо здатності Чехії впливати на перебіг війни. Його риторика також відображає більш стриманий підхід до перспектив військової перемоги України та тяжіє до пошуку дипломатичних сценаріїв завершення війни. Відтак, ключовими наративами нового уряду стають фокус на національних інтересах, аргументація обмежених фінансових можливостей держави, а також характерна для регіону «мирна» риторика як альтернатива активній безпековій політиці.
Внутрішньополітична турбулентність
Урядова конфігурація передбачає домінування партії ANO, яка контролює 9 міністерств, тоді як SPD отримала 3 міністерства, включно з Міністерством оборони, а Motoristé – 4, серед яких Міністерство закордонних справ, очолюване лідером партії Петром Мацінкою. Вже на етапі формування уряду проявилися перші ознаки конфлікту між президентом Петром Павелом та представниками коаліції. Проблемні точки виникали у взаємодії з усіма трьома партіями.
Найбільш показовим став кейс, пов’язаний із прем’єр-міністром Андреєм Бабішем, який є власником великого холдингу Agrofert та низки інших компаній, що створювало очевидні ризики конфлікту інтересів під час його вступу на посаду. У відповідь на застереження президента та критики з боку ЄС Бабіш заявив, що передасть Agrofert у трастове управління. За його словами, це рішення є довічним і виключає можливість повернення бізнесу навіть після завершення політичної кар’єри, а спадкоємці зможуть отримати доступ до активів лише після його смерті. Водночас і опозиція, і європейські інституції зберігають застереження щодо повноти врегулювання конфлікту інтересів, хоча це не стало формальною перешкодою для призначення Бабіша на посаду прем’єр-міністра.
Ще одним джерелом напруження стала ситуація навколо кандидата від Motoristé Філіпа Турека, якого було висунуто на посаду міністра довкілля. Президент висловив заперечення щодо його призначення через попередні публічні висловлювання, які містили елементи шовіністичної риторики. Попри тривале політичне протистояння та тиск з боку лідера Motoristé Петра Мацінки, президент зберіг свою позицію, у результаті чого Турек не був призначений на урядову посаду, а Міністерство довкілля очолив Ігор Червений як компромісна фігура.
На тлі цієї ескалації, а також інших проблемних питань, зокрема довкола проєкту державного бюджету, опозиція ініціювала вотум недовіри уряду, голосування за який відбулося 4 лютого. Хоча ініціатива не отримала необхідної підтримки (99 голосів коаліції проти 84 опозиційних), сам факт її винесення засвідчив наявність внутрішньополітичної напруги.
Окремим виміром коаліційної турбулентності залишається позиція SPD, яка є найбільш критично налаштованою щодо України серед урядових партнерів. Ще під час виборчої кампанії партія виступала за припинення будь-якої допомоги Україні, блокування її вступу до НАТО та відновлення енергетичної співпраці з Росією. Після формування коаліції з ANO та Motoristé риторика партії не зазнала пом’якшення. Лідер SPD та спікер Палати депутатів Томіо Окамура у своєму новорічному зверненні охарактеризував війну як «абсолютно безглузду», різко критикуючи українське керівництво, яке він назвав «злодіями навколо хунти Зеленського». Він також наголосив на неприйнятності використання коштів чеських платників податків для підтримки України, інтерпретуючи таку політику як прояв «провоєнної пропаганди».
Внутрішньокоаліційні розбіжності стали особливо помітними у січні 2026 року під час дискусій щодо визначення статусу України у зовнішній політиці Чехії. Приводом стала заява міністра закордонних справ та лідера Motoristé Петра Мацінки, який у публічному виступі наголосив на необхідності посилення підтримки: «Ми, безумовно, союзники України, в цьому, мабуть, немає жодних сумнівів». Ця позиція викликала негайну реакцію з боку Окамури, який публічно дистанціювався від такої оцінки, назвавши її «особистою думкою» міністра, яка не відображає офіційної лінії уряду. Він підкреслив, що у програмних документах коаліції відсутні формулювання про союзницький статус України, а отже підстав для «надстандартного» підходу немає.
На цьому тлі опозиційні партії домовилися про спільну процедуру ініціювання питання щодо звільнення Окамури. Вони аргументували це тим, що посада спікера є однією з ключових конституційних посад, а його публічні висловлювання суперечать базовим демократичним стандартам. Як зазначив голова STAN Віт Ракушан, опозиція очікує, що уряд дистанціюється від заяв Окамури. Проте коаліційна більшість у 108 голосів дозволила зберегти Окамурі посаду.
Внутрішньополітична нестабільність коаліції та відсутність єдиного підходу до українського питання безпосередньо проєктуються на зовнішньополітичну поведінку Чехії. Розбіжності між коаліційними партнерами, а також напруження у відносинах між урядом, президентом та опозицією формують політику, яка є фрагментованою та ситуативною. Це відкриває простір для регіонального зближення з країнами зі схожими підходами.
Трикутник Чехія-Словаччина-Угорщина та «мирна» риторика
Доволі швидко окреслилася тенденція до зближення зовнішньополітичної лінії Праги з позиціями Словаччини та Угорщини у питаннях підтримки України. Йдеться передусім про обмеження практичної допомоги та більший акцент на переговорному врегулюванні війни, що частково корелює з підходами адміністрації Дональда Трампа. Водночас у межах цього умовного трикутника Чехія зберігає більш помірковану позицію, зокрема зберігає участь у санкційній політиці ЄС та не блокує рішення на рівні Союзу.
Ця комбінація зближення з регіональними партнерами та одночасного збереження лояльності до інституцій ЄС формує модель хеджінгу як структурну зовнішньополітичну стратегію. Йдеться про системне балансування між двома рамками: з одного боку – регіональні партнери з більш прагматичною позицією щодо України, з іншого – інституційні зобов’язання в межах ЄС, які визначають межі допустимого відхилення. У результаті Чехія прагне отримати політичні та економічні вигоди від регіонального зближення, не несучи витрат, пов’язаних із розривом із європейською лінією.
Символічно, що перша закордонна поїздка міністра закордонних справ Петра Мацінки після призначення відбулася саме до Словаччини (16 грудня), де він провів переговори з главою МЗС Юраєм Бланаром. Аналогічний сигнал надійшов і на рівні глави уряду. Перший закордонний візит прем’єр-міністра Андрея Бабіша 8 січня також був здійснений до Словаччини. Він заявив: «Словаччина є для нас пріоритетом». Сторони домовилися відновити міжурядові консультації, які були призупинені попереднім урядом Петра Фіали через розбіжності у зовнішньополітичних підходах. Перше таке засідання відбулося 31 березня в Чехії.
Водночас чеська політика щодо Угорщини не є однорідною. 19 січня відбулася зустріч глав зовнішньополітичних відомств двох країн у Празі. Після зустрічі Мацінка заявив про згоду в питннях енергетики, ідеології та безпеки. Проте президент Петр Павел 31 березня виступив із критичною заявою щодо необхідності перегляду відносин із Угорщиною на тлі інформації про контакти угорської сторони з Росією. Перспективи трикутника Чехія–Словаччина–Угорщина залишаються невизначеними з огляду на можливу трансформацію політики Угорщини після приходу нової влади на чолі з Петером Мадяром.
У цьому контексті «мирна» риторика, характерна для цих країн, дозволяє одночасно виправдовувати обмеження військової підтримки України та уникати прямого конфлікту з ЄС. У випадку Чехії прем’єр-міністр Андрей Бабіш дедалі частіше апелює до необхідності якнайшвидшого завершення війни шляхом переговорів: «Мене турбує те, що на саміті майже не було розмов про мир», маючи на увазі саміт ЄС, де вирішувалася доля кредиту для України. Міністр закордонних справ Петр Мацінка займає подібну позицію. Під час візиту до Києва у січні 2026 року він заявив, Під час візиту до Києва у січні 2026 року він заявив, що завдяки активній ролі США відкривається простір для просування мирного врегулювання, у зв’язку з чим, на його думку, Росія мала б піти на поступки. Згодом ця риторика була підтверджена у промові Мацінки в ООН у лютому 2026 року, де він закликав Росію припинити війну.
Водночас Бабіш фактично дистанціюється від активної ролі Чехії у просуванні мирного процесу. У його риториці простежується позиція, що Прага не має достатнього впливу для самостійного формування переговорного треку, а тому не розглядає це як власний пріоритет. Натомість Бабіш допускає можливість залучення Чехії до мирних ініціатив у разі їх просування ключовими партнерами, зокрема США або країнами Вишеградської групи. У цій логіці проявляється хеджінг: Чехія утримується від активного лідерства і не бере на себе політичних зобов’язань щодо просування мирного врегулювання, але водночас не переходить до відкритого блокування. Натомість вона балансує між вимогами ЄС і внутрішньополітичним запитом на обмеження зовнішніх зобов’язань. Це доповнюється елементами стратегічного песимізму щодо результатів війни: «Якщо хтось стверджує, що ми переможемо Росію, експерти кажуть, що ні». Водночас ANO публічно відкидає звинувачення у проросійських симпатіях. Бабіш заявляв, що «Росія є агресором, вона має піти з України».
Якраз практичні кроки Чехії в санкційній політиці свідчать про збереження узгодженості з партнерами по ЄС. Наприкінці січня 2026 року, напередодні підготовки 20-го пакета санкцій ЄС, Мацінка заявив, що немає причин пом’якшувати санкції проти Росії, доки ведеться війна проти України. Хоча пакет санкцій був заблокований Угорщиною та Словаччиною, міністр промисловості та торгівлі Карел Гавлічек публічно підтвердив, що Чехія не приєднається до блокування і закликав до подальших переговорів з цього питання. Паралельно Прага запропонувала Братиславі альтернативний механізм постачання нафти через власну інфраструктуру, що мало б знизити її залежність від російських енергоресурсів. Додатково, у березні 2026 року Чехія підтримала продовження індивідуальних санкцій ЄС, не виступаючи серед країн, що гальмували ухвалення цього рішення.
Найбільш радикальну позицію в коаліції займає лідер SPD Томіо Окамура, який поєднує антивоєнну риторику з відкрито прагматичним підходом до відносин із Росією. Він виступає за відновлення енергетичної співпраці з РФ, закликаючи «зняти чорно-білі окуляри» та повернутися до постачання російського газу. Окамура також просуває наратив про шкоду санкційної політики та підтримки України для чеських громадян, стверджуючи, що така політика нав’язується «мілітаристською пропагандою».
Підхід SPD до зовнішньої політики можна охарактеризувати як транзакційний. Йдеться про прагматичну модель міжнародної взаємодії, в якій пріоритет надається короткостроковим і відчутним вигодам, передусім економічним, над довгостроковими союзницькими зобов’язаннями, цінностями чи міжнародними нормами. Саме такий підхід чітко проявляється у позиції коаліції щодо України. Підтримка Києва розглядається не як елемент безпекової чи ціннісної політики, а як фінансовий тягар для Чехії, який не приносить прямої вигоди.
Підтримка України
Фінансова допомога
Нова чеська влада демонструє стриману позицію щодо подальшої фінансової підтримки України. Її рішення передусім визначаються міркуваннями економічної доцільності та мінімізації бюджетних ризиків, однак водночас Прага прагне зберігати відповідність своїм міжнародним зобов’язанням, зокрема в межах загальноєвропейських механізмів допомоги.
Показовим у цьому контексті стало рішення Праги за підсумками засідання Європейської Ради 18–19 грудня 2025 року. Чехія підтримала політичні висновки саміту та загальний курс ЄС щодо допомоги Україні, однак відмовилася надавати гарантії за кредитом обсягом 90 млрд євро. Уряд пояснив, що йдеться про позику ЄС, яка фінансуватиметься за рахунок запозичень на ринках капіталу, однак Чехія не готова підкріплювати її власними гарантіями незалежно від формату. Водночас наголошувалося, що на відміну від Угорщини та Словаччини, які фактично відхилили запропоновані висновки, Прага їх підтримала, але за умови відсутності фінансових зобов’язань у вигляді гарантій. Така позиція є класичним проявом хеджінгу: Чехія формально залишається в руслі спільної політики ЄС і не блокує колективні рішення, але водночас мінімізує власні фінансові зобов’язання та уникає довгострокових ризиків.
Пізніше під час інтерв’ю Андрей Бабіш аргументував цю позицію внутрішніми бюджетними обмеженнями та поставив під сумнів доцільність таких зобов’язань, зазначивши, що державний бюджет Чехії не має достатніх ресурсів для подальшої підтримки України. Окремо він підкреслив ризики неповернення коштів: «Гарантія фактично є боргом, бо зрозуміло, що Україна ніколи не зможе повернути ці гроші». Ця аргументація відображає і транзакційний підхід уряду, де фінансова підтримка розглядається як рішення, що має бути виправдане з точки зору безпосередньої економічної доцільності.
Навіть підходи уряду до участі у відбудові України також формуються переважно через призму національної економічної вигоди. Зокрема, міністр промисловості та торгівлі Карел Гавлічек наголошував на необхідності активної присутності чеських економічних акторів в Україні, включно з просуванням їхніх інтересів у конкурентному середовищі післявоєнної відбудови. Участь у відбудові не розглядається як автоматичний результат політичної підтримки України, а як процес, що потребує цілеспрямованого лобіювання та економічної конкуренції. У цьому контексті міністр визначив пріоритетні напрями – енергетичний та гірничодобувний сектор. За словами Гавлічека, вже ведуться переговори з українськими партнерами щодо участі чеських компаній у проєктах із видобутку газу та розвитку відповідної інфраструктури.
Водночас, попри загальну тенденцію до обмеження фінансових зобов’язань, Чехія зберігає вибіркову підтримку у гуманітарній сфері. Наприкінці січня 2026 року міністр закордонних справ Петр Мацінка оголосив про надання Україні екстреної енергетичної допомоги обсягом 10 млн крон (~410 тис. євро). У межах цього рішення було оперативно спрямовано електрогенератори до Дніпропетровської області.
Ініціатива боєприпасів та військова допомога
Бабіш чітко розмежовує державну допомогу Україні та комерційний експорт озброєнь, допускаючи останній як прийнятний формат взаємодії. У його інтерпретації, якщо чеські оборонні компанії здійснюють продаж зброї, це не викликає заперечень з боку уряду. Такий підхід відображає прагматичну логіку уряду, в якій пріоритет надається економічній доцільності.
Навіть критично налаштовані представники SPD допускають участь чеського бізнесу у постачанні озброєнь. Як зазначив Окамура, якщо чеські компанії виконують замовлення для іноземних партнерів, «це бізнес… і ми нічого не можемо мати проти цього». Однак Окамура підкреслив, що уряд не надаватиме гроші на зброю для України. Це підкреслює тенденцію до відокремлення державної політики від комерційної військової співпраці.
Під час передвиборчої кампанії Бабіш заявляв про намір не продовжувати «ініціативу боєприпасів», оголошену президентом Петром Павелом на Мюнхенській конференції з безпеки у 2024 році. Ця ініціатива передбачала координацію багатосторонніх поставок боєприпасів для України, включно з пошуком ресурсів поза межами НАТО та ЄС. У 2024–2025 роках у її межах було поставлено понад 4,4 млн снарядів. За оцінкою Павела, чеська ініціатива забезпечувала приблизно половину всіх великих калібрів, що надходять в Україну.
До приходу до влади представники ANO різко критикували ініціативу, характеризуючи її як непрозору та економічно неефективну. Водночас після формування уряду риторика пом’якшилася. Бабіш допустив можливість її продовження за умови підвищення прозорості та мінімізації корупційних ризиків. За його словами, уряд готовий зберегти участь у форматі посередництва або через залучення компаній із відповідним досвідом, однак без використання державних фінансових ресурсів.
Суперечності всередині коаліції проявилися і в позиції міністра оборони. Яромір Зуна (квота SPD) спочатку підтвердив продовження підтримки України, наголосивши, що Чехія стоїть на її боці як держави, що обороняється від агресії Росії. Однак ця позиція викликала різку реакцію з боку SPD. Голова парламентської групи SPD Радім Фіала заявив, що кошти чеських громадян не підуть на продовження війни в Україні. Аналогічну заяву у своїх соцмережах зробив голова SPD Томіо Окамура. У результаті партійного втручання позиція міністра була публічно скоригована, а його роль у коментуванні зовнішньополітичних питань – обмежена.
Остаточне рішення щодо ініціативи було ухвалене на засіданні Ради державної безпеки 7 січня. Чехія не скасовуватиме ініціативу, однак змінює формат. Прага залишатиметься координатором і транспортером, а також шукатиме можливості постачання боєприпасів у світі та вестиме переговори щодо міжнародного фінансування, водночас виключає пряме фінансування з державного бюджету. Це рішення стало результатом коаліційного компромісу між ANO та SPD.
Додатковим індикатором обмежувального курсу стала дискусія щодо можливого продажу Україні літаків L-159. Попри сигнали з боку президента Павела про готовність розглянути таку можливість у відповідь на потреби України у сфері ППО, уряд зайняв стриману позицію. Вже в цьому контексті міністр оборони Зуна з попередньо скоригованою позицією виступив проти передачі літаків, аргументуючи це ризиками для обороноздатності країни. Додатковим аргументом на користь обмеження військової підтримки стали сумніви щодо прозорості використання коштів. Зокрема, Бабіш публічно порушував питання можливих зловживань у процесі закупівель озброєнь, допускаючи, що такі порушення могли мати місце як з українського, так і з чеського боку.
Водночас начальник Генерального штабу Карел Ржека заявив про технічну можливість передачі частини авіапарку без суттєвого впливу на боєздатність армії, наголосивши на політичному характері відповідного рішення. Різка реакція прем’єр-міністра Андрея Бабіша на цю заяву, зокрема його зауваження про те, що начальнику «краще мовчати», засвідчила прагнення уряду централізувати ухвалення рішень у сфері військової допомоги. У підсумку коаліція відмовилася від ідеї передачі літаків Україні.
Це вписується у рамки загальної логіки уряду. У проєкті бюджету на 2026 рік передбачено скорочення видатків на Міністерство оборони на 21 млрд крон (~860 млн євро), що викликало різку критику з боку опозиції, яка розглядає таке рішення як невідповідне поточній безпековій ситуації. Це відображає транзакційний характер політики уряду: пріоритет надається зменшенню прямих витрат на безпековий вимір, включно з підтримкою України, при одночасному збереженні лише тих форматів взаємодії, які не створюють значного бюджетного навантаження або передбачають потенційну економічну вигоду.
Рекомендації
- Зосередити взаємодію на прем’єр-міністрі та профільних міністрах (торгівля, праця, транспорт), комунікацію доцільно будувати через аргументацію взаємної економічної вигоди та практичних інтересів сторін, уникаючи політично чутливих тем, насамперед питань військової допомоги.
- Уникати політичної взаємодії з явними опонентами України, передусім SPD, оскільки ця партія послідовно виступає проти військової та фінансової підтримки України, а також просуває ідеї відновлення енергетичної співпраці з РФ.
- Закріплювати участь Чехії в ініціативі боєприпасів як ключовому механізмі непрямої військової підтримки. Оскільки Бабіш погодився зберегти проєкт боєприпасів у формі координації (але без національного бюджетного фінансування), Україні варто використати цю можливість. Аргументувати участь через механізми компенсації ЄС, зокрема Європейський фонд миру (EPF), через який Чехія отримала понад 730 млн крон компенсацій.
- Зосереджуватися на енергетичній, гуманітарній та інфраструктурній допомозі як політично найбільш прийнятних формах співпраці. Зокрема, прикладом є рішення Чехії про надання екстреної енергетичної допомоги в обсязі 10 млн крон (січень 2026 року). Такі формати мають вищий рівень політичної підтримки в Чехії та не створюють суттєвого бюджетного навантаження.
- Комунікувати Україну як важливий економічний ринок для Чехії. У 2024 році експорт Чехії до України становив $1,95 млрд, з ключовими товарними позиціями: автомобілі ($143 млн), електрогенеруючі установки ($133 млн) та телефони ($119 млн). Водночас Україна виступає постачальником для Чехії залізної руди та стратегічної сировини. Додатково близько 40% доходів оборонно-промислової групи CSG у 2024 році припало на постачання до України, що підтверджує взаємну економічну зацікавленість. Міністр промисловості та торгівлі Карел Гавлічек також наголошував на перспективах розширення співпраці в енергетичному та гірничодобувному секторах.
- Підкреслювати економічний характер участі Чехії у відбудові України як можливості для чеського бізнесу, про що наголошував сам міністр Гавлічек. Доцільним є проведення бізнес-форумів та торгових місій через CzechTrade, а також використання доступних інструментів фінансування ЄС (Ukraine Facility, Ukraine Investment Framework, гарантійні механізми Pillar II), а також підтримку МВФ, Світового банку, ЄБРР і DG NEAR.
- Поглиблювати співпрацю з МВС та Міністерством праці щодо інтеграції українських громадян у Чехії. До 2022 року в Чехії проживало близько 194 тис. українців, після початку війни тимчасовий захист отримали ще приблизно 374 тис. осіб. Міністр праці Алеш Юхелка визнав їх критичну роль у функціонуванні ринку праці, зокрема в будівництві, соціальній сфері та охороні здоров’я. Уряд планує скоротити термін отримання дозволів на працевлаштування з 6 місяців до 1–2 місяців, що створює передумови для більш структурної інтеграції українців у ринок праці.
Висновки
Чеський уряд на чолі з Андреєм Бабішем очікувано демонструє курс на суттєве скорочення прямої політичної, фінансової та військової підтримки України. Політика щодо українського питання дедалі більше використовується у внутрішньополітичному дискурсі як елемент реагування на запит суспільства. Лише 14% вважають, що підтримку України слід збільшити, тоді як 51% виступають за її скорочення або взагалі заперечують її необхідність. Водночас у суспільстві зберігається високий рівень підтримки окремих інструментів: дипломатичний тиск на Росію підтримують 77% опитаних, повну політичну та економічну ізоляцію РФ – 62%, а військову та фінансову допомогу Україні – 54% та 53% відповідно. При цьому домінує запит на швидке завершення війни: 58% громадян вважають допустимими територіальні поступки України заради досягнення миру. У цілому суспільні настрої значною мірою корелюють із діями уряду.
Попри часткове пом’якшення риторики нової коаліції порівняно з передвиборчим періодом, очікувати суттєвого посилення підтримки України не варто. Пріоритет надається внутрішнім економічним інтересам, а зовнішня допомога розглядається як похідна від їхньої доцільності. Поточна лінія Чехії набуває рис транзакційного підходу, де зберігаються насамперед ті види співпраці, які мають прямий економічний зиск для чеської сторони.
У цьому контексті Чехія дедалі більше демонструє ознаки хеджінгу: уряд не здійснює повного розвороту від проукраїнської позиції ЄС, але й не бере на себе ролі активного драйвера підтримки. З одного боку, Прага зберігає участь у санкційній політиці ЄС та формально не блокує спільні рішення, уникаючи конфронтації з інституційною рамкою Союзу. З іншого боку, вона дедалі тісніше синхронізується з більш прагматичними регіональними підходами (зокрема в межах умовного трикутника зі Словаччиною та Угорщиною), використовуючи «мирну» риторику як політичне обґрунтування обмеження власних зобов’язань.
Отже, поточний курс Чехії не означає повного згортання співпраці з Україною, однак чітко фіксує її переорієнтацію: від політично-ціннісної підтримки до прагматичного і обмеженого залучення, що визначається балансуванням між внутрішньополітичним запитом, регіональними трендами та зобов’язаннями в межах ЄС.