Дезінформація стала одним із найпомітніших викликів для Європейського Союзу у XXI столітті, а для країн Центрально-Східної Європи ця проблема має особливо гострий характер. Уразливість регіону пов’язана не лише з розвитком цифрового середовища як такого, а й із поєднанням історичних, політичних і соціальних чинників. Постсоціалістична трансформація залишила по собі нерівномірний рівень довіри до державних інституцій, традиційних медіа та політичних еліт. У низці країн це створило сприятливе середовище для поширення альтернативних, емоційно забарвлених і часто маніпулятивних наративів, які легше засвоюються в умовах політичної поляризації, суспільної тривожності та фрагментованого медійного ринку.
Водночас дезінформацію в регіоні не варто розуміти лише як поширення неправдивих повідомлень. У контексті країн ЦСЄ вона часто є інструментом політичного впливу, послаблення суспільної згуртованості та стратегічного підриву довіри до демократичних інститутів. Її мета полягає не обов’язково в тому, щоб переконати аудиторію в конкретній неправді, а радше в тому, щоб розмити межу між достовірною та недостовірною інформацією, посилити відчуття невизначеності й сформувати переконання, що “правди не існує”, а отже будь-які інституційні джерела інформації є однаково ненадійними.
У країнах ЦСЄ дезінформація найчастіше проявляється у трьох взаємопов’язаних формах.
- По-перше, це політична дезінформація, спрямована на підрив довіри до демократичних інституцій, ЄС і НАТО, делегітимацію урядів та вплив на виборчі процеси. Її особливість полягає в тому, що вона часто експлуатує вже наявні суспільні конфлікти: недовіру до політичних еліт, антисистемні настрої, євроскептицизм або втому від реформ. У результаті дезінформація працює не як зовнішній, ізольований феномен, а як механізм радикалізації внутрішніх політичних суперечностей.
- По-друге, поширеною є соціальна дезінформація, пов’язана з питаннями міграції, війни, безпеки, історичної пам’яті та національної ідентичності. У цій сфері маніпулятивні наративи часто апелюють до страху, культурної тривоги та образу “зовнішньої загрози”. Саме тому такі повідомлення мають високий мобілізаційний потенціал: вони не лише спотворюють факти, а й поглиблюють суспільні поділи між різними групами населення.
- По-третє, дедалі більшого значення набуває дезінформація в енергетичній сфері. Вона стосується питань енергетичної безпеки, цін на енергоносії, переходу до відновлюваної енергетики, санкційної політики та залежності від зовнішніх ресурсів. У країнах ЦСЄ ця тема є особливо чутливою, оскільки енергетика тут безпосередньо пов’язана з питаннями геополітичної орієнтації, економічної стабільності та соціального добробуту. Через це енергетична дезінформація може мати не лише інформаційний, а й цілком матеріальний політичний ефект, впливаючи на ставлення громадян до реформ, зовнішньої політики та кліматичного переходу.
Регуляторні та інституційні інструменти боротьби з дезінформацією
Протидія дезінформації в країнах ЦСЄ значною мірою визначається нормативною рамкою ЄС, яка задає загальні правила для цифрових платформ і створює спільні орієнтири для держав-членів. Однак важливо підкреслити, що європейське регулювання не усуває дезінформацію безпосередньо. Його основна функція полягає в тому, щоб зменшити структурні умови, які сприяють її масовому поширенню: непрозорість алгоритмів, слабку підзвітність платформ, недосконалий нагляд за онлайн-рекламою та недостатню координацію між платформами, державами й дослідницькою спільнотою.
Серед ключових регуляторних інструментів можна виділити:
- Digital Services Act, DSA (2022): Його значення полягає не лише в запровадженні нових зобов’язань для дуже великих онлайн-платформ, а й у зміні самої логіки регулювання: фокус зміщується з реагування на окремий шкідливий контент до управління системними ризиками, які породжують архітектура платформ, алгоритмічне ранжування, механізми таргетингу та вірусне поширення контенту. У цьому сенсі DSA важливий тим, що розглядає дезінформацію не як сукупність окремих фейків, а як наслідок функціонування цифрової екосистеми, у якій платформи можуть мимоволі підсилювати маніпулятивний контент через логіку залучення уваги.
- Code of Practice on Disinformation (2022): Попри добровільний характер, він відіграє значну роль як механізм координації між платформами, рекламним сектором, фактчекерами та громадянським суспільством. Його цінність полягає в тому, що він охоплює не лише контентний вимір дезінформації, а й її інфраструктурний аспект: монетизацію маніпулятивного контенту, використання бот-мереж, непрозорість політичної та issue-based реклами, обмежений доступ дослідників до платформних даних. Тобто кодекс намагається впливати не стільки на окремі повідомлення, скільки на екосистему стимулів, яка робить дезінформацію політично та економічно вигідною.
- European Democracy Action Plan (2020): Документ, що задає ширший стратегічний підхід до захисту демократичних процесів у ЄС. Його значення полягає в тому, що дезінформація розглядається не ізольовано, а як частина ширшого комплексу ризиків для демократії, що включає іноземне втручання, маніпуляції під час виборів, непрозоре політичне фінансування та вразливість медіасередовища. Таким чином, боротьба з дезінформацією виводиться за межі суто інформаційної політики і пов’язується з питаннями демократичної стійкості, безпеки та верховенства права.
- European Media Freedom Act (EMFA): На відміну від DSA, цей акт спрямований не стільки на діяльність платформ, скільки на стійкість самого медіасередовища. Це особливо важливо для регіону, де вразливість до дезінформації часто зумовлена не лише діями зовнішніх акторів або платформною логікою, а й внутрішніми проблемами: концентрацією медіавласності, політичним впливом на редакційну політику, слабкістю суспільного мовлення або обмеженою автономією регуляторних органів. У цьому контексті EMFA можна розглядати як інструмент не прямої, а структурної протидії дезінформації, оскільки він спрямований на посилення незалежності журналістики, прозорості медіавласності та більш збалансованого медійного плюралізму.
- Регламент ЄС про прозорість і таргетування політичної реклами: Він має особливе значення для протидії політичній дезінформації та маніпуляціям у виборчому контексті, зокрема тому, що адресує один із ключових інструментів цифрового впливу, а саме непрозоре фінансування, персоналізоване таргетування і приховане просування політичних або квазіполітичних повідомлень.
- Audiovisual Media Services Directive (AVMSD): Ця директива формує основу для регулювання аудіовізуального простору, включно з відеоплатформами. Її значення особливо помітне на національному рівні, де саме через імплементацію AVMSD були розширені повноваження багатьох медіарегуляторів у сфері нагляду за платформним відеоконтентом. Для країн ЦСЄ цей інструмент важливий ще й тому, що він створює місток між телебаченням, онлайн-відео та платформною комунікацією.
- AI Act: Хоча акт не спрямований винятково на боротьбу з дезінформацією, його значення полягає в тому, що він створює нову рамку прозорості для окремих типів AI-систем і синтетичного контенту. Це особливо важливо в умовах стрімкого поширення deepfake-технологій, автоматизованого продукування маніпулятивних повідомлень і здешевлення інструментів інформаційного впливу. У цьому сенсі AI Act доповнює DSA: якщо DSA регулює насамперед платформне поширення ризиків, то AI Act поступово формує нормативну основу для реагування на ризики, пов’язані із самим виробництвом маніпулятивного цифрового контенту.
Попри міцну регуляторну базу на рівні ЄС, ефективність дійсних механізмів часто залишається обмеженою. Причина полягає не лише в тому, що дезінформаційні кампанії швидко адаптуються до нових правил, а й у тому, що саме регуляторне поле має структурні межі. По-перше, значна частина європейських підходів орієнтована на великі платформи, тоді як дезінформаційні мережі дедалі активніше переміщуються на альтернативні майданчики, у закриті групи, месенджери та транскордонні цифрові канали, де контроль значно складніший. По-друге, регуляторні заходи часто стикаються з фундаментальною напругою між необхідністю обмежити шкідливі інформаційні впливи та потребою гарантувати свободу вираження поглядів. Це особливо чутливо в країнах, де довіра до держави є низькою, а будь-які спроби посилити контроль за інформаційним простором можуть сприйматися як політична цензура. По-третє, сам по собі регуляторний підхід не вирішує проблеми суспільної вразливості до дезінформації. Навіть за наявності сильнішого нагляду за платформами дезінформаційні наративи зберігають ефективність там, де існують глибокі соціальні розколи, низька медіаграмотність, слабкий публічний сервісний медіасектор або політично залежне інформаційне середовище. Інакше кажучи, регулювання може зменшити масштаб і швидкість поширення дезінформації, але воно не усуває соціальні та політичні умови, які роблять суспільство сприйнятливим до маніпуляцій.
Саме тому для країн ЦСЄ ключове значення має не лише формальна імплементація європейських норм, а й здатність вибудовувати національні інституційні моделі стійкості, які поєднують регуляторний нагляд, стратегічні комунікації, підтримку незалежного фактчекінгу, розвиток медіаграмотності та міжвідомчу координацію. У цьому контексті боротьба з дезінформацією є не просто питанням контролю за контентом, а елементом ширшої політики демократичної та безпекової стійкості.
Підходи у країнах ЦСЄ
Країни ЦСЄ адаптують загальноєвропейські підходи до власних політичних та інформаційних контекстів, формуючи специфічні моделі протидії дезінформації. Наприклад, у Чехії боротьба з дезінформацією інституціоналізована на державному рівні. Зокрема, у Міністерстві внутрішніх справ було створено Центр протидії тероризму та гібридним загрозам (CTHH), який займається моніторингом дезінформаційних кампаній та спростуванням фейків. Чехія також активно інтегрує протидію дезінформації у ширші стратегії національної безпеки та кіберзахисту. Зокрема, у 2022 році уряд та Служба військової розвідки ініціювали блокування доступу до низки проросійських сайтів, що на той час стало одним із найбільш рішучих кроків у регіоні.
У Польщі боротьба з дезінформацією має фрагментований характер. З одного боку, держава реалізує інформаційні кампанії та реагує на окремі випадки дезінформації, зокрема у стратегічних секторах, таких як енергетика. З іншого боку, в країні відсутні комплексна правова база та сталі інституційні механізми протидії дезінформації, а державна політика часто має ad hoc характер. В той же час важливу роль у протидії дезінформації відіграють інституції, пов’язані з медіасектором. Зокрема, Polish Press Agency (PAP) у співпраці з урядовою ініціативою GovTech Polska реалізує фактчекінговий проєкт FakeHunter, спрямований на виявлення та спростування неправдивої інформації в інтернеті. Платформа дозволяє користувачам повідомляти про підозрілий контент, який проходить перевірку експертами та журналістами на основі достовірних джерел.
Литва вважається однією з передових держав в сфері протидії дезінформації Система боротьби з дезінформацією тут офіційно інтегрована в систему національної безпеки завдяки створенню Національного центру управління кризами (NCMC), який координує відповідь держави на будь-які зовнішні загрози, включаючи дезінформацію та працює як міжвідомчий центр. До того ж, в Литві до боротьби з дезінформацією активно залучені громадські ініціативи, з якими тісно співпрацює уряд (наприклад, Debunk.org).
Естонський підхід базується на поєднанні кібербезпеки, стратегічних комунікацій і медіаграмотності. Значною мірою ця модель сформувалася після кібератак 2007 року, які стали переломним моментом для усвідомлення взаємозв’язку між цифровою інфраструктурою та національною безпекою. Важливою особливістю протидії дезінформації в Естонії є акцент на підвищенні медіаграмотності суспільства, а не лише на обмеженні контенту. Наприклад, частиною державної стратегії боротьби з дезінформацією було запровадження в Естонії у 2010 році обов’язкового шкільного курсу з медіаграмотності. Крім цього, в Естонії, у 2024-2026 роках реалізується національний план розвитку медіаграмотності (National Media Literacy Action Plan), що охоплює освіту, державні інституції та громадянське суспільство.
В Угорщині спостерігається відмінна від більшості країн ЦСЄ модель протидії дезінформації, адже ця проблема тут часто розглядається через призму політичного контролю над медіасередовищем. Правляча партія Fidesz за різними оцінками контролює від 50 до 78% засобів медіаінформації в країні. Водночас Угорщина формально дотримується загальноєвропейських підходів, зокрема, імплементує норми Digital Services Act, хоча їх практична ефективність значною мірою залежить від внутрішнього медійного та політичного контексту.
Румунське законодавство не надто сильно сфокусоване на протидії дезінформації. Ключовим органом для нагляду за медіа є Національна аудіовізуальна рада (CNA), повноваження якої були розширені після імплементації Директиви ЄС про аудіовізуальні медіапослуги (2018/1808) у 2022 році, зокрема щодо регулювання відеоплатформ і контролю достовірності контенту. Водночас попри певний прогрес, ефективність цих заходів залишається обмеженою.
У всіх країнах регіону фактчекінг є одним із ключових організаційних інструментів протидії дезінформації. На європейському рівні важливу роль відіграє European Digital Media Observatory, що об’єднує фактчекерів, дослідників і медіа для спільного виявлення та аналізу дезінформації. На національному рівні можна виділити низку ефективних ініціатив. У Польщі діє вищезгаданий проєкт FakeHunter, який поєднує професійний фактчекінг із залученням громадськості. У країнах Балтії важливу роль відіграють незалежні аналітичні платформи, які використовують data-driven підходи для викриття дезінформаційних мереж (наприклад, Baltic Center for Media Excellence). У Литві до боротьби з дезінформацією активно залучені громадські ініціативи, з якими тісно співпрацює уряд (наприклад, Debunk.org, Delfi Lie Detector, SIENA, фактчекери суспільного мовника LRT. тощо). У Чехії, Словаччині та Польщі функціонує регіональний мультидисциплінарний хаб Central European Digital Media Observatory (CEDMO), який координує фактчекінг, дослідження та аналіз дезінформаційних наративів у Центральній Європі.
Таким чином, протидія дезінформації в країнах Центрально-Східної Європи не зводиться до набору окремих регуляторних або технологічних рішень, а виступає елементом ширшої політики демократичної стійкості. Хоча ЄС створює спільну нормативну рамку, її практична ефективність визначається тим, наскільки національні інституції здатні перетворити формальні правила на послідовну систему дій, що поєднує платформне регулювання, стратегічні комунікації, підтримку незалежних медіа, фактчекінг і розвиток медіаграмотності. Досвід країн ЦСЄ показує, що найбільш результативними є ті моделі, які розглядають дезінформацію не як вузьку проблему контенту, а як прояв глибших політичних, суспільних і безпекових вразливостей. Відповідно, там, де існує міжвідомча координація, довгострокова державна стратегія та відносно автономне медіасередовище, механізми протидії є значно стійкішими. Натомість фрагментованість політики, слабкість інституцій або політизація медіа, як показують приклади Польщі та Угорщини, суттєво знижують спроможність держави не лише реагувати на окремі дезінформаційні кампанії, а й системно зменшувати вразливість суспільства до маніпулятивних впливів.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».