У епоху драматичних змін на геополітичній шахівниці увага світу прикута до “ядерної суперечки” США та КНДР, протистояння Заходу і Росії. Гострота сутичок та присмак нової “холодної війни” дещо затіняє розвиток подій у регіоні Центрально-Східної Європи. Разом з тим недооцінювати цей регіон не можна. Адже, по-перше, вже зараз він є місцем, де борються за вплив Вашингтон, Брюссель, Москва і навіть Пекін, а, по-друге, хоча позірна стабільність регіону може вводити в оману, народна мудрість каже: “тиха вода греблю рве” і навесні 2018 року у регіоні можна чекати політичних “паводків”…
Угорщина – дрейф уздовж “червоних ліній”…
Передусім, на увагу заслуговують події в Угорщині. Країна наближається до парламентських виборів 8 квітня, і її прем’єр-міністр, лідер правлячої партії Fidesz Віктор Орбан докладає чимало зусиль для перемоги. Ще донедавна йшлося взагалі про те, що партія має шанси здобути у парламенті конституційну більшість. Нині ж її позиції похитнулися і хоча ніхто не ставить під сумнів того, що на виборах Fidesz здобуде більшість, вірогідність того, що це буде омріяна Орбаном конституційна більшість, поступово знижуються. Про це свідчать результати останніх опитувань громадської думки, які засвідчили “втому” від Орбана.
Вочевидь, така тенденція непокоїть угорського прем’єра. Тож він дедалі частіше вдається до небезпечних популістських прийомів, які мають мобілізувати його електорат і в самій державі і за його межами, адже закордонні угорці теж можуть додати голосів у кошик Fidesz.
Для внутрішнього споживача Орбан вже підготував солодкі обіцянки про суттєве підвищення пенсій та зарплат у країні. Окрім обіцянок добробуту Орбан має у своєму арсеналі й інші інструменти мобілізації – страх. Вже не перший рік Орбан лякає свого виборця загрозами, які здається зійшли зі сторінок російських таблоїдів. Ризики для християнської цивілізації, вірогідність навали мігрантів з Близького Сходу – ось те, від чого зі слів Орбана він намагається захистити угорців. У його “праведних” промовах дістається на горіхи і Брюсселю, який нав’язує Будапешту програшну міграційну політику, і ООН, яка начебто намагається ухвалювати рішення замість народу Угорщини і звісно особистому ворогу, американському фінансистові та філантропові Джорджу Соросу (минулого тижня Орбан зайшов у своїх звинуваченнях так далеко, що навіть звинуватив Сороса в організації політичної кризи у сусідній Словаччині).
З метою мобілізувати закордонних виборців уряд Угорщини теж йде на доволі різкі кроки. Минулої суботи, скажімо, вкотре здійнялась хвиля угорських протестів в Румунії. Там на маніфестації з вимогами ширшої автономії вийшли близько трьох тисяч секлерів – угорців Трансильванії. Тут слід зазначити, що питання такої автономії доволі дражливе для Румунії і офіційна позиція румунської сторони доволі сувора. В Бухаресті вважають вимоги секлерів неконституційними і подейкують, що за ними стоять люди близькі до Орбана.
Так само, не найкраща фаза нині в українсько-угорських відносинах. Постійні звинувачення у порушенні прав угорців Закарпаття вже призвели до того, що Міністр закордонних справ України Павло Клімкін заявив, що Угорщина своїми останніми заявами, зокрема щодо місії ОБСЄ в Закарпатті, впритул наблизилася до “червоної лінії”. Клімкін вважає такі дії Угорщини свідомою політичною маніпуляцією та відвертим перекручуванням реальності.
Звісно, можна було б вважати, що щойно минуть вибори, риторика Будапешту пом’якшиться. Проте, “осад” і в Україні і в Румунії ймовірно залишиться. Як зрештою і в керівних структурах ЄС, де 8 березня Угорщині нагадали, що країна є бенефіціаром значної частки Єврофондів, а разом з тим реформи в сфері юстиції, охорони здоров’я, виробництва, освіти, м’яко кажучи не відповідають європейським очікуванням.
Тож, вірогідно, перемогу на виборах Орбан здобуде, але “бонусом” до неї будуть зіпсовані відносини з Брюсселем, Бухарестом, Києвом. І під час нової каденції Віктору Орбану доведеться докласти зусиль аби ці зіпсовані відносини бодай-якось компенсувати партнерством із іншими державами-сусідами.
Поляк з венгрем два братанкі?
Першою державою, що спадає на думку в цьому контексті є Польща. У Варшави з Будапештом історично склалися особливі відносини союзництва. В Польщі навіть приказка є: “поляк з венгрем два братанкі – і до шаблі, і до шклянкі”. Та й у відносинах Віктора Орбана з де-факто правителем Польщі Ярославом Качинським є своя “хімія”. Вони поділяють чимало позицій і намагаються “підставляти плече” одне одному у суперечках з Брюсселем та Берліном. Варшава та Будапешт навіть заявляли про те, що не дозволять Брюсселю позбавити їх права голосу в ЄС, “заветують” таке рішення, якщо Брюссель спробує до нього вдатися, зважаючи на авторитарні тенденції в Польщі та Угорщині.
Однак чи встоїть альянс Польщі та Угорщини наразі достеменно невідомо, адже до “гри” долучилися й інші актори. 16 березня Польщу відвідав новопризначений міністр закордонних справ Німеччини Хайко Маас. Це був другий закордонний візит міністра – перший був до Парижа. І меседж Німеччини чіткий – Берлін розглядає Францію та Польщу як ключових партнерів у ЄС (схоже, йдеться про поновлення формату “Веймарського трикутника”). Вже 19 березня до Польщі прибуде і канцлер Німеччини Ангела Меркель, і, вочевидь, під час її візиту знову йтиметься про нормалізацію польсько-німецьких відносин. А “чесні тевтони” мають що запропонувати Польщі, тож невідомо, чи не опиниться Угорщина Орбана на узбіччі німецько-польської “відлиги”.
Гостроти ситуації для Віктора Орбана додає ще й те, що іще один його союзник по “Вишеградській четвірці” – прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо віднедавна отримав до посади префікс “екс”…
Падіння “словацького тигра”?
Ще донедавна прем’єр-міністр тішився лаврами лідера держави, що вивів Словаччину у категорію Центральноєвропейських економічних тигрів та лідера партії, що мала панівні позиції у словацькому парламенті. Кар’єра Роберта Фіцо пішла у круте піке 26 лютого, коли в Словаччині було вбито журналіста Яна Куцяка, який розслідував зв’язки словацького уряду з італійською мафією. Ця подія та реакція на неї словацього суспільства заскочила Роберта Фіцо зненацька. Тож і політичні кроки словацького прем’єра щодо реагування на кризу виявилися незграбними. Спершу словаки вимагали відставки міністра внутрішніх справ Роберта Калиняка – і Фіцо припустився тієї ж помилки, що Віктор Янукович у 2013 щодо Віталія Захарченка – відмовився піти на такий крок. Градус напруги у суспільстві зростав, і коли Роберт Фіцо зрештою зрозумів, що відставка Калиняка незворотна і протестувальники, і президент Словаччини Андрей Кіска вже вимагали відставки самого прем’єра.
16 березня Фіцо оголосив про відставку, проте намагається вберегти в парламенті коаліцію, де його партія SMER-SD грає першу скрипку, і посадити в своє крісло соратника по партії Петера Пеллегріні. Проте, словакам, які у день відставки Фіцо знову вийшли на вулиці Братислави, і цього замало. Ставленика Роберта Фіцо Петера Пеллегріні вони називають “Містер Ніхто” і вимагають повного перезавантаження парламенту. Країна рухається у бік дострокових виборів, і цей рух вже здається невідворотним…
У сухому підсумку, звісно, геополітична гра “великих держав” має глобальні наслідки і від того, до яких кроків вони вдаватимуться, залежить доля людства. Не дивно, що саме це у фокусі світової спільноти. Разом з тим, збурення у регіоні Центрально-Східної Європи, виборчі кампанії в Угорщині та Словаччині, напруга в угорсько-румунських відносинах та стійкість польсько-угорського альянсу в умовах шансів на поновлення Веймарського трикутника теж не може залишатися поза увагою, передусім Києва.
Брак уваги до регіону, відсутність з боку Києва виразної політики сусідства щодо Центрально-Східної Європи, напруга у відносинах з Будапештом, сутички з Варшавою, невизначеність у відносинах із Братиславою, а також недостатнє розуміння стратегії глобальних гравців у регіоні та логіки регіональних альянсів може мати високу ціну, а “політичним паводком” тоді може зачепити й Україну.
Сергій Герасимчук, спеціально для “Українського інтересу”