Молдова загрузла в корупції та політичних баталіях, які гальмують її рух до ЄС. На кризі Кишинева вже паразитують проросійські сили та олігарх з власними “цілями”
Cергій Герасимчук для Espreso.tv
Політичні баталії в Україні дещо затіняють для багатьох медіа та експертів новини із сусідньої Молдови. Молдова видається українцям недостатньо впливовим гравцем у регіоні, а період політичної турбулентності триває там настільки довго, що здається «криза» вже стала нормальним станом молдавської політичної системи.
Надто багато подібностей в українському і молдавському політикумі
Разом з тим, недооцінювати те, що відбувається у Молдові, щонайменше недбалість. По-перше, надто багато подібностей в українському і молдавському політикумі: це і корумпованість політикуму, і недосконалість судової системи, і баталії між проєвропейськими політичними партіями, які дають змогу зростати рейтингам реваншистських сил та, почасти, дискредитують саму ідею Європейської інтеграції – не виключено, що й українських «проєвропейців» може спіткати подібна проблема.
По-друге, Молдова ще понад 20 років тому зіштовхнулася з інспірованим Російською Федерацією сепаратизмом у Придністров’ї (яке, до речі, межує з Україною), тож молдавські уроки можуть бути корисними і для українців.
По-третє, є всі підстави вважати, що Молдова для Кремля є свого роду міні-полігоном гібридної війни, на якому Москва апробовує методи дискредитації своїх політичних опонентів, розпалювання конфліктів та ворожнечі між проросійськими та націоналістично налаштованими силами, «розхитування державного човна».
Чергові такі випробування матимуть місце вже восени цього року, коли у Республіці Молдова обиратимуть президента. Україні слід уважно придивитися до методів, до яких вдаватиметься Москва, бо, якщо вони будуть успішними у Молдові, Москва поширюватиме їх і на інші держави Східного партнерства.
Румунська загроза чи «румунська загроза»
У минулі роки, дивним чином, щойно в Україні починали говорити про загрози з боку Москви (скажімо, видачу російських паспортів у Криму, або претензії на українські території, які декларувалися окремими російськими політиками), як одразу хтось з експертів та політиків починав «бити у набат» з приводу того, що така загроза існує і з румунського боку.
Офіційний Бухарест регулярно заперечував будь-які територіальні претензії. Навіть у добре відомій фахівцям суперечці навколо острова Зміїний йшлося не про території, а про виключні економічні зони у Чорному морі. Та це не заважало «викривачам» шукати «підводні камені», видавати мало не за офіційний курс румунського уряду недолугі балачки румунських політичних маргіналів про необхідність повернення під юрисдикцію Румунії територій Бесарабії та Північної Буковини. Підлив масла у вогонь і так званий «План Бєлковського» – авантюрна пропозиція російського політтехнолога: передати Україні територію Придністров’я, а Молдову, натомість, приєднати до Румунії.
Читайте також: Союзник не мимоволі: що показав візит Порошенка до Румунії
Навіть нині, коли Румунія неодноразово продемонструвала Україні свою підтримку і під час Революції Гідності і в ході конфлікту з РФ є ті, хто вбачає у цьому політичне лукавство і далі намагається «вбивати клини» між Києвом та Бухарестом.
Ще гостріше стоїть питання румунської загрози у Республіці Молдова.
Питання про об’єднання Румунії та Республіки Молдова не стоїть на порядку денному жодної з держав – надто дорого обійшовся б такий проект.
Та чимало хто вважає румунів і молдаван одним народом, що живе у двох державах. На користь цього – спільна мова, історія, культурна близькість. Останнім часом, це питання стало предметом неабияких політичних спекуляцій у самій Молдові. Там є частка тих, хто, розчарувавшись у перспективах європейської інтеграції, говорить про об’єднання з Румунією як єдиний шанс для Молдови приєднатися до ЄС. У лавах уніоністів є й ті, хто надає цьому рухові екстримістських ознак (скажімо, партія «Ноуа Дряпте» (Нові праві), що в свою чергу, сприймається російськомовним населенням Молдови та жителями Придністров’я як безпосередня загроза.
Одним з нещодавніх виявів активності прихильників об’єднання з Румунією став марш уніоністів у Кишинеу 27 березня 2016 р. Взагалі, подібні марші проводяться щорічно. Не нагадує щорічну смолоскипну ходу в Україні і регулярні провокації, які її супроводжують? Щоправда цього року екстремальні уніоністи пішли ще далі. Напередодні маніфестацій вони провели конгрес «Сфатул церій – 2», проводячи паралелі з подібним зібранням у 1918 році, коли на ньому відбулося голосування за входження Молдови до складу Румунії.
Делегати нового «Сфатул церій» оголосили про необхідність об’єднання Республіки Молдова і Румунії вже до 2018 року.
Хоча ця ідея підтримується лише маргінальними румунськими політиками і не має підтримки більшості у самій Молдові. Понад те, в ході конгресу учасники сказали, що тоді як Правобережжя Молдови відійде Румунії, Придністров’я слід було б «віддати» Україні.
Оперативною була реакція проросійських сил. Як і ліваки в Україні (на кшталт Симоненка та Вітренко) молдавські соціалісти того ж дня провели свій альтернативний марш «на підтримку молдавської державності». Проте, вони на цьому не спинилися. Вже наступного дня лідер молдавських соціалістів Ігор Додон заявив, що марш уніоністів був відвертим замахом на молдавську Конституцію, а ті, хто його підтримав, на його думку, – державні злочинці.
Вочевидь, заяви «уніоністів» стали подразником і для Придністров’я. Придністровські видання відразу охрестили представників «Сфатул церій» реваншистами і нагадали, що взагалі-то «Придністровська республіка» прагне «влитися у Російську Федерацію»
Російські маневри на придністровському фланзі
Вочевидь, коли соціалісти Ігоря Додона, а також «Патридул Ностро» (Наша Партія) Ренато Усатого – ще одна відверто проросійська політична сила в Молдові, – гостро реагують на так звану «румунську загрозу», то вони переслідують кілька цілей. З одного боку, здобувають собі політичні бонуси у російськомовних і проросійських виборців, яких жахає перспектива стати громадянами «третього сорту» у Великій Румунії. З іншого боку, лідери проросійських сил озираються на своїх патронів у Кремлі і прагнуть продемонструвати Москві свою лояльність. Так само зрозуміло, що у Придністров’ї жупел «румунської загрози» сприяє консолідації суспільства – там ще з дев’яностих років минулого сторіччя влада активно експлуатує тези про «румунські танки» для того, щоб доводити необхідність «незалежності від Молдови» та «братньої допомоги Москви».
Що ж до Москви, то вона активно грає як на почуттях виборців, так і на геополітичній ситуації в регіоні.
Вже 31 березня Росія провела у Придністров’ї навчання воєннослужбовців Оперативної групи російських військ. І це незважаючи на те, що за день до цього Молдова вкотре закликала Росію вивести війська з Придністровського регіону.
Росія також здійснює у Придністровському регіоні (який де-юре є територією Молдови) призов строковиків до лав армії РФ. Зцього приводу Посла РФ у Молдові навіть викликали до молдавського МЗС.
А 10 квітня з’явилась також інформація про те, що до Молдови разом з кількома офіцерами РФ, начебто з метою проінспектувати військо на Придністровській території, прибув генерал-полковник ЗС РФ Олександр Лєнцов, відомий своєю участю у операціях в Чечні, Сирії та на Сході України (зокрема, в ході операції в Дебальцево). Хоча деталі щодо «подвигів» цього генерала маловідомі, його поява у Молдові – недобрий знак.
«Гра молдавського ляльковода»?
На такому внутрішньополітичному та геополітичному тлі цікавою є гра молдавського політика і бізнесмена, чи не найвпливовішої людини у Республіці Молдова, – Влада Плахотнюка.
З одного боку Влад Плахотнюк – вкрай непопулярна фігура молдавського політикуму. Його звинувачують у корупції та безпринципності. Плахотнюку та його Демократичній партії опонують політики як лівого так і правого флангу, як проросійські так і прорумунські сили.
З іншого боку, Плахотнюка не підтримує РФ, яка зробила ставки на Додона та Усатого і ЄС, який волів би бачити при владі в Молдові когось менш одіозного.
Проте, незважаючи на брак довіри виборців і сумнівні методи політичної боротьби саме Плахотнюк нині контролює в Молдові і парламент, і уряд, і, зі слів молдавських експертів, більшість бізнес-потоків.
Понад те, скидається на те, що Плахотнюк не з числа тих, хто просто здається під тиском обставин, тож балансування між геополітичними полюсами і точкові атаки на опонентів і надалі будуть в його арсеналі.
Одним з кроків у такому напрямі стало те, що разом з комуністами та соціалістами, партія Плахотнюка вкотре задекларувала нейтралітет Молдови, і без того закріплений в Конституції держави. Фракції соціалістів та комуністів вважають, що це є підставою для того, щоб тиснути на «уніоністів». Прихильно поставились до декларації й у Москві – Кремль гадає, що зберегти контроль над нейтральною Молдовою буде легше ніж над Молдовою проєвропейською чи, боронь Боже, інтегрованою до євроатлантичних структур. Разом з тим, демократи Плахотнюка використовують декларацію і як інструмент тиску на русофілів та додаткову підставу наполегливо вимагати виведення російських військ з Лівобережжя Дністра – адже розміщення іноземних військ на території нейтральних держав неприпустиме з точки зору міжнародного гуманітарного права.
Грають Демократи і на внутрішньому політичному полі. З одного боку, Ренато Усатий звинувачував партію Плахотнюка у підтримці «уніонізму». Аж тут, другого квітня представники Демократичної партії разом з ліваками вийшли на марш в підтримку «молдавської державності і Конституції» у Гагаузькому регіоні Молдови. Ліві сили були цим, вочевидь, заскочені і відтак не змогли відреагувати на те, що виступили «єдиним фронтом» зі своїми опонентами з Демпартії.
Майстерність гри Демократичної партії та й самого Плахотнюка полягає ще й у тому, що поки аналітики та виборці намагаються зрозуміти, які настрої поділяє ця політична сила – румунофільські чи проросійські – на соціально-економічну ситуацію в країні зважають менше, тож і критики уряду «людини Плахотнюка» Павла Філіпа меншає. Понад те, роздмухуючи протистояння між прихильників об’єднання з Румунією та апологетами проросійського курсу, Плахотнюк сіє розкол у лавах своїх опонентів з правого та лівого флангу, які донедавна виступали проти нього єдиним фронтом. Тож, наразі видається, що прізвисько «ляльковода», яке свого часу причепилось до цього молдавського політика себе виправдовує і йому, принаймні зараз, вдається будувати свій «феод» у центрі Європи, попри наявність у регіоні потужних гравців і попри перманентну політичну кризу у самій Молдові.
Час «Х»
Наскільки вдалою виявиться «гра Плахотнюка», наскільки сильними є у Молдові позиції русофілів та уніоністів, до яких кроків вдаватимуться Росія і Євросоюз і чого чекати від Молдови Україні – удару росіян з боку Придністров’я чи Придністровського регіону «у подарунок» – стане відомо вже невдовзі. 30 жовтня у самій Молдові відбудуться вибори президента, а 11 грудня «президентські вибори» і у самопроголошеній «Придністровській молдавській республіці».
Зрозуміло, що кампанія вже триває. У її ході ще не раз розігруватиметься як провокаційна уніоністська карта, так і проросійські сентименти. ЄС і далі намагатиметься віднайти в молдавському політикумі нескомпрометовані обличчя, а Росія і надалі намагатиметься вести діалог щодо посилення свого впливу, «брязкаючи зброєю» у Придністров’ї та використовуватиме свою «п’яту колону».
Що ж до Плахотнюка, то він і далі вестиме свою гру, маніпулюючи протистоянням правих та лівих, балансуючи між РФ та ЄС, намагаючись закріпити свою чи не одноосібну владу у Республіці Молдова.
Осінні вибори покажуть, що й до чого, адже «курчат рахують восени», проте вже зараз можна винести кілька уроків і для України. По-перше,
цілком реальними є сценарії протистояння українських праворадикалів та їх опонентів – хочеться сподіватися, що, на відміну від Молдови, влада не розпалюватеме цей конфлікт, аби прикрити ним недолугості власної економічної та соціальної політики.
По-друге, Україна як і Молдова залишається предметом геополітичної конкуренції Заходу та Росії і хочеться сподіватися, що прозахідні політичні сили не розчарують електорат так, я це сталось з їхніми колегами у Молдові, а праворадикали та проросійські сили не виступлять єдиним антиолігархічним фронтом проти нинішньої влади (якщо так станеться, то в Москві і в колі «друзів Москви в Україні» відкоркують чимало пляшок шампанського).
Зрештою, по-третє, хочеться сподіватися, що спроби Влада Плахотнюка, побудувати в Молдові державу для себе, граючи на протиріччях внутрішніх та зовнішніх гравців, не стануть предметом натхнення українських політиків…