На дні: Що роблять українські дипломати в Росії?

15Фактично, дипломатична робота України на російському напрямку сьогодні представлена де завгодно, але не в самій Росії. Країна веде безуспішні переговори у Мінському і Нормандському форматах, відстоює свої інтереси в РБ ООН, ПАРЄ, Гаазькому суді, але в самій Росії наших дипломатів не чути. Проте, вони там є! Адже попри всі негаразди наша держава так і не розірвала дипломатичні відносини з РФ.

Коментарі Олексія Крисенко сайту 112.ua

Коли у 2014 році був окупований Крим, логічно було б згорнути дипломатію з “агресором”, ввести візовий режим, чим продемонструвати самостійну політику з огляду на національні інтереси. Держава ж підкорилася волі Заходу, який практично вказав, що нам робити.

На прийняття власного рішення у нас були достатні підстави, у т. ч. юридичні. Згідно Глави VII Статуту ООН Рада безпеки визначає наявність акту агресії і “робить рекомендації або вирішує”, які заходи варто вчинити для відновлення міжнародного миру і безпеки. До таких заходів, з-поміж іншого, належить і розрив дипвідносин. Українська сторона на початку 2014-го могла ініціювати перед Радбезом застосування цих положень по відношенню до Росії, але також цього не зробила.

Натомість, ми сіли за стіл переговорів у Мінську, сподіваючись догодити західним партнерам та не розлютити Росію. І мало того, посадили за нього не досвідчених дипломатів, а політика, який давно відійшов від державних справ. До речі, Москва обрала на цю роль посла в Україні Михайла Зурабова. Бо хто, як не посол, найкраще розбирається в проблемах країни перебування, азах дипломатії і міжнародного права. Назріває питання – а де в цей час був наш посол у РФ?

Хто керує нашою дипломатією у Росії?

На момент початку українсько-російського конфлікту навесні 2014 року надзвичайним і повноважним послом України в РФ був Володимир Єльченко. Професійний український дипломат з 35-річним досвідом роботи в різні роки працював у МЗС України, у т. ч. на посаді заступника міністра, був постійним представником України в Радбезі ООН та послом в Австрії.

Посольство України в Росії Єльченко очолив у 2010 році за часів Януковича і відзначився на цій посаді низкою досягнень, як наприклад, вирішення конфлікту навколо Бібліотеки української літератури в Москві (2010-2011 рр.).

17 березня 2014 року, одразу після “псевдореферендуму” в Криму, МЗС України відкликало нашого посла з Москви. Найцікавіше, що Єльченко туди більше не повертався, але офіційно залишався послом України в РФ аж до грудня 2015-го, коли указом президента був знятий з означеної посади та призначений постійним представником України в Раді безпеки ООН. Офіційних згадок про його діяльність протягом цих двох років немає. Невже Єльченко зі своїм багаторічним досвідом два роки просидів “на лаві запасних”?

Після від’їзду останнього в Україну було суттєво урізано кадровий склад посольства “у зв’язку зі скороченням рівня двостороннього співробітництва”. З весни 14-го “стерном влади” в Посольстві почав керувати Руслан Німчинський на посаді тимчасового повіреного України в Росії. Він працював у складі дипкорпусу разом з Єльченком як його заступник і радник-посланник.

Після закінчення ВНЗ у 1995 році Німчинський почав працювати в МЗС України. Спеціаліст з міжнародних питань у сфері озброєння та військово-технічного співробітництва. Як український делегат брав участь у засіданнях міжнародних інституцій з означеної проблематики. А ось безпосередня дипломатична робота в іноземній країні розпочалася для нього якраз з Росії. Тобто, “бойове хрещення” Німчинський отримав майже у буквальному сенсі.

Суттєво, що посада, яку він нині обіймає в Посольстві, по-простому означає “тимчасово виконуючий обов’язки”. Вона не надає дипломату статусу самостійного керівника дипломатичним представництвом, а вводиться лише на період неможливості виконання послом своїх обов’язків. Зараз і в Україні, і в Росії діють тимчасові повірені, що зайвий раз свідчить про номінальний характер українсько-російських дипломатичних відносин. І це проявляється не лише у відсутності послів.

Що ми робимо у Росії?

Як відомо, основним завданням будь-якого посольства є представлення інтересів своєї країни, сприяння розвиткові міждержавних відносин на всіх рівнях та у всіх сферах життєдіяльності. Крім того, посольство здійснює консульські функції, захищаючи права та інтереси громадян і юридичних осіб своєї країни в державі перебування.

Однак, після ситуацій з Кримом, Донбасом, політв’язнями в РФ і т. ін. стає очевидно, що ні про який “розвиток міждержавних відносин” з Росією зараз мови йти не може. У такому разі, чим же там займатися нашим дипломатам?

Українські консули заклопотані проблемою тримання політ’язнів у Росії, хоча не скажеш, що їхні зусилля були винагороджені якимись зрушеннями в цьому напрямку.

У травні 2015 року МЗС РФ викликало нашого тимчасового повіреного на “килим”, щоб обговорити полонених спецназівців ГРУ МО РФ Александрова та Єрофєєва, яких українські військові затримали напередодні в Луганській області. У ході зустрічі російські “закордонники” висловили Німчинському обурення тим, що Україна “політизує” ситуацію і нібито не пускає російського консула до в’язнів, а також закликали у найкоротші терміни забезпечити йому доступ до спецпризначенців. Це при тому, що наші консули місяцями добиваються зустрічі з українськими політв’язнями в Росії. Але зараз мова не про це.

У вересні того ж року Руслану Німчинському знову призначають зустріч у МЗС РФ. Цього разу, щоб висловити протест проти санкційного списку, до якого українська влада внесла низку російських політичних та громадських діячів.

Зважаючи на відсутність у той момент будь-яких інших новин про діяльність українських дипломатів у Росії, мимоволі складається враження, що в цьому і полягала їхня робота – особисто вислуховувати претензії Кремля.

У подальшому, у ЗМІ з’являлись поодинокі новини про непримітну діяльність представників українського посольства в РФ. Вшанування жертв Голодомору, презентація книги Сенцова та історичної виставки “Німецько-радянська війна: український акцент”, участь у відкритті Української недільної школи в Москві – ось і все, чим займався наш дипкорпус останні три роки.

Такі інформаційно-культурні заходи з легким відтінком української пропаганди повинні проводитись дипломатами в іноземній країні (тим паче, яку визнано військовим супротивником) для інфовпливу. Однак, у даному випадку ефективність такої пропаганди та можливість протидіяти російським ЗМІ прирівнюються до нуля. І в цьому немає великої вини дипломатів, адже їх можливості обмежені. Безсумнівно, росіяни проводять активну контррозвідувальну роботу по відношенню до українського дипкорпусу. А зважаючи на методи роботи їхніх спецслужб, проблеми не забаряться. Наприклад, завжди знайдуться російські радикали, яких “хлібом не годуй” – дай закидати українське посольство яйцями чи зеленкою на будь-яке національне свято в РФ.

Щоправда, у квітні минулого року Німчинський як делегат від України взяв участь у Раді міністрів іноземних справ СНД. Очевидно, на думку Клімкіна, досвід дипломатичної роботи в Росії мав стати допоміжним фактором у розумінні Німчинським ситуації в країнах Співдружності.

Водночас цікаво, що сам міністр закордонних справ неодноразово заявляв про свою підтримку ідеї виходу України зі складу СНД. Але згідно до заяв Міністерства: “Неможливо в один момент розірвати багаторічні міжнародні зв’язки у різних сферах життєдіяльності країн-учасниць”. І, напевно, допоки цього не станеться, представників від України для участі в роботі СНД обиратимуть з числа найменш завантажених.

Отже, ми маємо посольство без посла і зі скороченим штатом, а також фактичну відсутність активної роботи. З усього видно, що політичної діяльності українського Посольства в Росії немає. І багато українців запитують – тоді навіщо воно нам?

Чому тоді не розірвати дипстосунки?

У березні 2014-го лідер Радикальної партії Олег Ляшко намагався “просунути” законопроект про розрив дипломатичних відносин з Росією і введення візового режиму. Але ця спроба, як і всі подальші від інших нардепів, була марною. Виявляється, влада має на це низку причин.

Коли у березні минулого року низка нардепів зареєструвала в Раді черговий законопроект про розрив дипвідносин з РФ, Петро Порошенко чітко дав зрозуміти, що ця самодіяльність ніким не буде підтримана. “Рада не підтримає цей законопроект. Давайте не будемо навіть обговорювати”, – зазначив він.

Водночас, неозброєним оком видно, що дипломатичні стосунки між країнами давно вже носять технічний характер (відкликаний посол, скорочений штат тощо). “Наші дипломатичні відносини зараз є фактично замороженими. Росіяни і так вже свого посла відкликали. Тож можна вважати, що у нас повноцінні дипломатичні зносини відсутні”, – охарактеризував ситуацію колишній речник МЗС України та голова Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук.

Але навіть такі “технічні” зв’язки можуть бути корисними Україні для того, щоб зберегти хоч якусь дипломатичну маневреність в питанні врегулювання конфлікту на Донбасі, повернення Криму та збереження підтримки західних партнерів. Особливо після того, як нам нав’язали т. зв. “мирні формати”. Адже, як вважає експерт-міжнародник Антон Кучухідзе, “ініціювання Україною розриву дипвідносин з РФ призведе до того, що остання почне формувати образ України, як держави, що готується до війни і зриває мирні перемовини. Росія буде говорити про це у всіх міжнародних організаціях і з усіма закордонними партнерами”.

Він переконаний, що розрив дипломатичних відносин з Росією невигідний, у першу чергу, Україні. Бо на відміну від Грузії, яка після подій 2008-го розірвала дипстосунки з РФ, Україна все ще має “обов’язковий, з точки зору міжнародного права, механізм з відновлення контролю над кордоном”. “Різниця у тому, що дипвідносини Грузія розірвала з Росією не просто за фактом агресії, а після того, як президент РФ підписав укази про визнання незалежності грузинських територій. Тобто, не було ніяких міжнародних визнаних механізмів, за допомогою яких через діалог можна було б повернути ці території. У Грузії не було свого “мінського процесу”, – каже Кучухідзе.

Таким чином, проблема полягає у тому, що Захід, так само як і Порошенко, вбачає у мінських домовленостях безальтернативний шлях вирішення проблеми. США і Європа свої антиросійські санкції прив’язали саме до виконання цих угод, а не до фактичного припинення агресії РФ проти України. При цьому вони навіювали нам думку, що без дипвідносин неможливо буде виконати “Мінськ”. “Наші західні партнери вимагали, щоб ми не розривали ці відносини через те, що існувала надія на реалізацію якогось мирного плану. А для того, щоб цей мирний план можна було практично реалізовувати, повинні бути практичні дипломатичні стосунки”, – говорить Олексій Крисенко, політолог-міжнародник Ради зовнішньої політики “Української призми”.

На відміну від Кучухідзе, останній вважає Мінський і Нормандський переговорні процеси малоефективними “інструментами, створеними навмання”. “Інших форматів не існувало, тому до них і звернулися. Як то кажуть, нащупували практичні інструменти і майданчики, де можна було б вирішувати нагальні питання, наприклад, у військовій сфері. Ці процеси не мають автономного дипломатичного статусу, щоб можна було сказати, що в них впирається неможливість розриву дипзносин з РФ”, – стверджує експерт.

Натомість, справжньою причиною цього він вважає наявність значної кількості інфраструктурних питань, які вимагають наших стосунків з РФ, у т. ч. потрібних і вигідних Європі. Наприклад, Україна завжди була транзитною зоною між Росією і ЄС. Обоє прагнуть зберегти такий статус-кво, а тому тиснуть на нашу владу, щоб та не розривала дипвідносини з агресором.

Отже, погляд влади наступний. Існує необхідність збереження дипломатичних відносин (дарма, що номінальних) як своєрідної зв’язки для інших обставин, на кшталт переговорних процесів чи транзиту товарів. Тому на Банковій і не йдуть на розрив дипзв’язків з РФ. Але це ще не означає, що потрібно сидіти, склавши руки. Особливо, коли чинні інструменти, як мінські угоди, не діють.

Що можна було б зробити?

1) Відмежувати розрив дипломатичних від розриву консульських відносин (адже ці процедури навіть передбачені різними міжнародними договорами (Віденські конвенції 1961 та 1963 років відповідно) і припинити тільки перші.

Такий розрив фактично ні на що не вплине, оскільки політична робота наших дипломатів у РФ і так майже відсутня. А, отже, працівники посольства в Москві просто будуть відкликані в Україну. Відділ консульської роботи при посольстві продовжить своє функціонування, а тому навіть приміщення дипломатичного представництва (належить Україні на праві власності) залишиться за нами. На роботу генеральних консульств в інших російських містах такий розрив не вплине взагалі.

А ось консульські відносини – інша справа.

“Якщо буде розрив і консульських відносин, тоді ми повинні шукати країну, яка б представляла наші інтереси. У випадках відсутності дипломатичних відносин для захисту прав та інтересів громадян, які перебувають в тій країні, вибирається “країна-посередник”. Часто Швейцарія виступає такою країною. Тоді, всі питання щодо віз, захисту прав наших громадян, які перебувають, наприклад, в ув’язненні, їх відвідування, лягає на плечі дипломатів “країни-посередника”, – пояснює президент Української асоціації зовнішньої політики, дипломат Володимир Хандогій.

Так, наприклад, склалося у Грузії, де на сьогодні представляє інтереси росіян посол Швейцарії. Звичайно, для українсько-російських відносин такий сценарій не надто підходить. Станом на 2014 рік у Грузії проживало близько 26 тис. росіян, а українців у РФ станом на 2010 рік – близько трьох мільйонів. Нехай ці цифри і застарілі, проте різниця – колосальна, і зміни не могли бути суттєвими. Жодній країні світу не буде в радість здійснювати консульські функції для такої кількості українців у Росії. Та це і не потрібно, якщо зберегти дипвідносини лише на консульському рівні.

Нині в різних містах Росії діють 7 Генеральних консульств нашої держави, а у складі Посольства в Москві є окремий консульський відділ. Цього більш ніж достатньо для захисту інтересів українців у Росії.

2) Знизити рівень дипломатичних відносин (у разі визнання недоцільним варіанту №1).

У теорії міжнародного права існує два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Офіційно принципової різниці між ними немає. Втім, існують негласні правила, що місії мають нижчий дипломатичний рівень, аніж посольства.

Також важливо, хто очолює диппредставництво. Посольствами керують посли, місіями – посланники. Обидва види представництв можуть очолювати ще й повірені у справах, які за своїм дипломатичним рангом стоять нижче перших двох.

У нашій ситуації з Росією існує якийсь гібрид. Як вже зазначалося, і в Україні, і в РФ функціонують посольства, очолювані тимчасовими повіреними. Та навіть з юридичної точки зору, це неправильно. Тому що вони нікого не заміняють. Посли не призначені, а отже тимчасові повірені фактично керують посольствами не маючи на те достатніх підстав.

Натомість, Україна могла б офіційно знизити рівень дипломатичних відносин з Росією до рівня дипломатичної місії, яку б очолив повірений у справах. Таке рішення було б логічним і, водночас, дипломатично м’якшим за розрив.

По-перше, це б формалізувало фактично існуючий рівень дипвідносин.

По-друге, послало б своєрідний “месидж” як Росії, так і Євросоюзу, що в разі недієвості одних інструментів (Мінськ) – Україна застосує інші. Тим самим, ми проявили б здатність до самостійних зовнішньополітичних кроків, при цьому нічому не нашкодивши: дипстосунки ми не розриваємо, а про пониження їх “градусу” мови не йшло.

По-третє, українське суспільство було б вкотре проінформоване про наявність загрози з боку РФ. В історії дипломатії рівень дипвідносин знижується якраз тоді, коли стосунки держав наближаються до ворожих. Російська загроза здається очевидною річчю, але чомусь це не зупиняє тисячі наших громадян виїжджати до РФ, наштовхуючи себе на небезпеку. Та воно й не дивно. “Прості люди не розуміють, що відбувається. З одного боку, вони чують про ворожі дії і про те, що РФ робить усе, щоб розхитати ситуацію в нашій країні, а з іншого – у нас всього-на-всього немає посла в Росії”, – каже Олексій Крисенко. Він згадує про випадки, коли простих українців по приїзду в РФ звинувачували у шпигунстві лише за якісь “пости” у соцмережах. “Люди повинні знати, що сама поїздка в Росію є небезпечною. А цього немає. У нас все робиться, ніби нічого не сталося: працює посольство, візового режиму немає, купуй квиток, сідай і їдь. Тобто, немає інформаційної кампанії, яка б давала сигнал суспільству, а він вкрай необхідний”, – обурюється політолог.

3) Впровадити візовий режим для РФ.

Світова практика показує, що візові стосунки між країнами будуються за принципом взаємності. Однак Україна в цьому плані вирізняється своєю лояльністю. Так, громадяни багатьох країн, до яких ми можемо потрапити лише з візою (держави ЄС, США, Канада тощо), відвідують Україну без неї.

Перетин українсько-російського кордону до 2014 року взагалі носив формальний характер і був можливий навіть з національним паспортом. Обставини давно змінились, і на них потрібно реагувати відповідно. Однак українська влада зволікає з питанням введення візового режиму для РФ через можливі наслідки.

Для двох країн, що десятиліттями перепліталися родинними зв’язками майже кожної сім’ї, це стане суттєвою проблемою. А російські ЗМІ та деякі українські політики моментально підхоплюватимуть кожен випадок неможливості зустрітися батькам з дітьми чи рідним братам та сестрам через таке нововведення. Так вважає глава МЗС України Павло Клімкін, який назвав це “спіраллю пропаганди, яка буде розкручуватися нескінченно”. За його словами, нині в’їзд росіян в Україну і так здійснюється тільки за закордонними паспортами та лише через міжнародні і міждержавні пункти пропуску. “Якщо ми введемо візовий режим, чи дозволить це нам більш ефективно фільтрувати агентів ФСБ і інших російських спецслужб, які будуть працювати з метою нашої дестабілізації? Однозначної відповіді я тут не бачу”, – сумнівається Клімкін.

Натомість, візовий режим знову ж показав би Росії нашу рішучість у питанні послаблення міждержавних зв’язків, якщо агресія з її боку не припиниться. Українці краще б зрозуміли, що наші країни не товаришують, як раніше, і це має свої наслідки. А спецслужбам РФ, щонайменше, було б складніше проводити стосовно нашої держави підривну діяльність. Врешті-решт, наявність візового режиму – нормальна практика для розвинених країн, що піклуються про власну внутрішню безпеку. І це не показник негативного ставлення до іноземної держави! Так і не потрібно його боятися.

***

Знаючи амбіції президента в питаннях дипломатії (викликані нетривалим досвідом керування українським МЗС) та його ручне управління теперішньою роботою відомства, очевидно, що розрив дипломатичних зносин з РФ – малоймовірний. Але навіть без цього влада повинна хоча б привести їх у правильну форму, що відповідатиме сучасним реаліям. Зниження їх рівня та введення візового режиму – необхідні кроки у цьому напрямку. Бо якщо не використовувати дипвідносини за призначенням, сама по собі їх наявність – порожній звук.