Мудрий стратег чи ганчірка? Як Обама відмовився бомбити Асада після застосування останнім хімічної зброї

Занадто миролюбива політика Обами викликає роздратування в Україні і в союзників США. Та Обама має свої резони поводитися обережно і не влазити у війни, які неможливо виграти. Американське видання The Atlantic розбирає нову політику президента США щодо оточуючого світу і війн у ньому. 

Автор: Джефрі Ґолдберґ, передрук із The Atlantic, переклад Надії Коваль для Texty.org.ua

П’ятниця 30 серпня 2013 року – день, чи то коли безпорадний Барак Обама передчасно завершив царювання Америки як єдиної та незамінної наддержави світу, чи то коли проникливий Барак Обама зазирнув до близькосхідної прірви та відступив від всепоглинаючої порожнечі – розпочався з грізної промови, виголошеної від імені Обами його державним секретарем Джоном Керрі у Вашингтоні, округ Колумбія.

Предметом зауваг з нехарактерними черчіллівськими нотками, виголошених Керрі в Залі Договорів Державного департаменту, стали газові атаки президента Сирії Башара аль-Асада проти мирного населення.

Обама, в уряді якого вірою і правдою, хоч і не без деякого роздратування, служить Керрі, сам віддається пишному красномовству, але зазвичай не того войовничого штибу, що пов’язується з Черчиллем.

Обама вважає, що чорно-білий світогляд і красномовно подана войовничість, які традиційно асоціюються з Черчиллем, були виправдані за часів Гітлера та іноді допустимі в протистоянні з Радянським Союзом. Однак він також вважає, що використовувати риторику в якості зброї, якщо взагалі це допустимо на сучасній, більш неоднозначній і скомплікованій міжнародній арені, варто лише зрідка.

Президент переконаний, начебто черчилівська риторика, і що більш важливо, черчилівський стиль мислення, сприяли доведенню його попередника Джорджа Буша до згубної війни в Іраку.

ОБАМА ВВАЖАЄ, ЩО ЧЕРЧИЛІВСЬКИЙ СТИЛЬ МИСЛЕННЯ СПРИЯВ ДОВЕДЕННЮ ЙОГО ПОПЕРЕДНИКА ДЖОРДЖА БУША ДО ЗГУБНОЇ ВІЙНИ В ІРАКУ

Обама увійшов в Білий дім прагнучи вивести війська з Іраку і Афганістану, він не збирався шукати і вбивати нових драконів. Тож він особливо утримувався від обіцянок перемог у конфліктах, у яких, на його думку, перемогти неможливо.

«Якби ви сказали, наприклад, що ми збираємося позбавити Афганістан від талібів і побудувати там натомість процвітаючу демократію, то президент усвідомлює, що через сім років за цю обіцянку доведеться перед кимось відповідати», – сказав мені нещодавно Бен Родс (Ben Rhodes), заступник радника Обами з національної безпеки і його особистий секретар з питань зовнішньої політики.

Втім того серпневого дня запальні висловлювання Керрі, частково підготовані Родсом, були пронизані праведним гнівом і сміливими обіцянками, у тому числі ледь не відкритою погрозою негайного нападу.

Керрі, як і сам Обама, був нажаханий злочинами, скоєними сирійським режимом, що намагався придушити дворічне повстання: за дев’ять днів до того, у дамаскському передмісті Гуті армія Асада вбила понад 1400 мирних жителів газом зарином.

В адміністрації Обами панувало переконання, що Асад заслужив на суворе покарання. В ході зустрічей в Ситуаційній кімнаті після атаки на Гуту лише голова адміністрації Білого дому Деніс Макдоноу (Denis McDonough) відкрито застерігав щодо небезпек інтервенції. Джон Керрі голосно закликав до дій.

«Попередні історичні бурі, що збиралися, коли коли ми були в силах зупинити здійснення жахливих злочинів, застерігають нас проти спокуси закрити очі», – сказав Керрі в своїй промові. «В історії було чимало лідерів, які в найважливіші моменти застерігали від бездіяльності, байдужості, і особливо проти мовчання».

Керрі зараховував президента Обаму до кола цих лідерів. Роком раніше, коли адміністрація запідозрила, що режим Асада планує використання хімічної зброї, Обама заявив: «Ми дуже чітко донесли до режиму Асада … що червоною рискою для нас стане переміщення або використання великої кількості хімічної зброї. Це змінить мої розрахунки. Це змінить складники мого рівняння».

Незважаючи на цю погрозу, багато критиків вбачали в ставленні Обами до страждань невинних сирійців холодну байдужість.

Наприкінці літа 2011 року він закликав до відходу Асада від влади. «Заради сирійського народу», сказав Обама, «настав час для президента Асада піти». Однак на ранній стадії Обама практично нічого не зробив для повалення Асада.

Він чинив опір вимогам діяти почасти через те, що припускав, ґрунтуючись на аналізі розвідки США, що Асад впаде і без його допомоги. «Він вважав, що Асад піде шляхом Мубарака», сказав мені Денніс Росс (Dennis Ross), колишній радник Обами з Близького Сходу, посилаючись на швидкий відхід президента Єгипту Хосні Мубарака на початку 2011 року, момент, який став кульмінацією «Арабської весни».

Але чим більше Асад чіплявся за владу, тим більше зростала нехіть Обами до прямого втручання.

Після декількох місяців роздумів, він дозволив ЦРУ навчати і фінансувати сирійських повстанців. Однак він також розділяв погляди свого колишнього міністра оборони Роберта Гейтса (Robert Gates), який постійно цікавився на офіційних зустрічах: «Чи не варто нам закінчити дві наявні війни перш ніж розпочинати ще одну?»

Нинішня посол США в Організації Об’єднаних Націй Саманта Павер (Samantha Power), яка з-поміж чільних радників Обами є найбільш інтервенціоністськи налаштованою, відстоювала необхідність озброювати повстанців Сирії з самого початку.

Павер, яка в цей період працювала в штаті Ради національної безпеки, написала знамениту книжку, де розкритикувала цілий ряд президентів США, які не спромоглися запобігти геноцидам. Власне книжка «Пекельна проблема» («A Problem From Hell») привернула увагу Обами до Павер, коли він перебував у сенаті США, попри видимі ідеологічні відмінності.

Павер є прихильницею доктрини, відомої як «обов’язок захищати» («responsibility to protect»), відповідно до якої суверенітет не слід вважати недоторканним, коли держава вирізає своїх власних громадян.

Вона лобіювала Обаму схвалити цю доктрину в його промові з нагоди прийняття Нобелівської премії миру в 2009 році, але він відмовився.

ОБАМА ЗАГАЛОМ НЕ ВВАЖАЄ, ЩО ПРЕЗИДЕНТ ПОВИНЕН РИЗИКУВАТИ АМЕРИКАНСЬКИМИ СОЛДАТАМИ ЗАДЛЯ ЗАПОБІГАННЯ ГУМАНІТАРНИМ КАТАСТРОФАМ

Обама загалом не вважає, що президент повинен ризикувати американськими солдатами задля запобігання гуманітарним катастрофам, якщо ці лиха не створюють безпосередньої загрози безпеці Сполучених Штатів.

Павер іноді сперечалася з Обамою в присутності офіційних осіб Ради національної безпеки до моменту, коли він вже не міг приховати свого роздратування. «Саманто, досить, я вже прочитав Вашу книгу», одного разу огризнувся він.

Обама, на відміну від ліберальних інтервенціоналістів, є шанувальником зовнішньополітичного реалізму президента Джорджа Буша-старшого і зокрема його радника з національної безпеки, Брента Скоукрофта (Brent Scowcroft) («Цей хлопець мені подобається», одного разу сказав мені Обама).

Буш і Скоукрофт в 1991 році вивели армію Саддама Хусейна з Кувейту і вправно діяли під час розвалу Радянського Союзу; також Скоукрофт від імені Буша вшановував лідерів Китаю невдовзі після бійні на площі Тяньаньмень.

Коли Обама у 2006 році писав маніфест своєї кампанії «Зухвалість надії» («The Audacity of Hope»), Сьюзан Райс (Susan Rice), на той час неформальний консультант, визнала за необхідне нагадати йому включити щонайменше один рядок похвали зовнішній політиці президента Білла Клінтона, щоб частково збалансувати прославляння, якими він засипав Буша і Скоукрофта.

На першому етапі сирійського повстання, на початку 2011 року, Павер стверджувала, що повстанці, якими стали звичайні громадяни, заслужили на активну підтримку Америки. Інші відзначали, що повстанці були фермерами, лікарями, теслями, порівнюючи цих революціонерів з людьми, що виграли війну Америки за незалежність.

Обама перевернув цей аргумент з ніг на голову. «Коли у вас є професійна армія», одного разу сказав він мені, «яка добре озброєна і спонсорується двома великими державами» – Росією та Іраном – «які зробили величезні ставки та ведуть боротьбу проти фермера, теслі, інженера, що починали як протестувальники, а тоді раптом опинилися у розпалі громадянського конфлікту …»

Він зробив паузу.

«Уявлення про те, що ми могли б – в чистому вигляді, без застосування армії США – змінити баланс на полі бою ніколи не було правильним».

Меседж Обами, яке проходив через його виступи та інтерв’ю, був чітким: він не закінчить, як другий президент Буш. Цей президент трагічно переоцінив власні сили на Близькому Сході, а внаслідок його рішень військовий медичний шпиталь ім. Волтера Ріда наповнився тяжко пораненими солдатами.

Буш не зміг зарадити знищенню власної репутації навіть оновивши свою політику під час другого президентського строку. Приватно Обама часом говорив, що першим завданням американського президента на міжнародній арені в еру після Буша стало «Не роби лайняної дурні» («Don’t do stupid shit»).

Стриманість Обами розчаровувала Павер та інших членів його команди з національної безпеки, які надавали перевагу дії. Коли Гілларі Клінтон була Державним секретарем Обами, вона виступала на користь негайної агресивної відповіді на насилля Асада.

У 2014 році, вже втративши посаду, Клінтон сказала мені, що «неспроможність сприяти створенню надійної бойової сили з людей, які були організаторами протестів проти Асада… створила велику порожнечу, яку тепер заповнили джихадисти».

Коли The Atlantic опублікував цю заяву, а також оцінку Клінтон, що «великим націям потрібні організаційні принципи, а «не роби дурні» не є організаційним принципом», Обама за словами одного з його старших консультантів «страшенно розлютився».

Президент не розумів як «не роби лайняної дурні» можна вважати суперечливим гаслом. Бен Родс пригадує, що «ми ставили в Білому домі питання такого штибу: «Хто конкретно бере участь у закритих засіданнях з лайняної дурні? Хто прихильник лайняної дурні?»

ХТО ПРИХИЛЬНИК ЛАЙНЯНОЇ ДУРНІ?

Вторгнення до Іраку, як вірив Обама, мало навчити демократів-інтервенціоналістів на кшталт Клінтон, яка проголосувала на користь інтервенції, небезпекам лайняної дурні. (Клінтон швидко вибачилася перед Обамою за свої коментарі, а прес-секретар Клінтон заявив, що вони «обнялися», перетнувшись трохи згодом на острові Мартас-Віньярд).

Шлях, на який Обаму виводила Сирія, міг стати для нього настільки ж слизьким, як і Ірак. Під час першого президентського терміну він дійшов до висновку, що лише кілька загроз на Близькому Сході можуть хоч якось виправдати пряме військове втручання армії США.

До їх числа відносяться загроза з боку Аль-Каїди, загрози подальшому існуванню Ізраїлю («Це було б моральним провалом для мене, як президента Сполучених Штатів» не захистити Ізраїль, одного разу сказав мені він) та пов’язана з питанням безпеки Ізраїлю загроза іранської ядерної зброї. Небезпека для Сполучених Штатів від режиму Асада не піднялася до рівня згаданих викликів.

З огляду на стриманість Обами щодо втручання, яскравочервона риска, яку він накреслив для Асада влітку 2012 року, стала несподіванкою. Навіть його радники були здивовані. «Я не знав, що так станеться», сказав мені його тогочасний міністр оборони Леон Панетта. Мені казали, що віце-президент

Джо Байден неодноразово застерігав Обаму, щоб той не підводив червону риску щодо хімічної зброї, побоюючись, що одного дня цю обіцянку треба буде виконувати.

У своєму виступі 30 серпня 2013 року Керрі стверджував, що Асад повинен бути покараний почасти тому, що «авторитет і майбутні інтереси Сполучених Штатів Америки і наших союзників» були поставлені на карту.

«Це прямо пов’язано з нашим авторитетом і чи будуть країни як і раніше вірити заявам Сполученим Штатам. Вони спостерігають, чи не залишиться Сирія безкарною, тому що тоді, можливо, вони теж матимуть змогу поставити світ під ще більший ризик».

Дев’яносто хвилин по тому, в Білому домі, Обама посилив меседж Керрі в публічній заяві: «Для нас важливо визнати, що, коли внаслідок використання зброї, щодо якої 98 або 99 відсотків людства говорить, що її не слід використовувати навіть в умовах війни, гине понад 1000 людей, у тому числі сотні невинних дітей, і немає ніякої реакції, то ми посилаємо сигнал про те, що ця міжнародна норма небагато важить. І це становить загрозу для нашої національної безпеки».

Здавалося, наче Обама дійшов до висновку, що шкода авторитетові Америки в одному регіоні світу просочиться і в інші регіони, і що авторитет стримування США дійсно поставлено на карту в Сирії. Асад, здавалося, спромігся виштовхати президента на місце, де той ніколи не сподівався опинитися.

Обама в цілому вважає, що вашингтонський зовнішньополітичний істеблішмент, який він таємно зневажає, фетишизує «авторитет» – зокрема той тип «авторитету», який здобувається силою. Збереження авторитету, за його словами, призвело до В’єтнаму.

У Білому домі, Обама стверджував, що «скидати бомби, щоб довести, що ви готові скидати бомби, є чи не найгіршим обґрунтуванням для застосування сили».

Американський авторитет в галузі національної безпеки, як його зазвичай розуміють в Пентагоні, Державному департаменті та групі аналітичних центрів зі штаб-квартирами в декількох хвилинах ходьби від Білого дому, є нематеріальною, однак потужною силою. Якщо про неї правильно дбати, то вона зберігає у друзів Америки почуття безпеки та підтримує стабільність міжнародного порядку.

На зустрічах у Білому домі того ключового серпневого тижня Байден, який зазвичай поділяв загальні побоювання Обами з приводу перенапруження Америки, гарячково доводив, що «великі країни не блефують».

БАЙДЕН ГАРЯЧКОВО ДОВОДИВ, ЩО «ВЕЛИКІ КРАЇНИ НЕ БЛЕФУЮТЬ»

Найближчі союзники Америки в Європі і на Близькому Сході вважали, що Обама погрожує військовими діями. Так само вважали і його власні радники.

На спільній прес-конференції з Обамою в Білому домі в травні минулого року Девід Кемерон, британський прем’єр-міністр, сказав: «Історія Сирії пишеться кров’ю її народу, і це відбувається на наших очах».

Заява Кемерона, як сказав мені один з його радників, повинна була заохотити Обаму до більш рішучих дій. «Прем’єр-міністр, безумовно, перебував під враженням, що президент приведе у виконання червону риску», – сказав мені радник.

Тогочасний посол Саудівської Аравії у Вашингтоні Адель аль-Джубейр повідомив друзям і своєму керівництву в Ер-Ріяді, що президент нарешті готовий завдати удару. Обама «з’ясував, наскільки це важливо», сказав Джубейр, який в даний час є саудівським міністром закордонних справ, одному співрозмовнику. «Він безумовно завдасть удару».

Обама вже наказав Пентагону розробити перелік цілей. П’ять есмінців класу «Арлі Берк» перебували в Середземному морі, готові до стрільби крилатими ракетами по цілях режиму. Президент Франції Франсуа Олланд, найбільш ентузіастичний про-інтервенціоналіст серед лідерів Європи, також готувався завдати удару. Весь тиждень представники Білого дому публічно будували наратив, що Асад вчинив злочин проти людства. Виступ Керрі став кульмінацією цієї кампанії.

ПРЕЗИДЕНТ ФРАНЦІЇ ОЛЛАНД, НАЙБІЛЬШ ЕНТУЗІАСТИЧНИЙ ПРО-ІНТЕРВЕНЦІОНАЛІСТ СЕРЕД ЛІДЕРІВ ЄВРОПИ, ТАКОЖ ГОТУВАВСЯ ЗАВДАТИ УДАРУ

Але президент почав вагатися. У наступні дні після газової атаки на Гуту, як Обама сказав мені пізніше, він виявив, що відчуває відразу до ідеї несанкціонованого міжнародним правом або Конгресом нападу.

Американський народ здавалося був не в захваті від перспективи інтервенції в Сирії; так само як і німецька канцлерка Ангела Меркель, одна з небагатьох іноземних лідерів, до яких Обама ставиться з повагою.

Вона сказала йому, що її країна не братиме участі в сирійській кампанії.

І в приголомшливому розвитку подій, в четвер 29 серпня британський парламент відмовив Девіду Кемерону надати своє благословення для нападу. Джон Керрі пізніше зізнався мені, що коли він почув про це, то «подумки сказав «упс».

Обаму також схвилював несподіваний візит на початку тижня Джеймса Клеппера, директора національної розвідки. Він перервав президентське щоденне зведення, тобто звіт про загрози, який Обама отримує щоранку від аналітиків Клеппера, і ясно дав зрозуміти, що дані розвідки щодо використання Сирією зарину, хоча й доволі надійні, однак не «залізобетонні» («slam dunk»).

Він ретельно вибрав цей термін. Клеппер, керівник розвідувального співтовариства, травмованого власними невдачами напередодні війни в Іраку, не збирався давати надмірних обіцянок в манері колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета, який, як відомо, гарантував Джорджу Бушу молодшому «залізобетонний успіх» в Іраку.

У той час як Пентагон і органи державної безпеки Білого дому все ще рухалися в напрямку війни (Джон Керрі сказав мені, що він очікував удару на наступний день після свого виступу), президент повірив, що він прямує у закладену союзниками, противниками, а також конвенційними очікуваннями того, що повинен робити американський президент, пастку.

У ТОЙ ЧАС ЯК ПЕНТАГОН ВСЕ ЩЕ РУХАЛИСЯ В НАПРЯМКУ ВІЙНИ ОБАМА ПОВІРИВ, ЩО ВІН ПРЯМУЄ У ПАСТКУ

Багато хто з його радників не розумів глибини побоювань президента. Звісно, ні його уряд, ні союзники не знали про ці побоювання. Але його вагання зростали.

Пізно пообіді в п’ятницю Обама визначився, що він просто не готовий санкціонувати удар. Він попросив Макдоноу, свого голову адміністрації, прогулятися з ним на Південній галявині Білого дому.

Обама вибрав Макдоноу не випадковим чином: серед помічників Обами він є найбільшим противником військового втручання США, а також тим, хто, за словами одного з його колег, «мислить у термінах пасток».

Обама, зазвичай надприродно впевнений в собі чоловік, шукав підтримки і намагався продумати способи, як пояснити своїм помічникам та громадськості зміну настрою.

Він і Макдоноу залишалися зовні протягом години. Обама сказав, що він був стурбований тим, що Асад міг поставити цивільних осіб в якості «живого щита» навколо очевидних цілей. Він також відзначив основоположний недолік запропонованого удару: ракети США не битимуть по складах хімічної зброї, побоюючись викидів отрути в повітря. Атака мала бути націлена на військові частини, що доставляють хімічну зброю, але не на зброю саму по собі.

Обама також поділився з Макдоноу давнім ресентиментом: він втомився спостерігати, як Вашингтон бездумно дрейфує в напрямку війни в мусульманських країнах. Чотири роки тому, на думку глави держави, Пентагон «затис» його щодо збільшення військового контингенту в Афганістані. Тепер, в контексті Сирії, він знову починає відчувати себе затиснутим.

Коли двоє чоловіків повернулися до Овального кабінету, президент сказав своїм помічникам з національної безпеки, що планує відступити. Не буде ніякої атаки наступного дня і він хоче передати це питання для голосування в Конгресі. Помічники в кімнаті були шоковані. Сьюзан Райс, в даний час радниця Обами з національної безпеки, говорила про серйозні та тривкі збитки авторитетові Америки.

Іншим складно було осягнути, як президент може дати зворотній хід за день до запланованого удару. Обама, однак, був абсолютно спокійний. «Якщо ви спілкувалися з ним достатнього довго, то знаєте, коли він вагається з якогось питання, коли це рішення 51/49», сказав мені Бен Родс. «Але він був повністю в своїй тарілці».

Не так давно я попросив Обаму описати своє мислення того дня. Він перерахував практичні турботи, якими він переймався. «На місці перебували інспектори ООН, які завершували свою роботу, і ми не могли ризикувати, стріляючи в той час, як вони були там. Другим основним фактором стала нездатність Кемерона отримати згоду свого парламенту».

Третім, і найважливішим фактором, як він мені сказав, була «наша оцінка, що хоча ми й могли завдати Асаду певних збитків, ми не змогли б шляхом ракетного удару ліквідувати хімічну зброю саму по собі, тож у перспективі я б зіткнувся з Асадом, який, переживши удар, мав би підстави хизуватися, що він успішно кинув виклик Сполученим Штатам, що Сполучені Штати діяли неправомірно за відсутності мандата ООН, а це потенційно зміцнило б його, а не послабило».

Четвертий фактор, сказав він, мав глибше філософське значення. «Це стосується того штибу питань, над якими я вже певний час думаю», сказав він. «Я прийшов на посаду з твердою вірою, що сфера дії виконавчої влади в питаннях національної безпеки є дуже широкою, але не безмежною».

Обама знав, що його рішення не бомбити Сирію швидше за все засмутить союзників Америки. Так і сталося. Прем’єр-міністр Франції Мануель Вальс, сказав мені, що його уряд турбувався про наслідки бездіяльності в Сирії ще перед тим, як з’явилася інформація про відміну бойової готовності.

ЯКБИ МИ БОМБИЛИ, ЯК І ПЛАНУВАЛОСЯ, Я ДУМАЮ СЬОГОДНІ ВСЕ БУЛО Б ПО-ІНШОМУ

«Не втрутившись негайно, ми створили монстра», сказав мені Вальс. «Ми були абсолютно впевнені, що адміністрація США погодиться. Працюючи з американцями, ми вже бачили цілі. Це стало великою несподіванкою. Якби ми бомбили, як і планувалося, я думаю сьогодні все було б по-іншому».

Крон-принц Абу-Дабі, Мухаммед бен Заїд аль-Нахайян, який був вже засмучений Обамою, коли той «покинув» Хосні Мубарака, колишнього президента Єгипту, роздратовано зазначив американським відвідувачам, що США очолює «ненадійний» президент.

Король Йорданії Абдалла II – уже стривожений тим, що він вважав нелогічним бажанням Обами дистанціюватися від своїх традиційних сунітських арабських союзників і створити новий союз з Іраном, шиїтським покровителем Асада, – приватно поскаржився: «мені здається, що я вірю в американську силу більше, ніж Обама».

Саудити також розлютилися. Вони ніколи не довіряли Обамі: задовго до того, як він став президентом, він назвав їх «так званими союзниками» США. «Новою великою державою на Близькому Сході є Іран, а США є старою», Джубейр, посол Саудівської Аравії у Вашингтоні, повідомив своїм зверхникам в Ер-Ріяді.

Рішення Обами струсонуло увесь Вашингтон. Джон Маккейн і Ліндсі Грем (Lindsey Graham), два провідних республіканських яструби в Сенаті, зустрічалися з Обамою в Білому домі на початку тижня, отримавши обіцянку нападу.

Вони були обурені несподіваним розворотом. Всередині адміністрації також були ускладнення: ні Хейгель, тодішній міністр оборони, ні Джон Керрі не перебували в Овальному кабінеті, коли президент поінформував свою команду про власні роздуми. Керрі дізнався про зміни аж пізніше в той вечір.

«МЕНЕ ЩОЙНО ОБВЕЛИ НАВКОЛО ПАЛЬЦЯ», – СКАЗАВ КЕРРІ ДРУГОВІ НЕЗАБАРОМ ПІСЛЯ РОЗМОВИ З ПРЕЗИДЕНТОМ В ТУ НІЧ

«Мене щойно обвели навколо пальця», сказав він другові незабаром після розмови з президентом в ту ніч. (Коли я недавно запитав Керрі про цю бурхливу ніч, він сказав: «Я не зупинився, щоб проаналізувати це. Я зрозумів, що президент мав підстави для прийняття рішення і, якщо чесно, я зрозумів його точку зору»).

В той момент, коли Обама вирішив не впроваджувати в життя свою червону риску і не бомбардувати Сирію, він порвав з тим, що він глузливо називає «вашингтонською методичкою». Це був його день звільнення.

Наступні кілька днів були хаотичними. Президент попросив Конгрес дозволити застосування сили – головним лобістом став невгамовний Керрі – й в Білому домі швидко стало очевидно, що Конгрес був мало зацікавлений в ударі.

Коли я недавно говорив з Байденом про рішення щодо червоної риски, він особливо відзначив цей факт. «Важливо, щоб Конгрес був на вашому боці з точки зору вашої здатності забезпечити те, що ви мали намір зробити», – сказав він.

Обама «пішов до Конгресу не для того, щоб зірватися з гачка. У нього були свої сумніви в той момент, але він знав, що якщо він збирається зробити що-небудь, то краще, чорт забирай, щоб громадськість була з ним, бо інакше далеко б він не заїхав».

Явна амбівалентність Конгресу переконала Байдена, що Обама мав рацію боятися слизької стежини. «Що відбувається, коли збивають наш літак? Хіба ми не втручаємось заради порятунку?», – запитав Байден. «Потрібна підтримка американського народу».

Серед замішання, бог з машини з’явився в особі російського президента Владіміра Путіна.

На саміті G20 в Санкт-Петербурзі, який пройшов за тиждень після розвороту щодо Сирії, Обама, як він пригадував, відвів Путіна в сторону і сказав російському президенту, «якщо він змусить Асада позбутися хімічної зброї, то це усуне необхідність для нас здійснити військовий удар». Протягом кількох тижнів Керрі, працюючи зі своїм російським колегою Сєргєєм Лавровим, організує видалення більшої частини сирійського арсеналу хімічної зброї – програми, існування якої Асад до тих пір відмовлявся навіть визнати.

«Халявщики мене бісять», — Обама про тих, хто вимагає від Америки воювати

Джон Керрі сьогодні не надто толерує тих, хто стверджує, як він сам колись робив, начебто Обама повинен був бомбити цілі режиму Асада для зміцнення стримуючого потенціалу Америки. «Ви все ще б мали зброю там, і ви, ймовірно, воювали б з ІДІЛ», — за контроль над озброєннями, сказав він, згадуючи Ісламську державу, терористичну групу також відому як ІДІЛ. «Це просто не має сенсу. Але я не можу заперечити, що уявлення про бездіяльність [Обами] після порушення червоної риски отримало своє власне життя».

Обама розуміє, що його рішення відмовитися від ударів з повітря і дозволити, аби порушення червоної риски, яку він сам накреслив, залишилося безкарним, будуть безжально розібрані істориками.

Але на сьогодні це рішення є для нього джерелом глибокого задоволення.

«Я дуже пишаюся цим моментом», — сказав він мені. «Загальноприйняті істини та машинерія нашого апарату національної безпеки у своїй переважній масі зайшли надто далеко.

Сприйняття було таке, що на карту було поставлено і мій авторитет, і авторитет Америки.І я знав, що якщо в той момент натисну на кнопку паузи, це матиме для мене свою політичну ціну. І той факт, що я спромігся вистояти перед безпосереднім тиском і продумати власним розумом, якими насправді були інтереси Америки не тільки по відношенню до Сирії, але і по відношенню до нашої демократії, це стало надзвичайно складним рішенням, — і я вважаю, що в кінцевому рахунку, це рішення було правильним».

Саме в цей момент, як вважає президент, він нарешті порвав з тим, що він глузливо називає «вашингтонською методичкою».

«У чому саме я контраверсійний? Коли справа доходить до застосування військової сили», сказав він, «з’являється джерело суперечностей. У Вашингтоні є методичка, якій президенти повинні слідувати. Цю методичку створює зовнішньополітичний істеблішмент.

І методичка приписує відповіді на різні події, і ці відповіді, як правило, є воєнізованими відповідями. У ситуаціях, коли Америці безпосередньо загрожує небезпека, методичка працює. Але методичка також може бути пасткою, здатною привести до хибних рішень. Якщо ви не будете слідувати методичці у розпал міжнародного виклику на кшталт Сирії, вас доволі жорстко засудять, навіть якщо причини не застосовувати її вагомі».

Я прийшов до висновку, що, на думку Обами, 30 серпня 2013 року стало днем його звільнення, днем, коли він кинув виклик не тільки зовнішньополітичому істеблішменту і його методичці з використання крилатих ракет, а й викликом союзникам Америки на Близькому Сході, які розчаровували та вимагали високих експлуатаційних витрат, країнам, як він скаржиться друзям і радникам в приватному порядку, які прагнуть використовувати американський «м’яз» для своїх вузьких і дріб’язкових цілей.

Станом на 2013 рік, ресентименти Обами пустили глибоке коріння. Він обурювався військовими лідерами, які вважали, що можуть вирішити будь-яку проблему, якщо головнокомандувач просто дасть їм те, чого вони хочуть, і він обурювався комплексом аналітичних інституцій з питань зовнішньої політики.

Широко поширеною думкою всередині Білого дому є те, що багато які з найвідоміших аналітичних центрів з зовнішньої політики у Вашингтоні виконують розпорядження своїх арабських і проізраїльських спонсорів.

Я чув, як один з представників адміністрації посилався на Массачусетс-авеню, де розташовано багатьох з цих аналітичних центрів, як на «окуповані арабами території».

 

Для деяких експертів з зовнішньої політики навіть у межах його власної адміністрації, розворот Обами щодо виконання червоної риски став гнітючим моментом, в якому він показав нерішучість і наївність, і завдав довгострокових збитків репутації Америки в світі.

«Після того, як командувач окреслює червону риску», — недавно сказав мені Леон Панетта, який служив в якості директора ЦРУ, а потім в якості міністра оборони під час першого терміну Обами, «то я вважаю, що авторитет головнокомандувача цієї держави ставиться під сумнів, якщо він її не виконує». Відразу ж після розвороту Обами, Гілларі Клінтон заявила в приватному порядку: «Якщо ви говорите, що збираєтеся вдарити, то ви повинні вдарити. Немає ніякого вибору».

«ЯКЩО ВИ ГОВОРИТЕ, ЩО ЗБИРАЄТЕСЯ ВДАРИТИ, ТО ВИ ПОВИННІ ВДАРИТИ. НЕМАЄ НІЯКОГО ВИБОРУ»

«Асада насправді винагороджують за використання хімічної зброї, а не «карають», як спочатку планувалося, — писав в той час для The Atlantic Шаді Хамід, науковий співробітник Інституту Брукінґса, — Він зумів усунути загрозу військових дій США без жодних значущих зустрічних поступок».

Навіть коментатори, які назагал симпатизують політиці Обами, розцінили цей епізод як згубний. Ґідеон Роуз, редактор часопису Foreign Affairs, нещодавно написав, що вирішення Обамою цієї кризи — «спершу мимохідь взяти на себе значні зобов’язання, потім пережити сум’яття щодо їх виконання, потім гарячково перекинути м’яча в Конгрес для прийняття рішення – стало класичним прикладом ганебно дилетантської імпровізації».

Захисники Обами, однак, стверджують, що він не завдав ніякого збитку авторитету США, посилаючись на подальшу згоду Асада позбутися хімічної зброї. «Погроза силою була досить переконливою, щоб вони позбулися своєї хімічної зброї, — сказав мені Тім Кейн (Tim Kaine), сенатор-демократ від штату Вірджинія, — Ми погрожували військовими діями і вони відреагували. Це авторитет стримування».

30 серпня 2013 року може увійти в історію, як день коли Обама запобіг втручанню США до ще одної катастрофічної мусульманської громадянської війни та зняв загрозу хімічного нападу на Ізраїль, Туреччину або Йорданію.

Або його можуть запам’ятати як день, коли він дозволив Близькому Сходу вислизнути з рук Америки в руки Росії, Ірану та ІДІЛ.

Вперше я говорив з Обамою про зовнішню політику, коли він був сенатором США в 2006 році. У той час я був знайомий в основному з текстом промови, яку він виголосив за чотири роки до того на антивоєнному мітингу в Чикаго.

Це була незвичайна промова для антивоєнного мітингу, оскільки вона не була власне антивоєнною: Обама, який тоді був сенатором від штату Іллінойс, виступав тільки проти однієї конкретної і на той час все ще теоретичної війни. «Я не страждаю від жодних ілюзій з приводу Саддама Хусейна, — сказав він, — Він жорстока людина. Безжальна людина … Але я також знаю, що Саддам не представляє неминучої і безпосередньої загрози для Сполучених Штатів або їхніх сусідів».

Він додав: «Я знаю, що вторгнення до Іраку без чіткого обґрунтування та без потужної міжнародної підтримки тільки розпалить полум’я на Близькому Сході, заохотить найгірші, а не найкращі, імпульси арабського світу, а також посилить вербувальників Аль-Каїди».

Цей виступ змусив мене зацікавитися його автором. Я хотів дізнатися, яким чином сенатор від штату Іллінойс і за сумісництвом професор права, дні якого минали в подорожах між Чикаго і Спрінґфілдом, прийшов до більш далекоглядного розуміння прийдешньої безвиході, ніж найбільш досвідчені зовнішньополітичні мислителі його партії, в тому числі такі фігури, як Гілларі Клінтон, Джо Байден і Джон Керрі, не кажучи вже, звичайно, про більшість республіканців та численних аналітиків і дописувачів з питань зовнішньої політики, в тому числі про мене.

З тієї першої зустрічі в 2006 році я періодично брав інтерв’ю у Обами в основному щодо пов’язаних з Близьким Сходом питань. Але в останні кілька місяців я провів кілька годин, розмовляючи з ним щодо найширших тем його «довгограючої» зовнішньої політики, в тому числі тем, яких він він торкається найбільш охоче, анітрохи не пов’язаних з Близьким Сходом.

«ІДІЛ не є екзистенційною загрозою для Сполучених Штатів», — сказав він мені під час однієї з цих розмов. «Зміна клімату є потенційною загрозою існуванню всього світу, якщо ми не будемо щось з цим робити». Обама пояснив, що зміна клімату особливо його турбує, оскільки «ця політична проблема ідеально збудована, аби відлякувати уряди від втручання. Ця надзвичайна ситуація стосується кожної країни світу, але розвивається порівняно повільно, так що на порядку денному завжди знаходиться щось начебто актуальніше».

На даний момент, звичайно ж, найбільш актуальною з «начебто актуальніших» проблем є Сирія. Однак в будь-який момент все президентство Обами може бути підважене північнокорейською агресією, нападом з боку Росії на члена НАТО чи запланованими ІДІЛ атаками на території США. Мало хто з президентів стикався з такими різноманітними тестами на міжнародній арені, як Обама, і викликом для нього, як і для всіх президентів, є відрізнити просто термінові речі від дійсно важливих, і зосередитися на цих важливих.

Моєю метою в наших недавніх розмовах було побачити світ очима Обами, і зрозуміти, якою він вбачає роль Америки в світі.

Ця стаття ґрунтується на недавній серії наших бесід, які мали місце в Овальному кабінеті, за обідом в його їдальні, на Борту номер один та в Куала-Лумпурі під час його останнього візиту до Азії в листопаді.

Вона також ґрунтується на моїх попередніх інтерв’ю з ним, на його промовах і численних публічних висловлюваннях, на бесідах з його чільними радниками з питань зовнішньої політики та національної безпеки,з іноземними лідерами та їхніми послами у Вашингтоні, з друзями президента та іншими людьми, які обговорювали з ним його політики і рішення, а також з його супротивниками і критиками.

Протягом наших розмов я почав розглядати Обаму як президента, фаталізм якого щодо обмеженої здатності Америки направляти глобальні події невпинно зростав.

І це незважаючи навіть на те, що наприкінці свого президентства він накопичив безліч потенційно історичних досягнень в сфері зовнішньої політики, безумовно контраверсійних та попередніх, однак тим не менше досягнень: відновлення стосунків з Кубою, Паризька угода щодо зміни клімату, Транс-тихоокеанська торгівельна угода і, звичайно ж, ядерна угода з Іраном.

БЕЗ ПРОВОДУ США В МІЖНАРОДНИХ СПРАВАХ ДОСЯГАЄТЬСЯ ДУЖЕ МАЛО

Ці досягнення були зроблені всупереч зростаючому відчуттю Обами, що супроти кращих намірів Америки часто поєднуються потужніші сили – лавиноподібне відродження племінних почуттів у світі, який мав би вже скинути цей атавізм, опірність дрібних людей, які правлять великими країнами всупереч своїм власним інтересам, збереження страху як основної людської емоції. Але, як сказав мені Обама, він також почав усвідомлювати, що без проводу США в міжнародних справах досягається дуже мало.

Обама проговорив зі мною це очевидне протиріччя. «Я хочу, щоб президент усвідомлював, що він не може налагодити все», — сказав він.

Але з іншого боку, «якщо ми не визначимо порядок денний, то ніхто цього не зробить». Він пояснив свою думку. «Фактом є те, що з того часу, як я став президентом, не було жодного саміту за моєї присутності, де б ми не визначали порядок денний, де ми б не несли відповідальності за ключові результати», — сказав він, — Це правда, і коли ми говоримо про ядерну безпеку, і про збереження світової фінансової системи, і про клімат».

Одного разу під час обіду в їдальні Овального кабінету, я запитав президента, як на його думку його зовнішня політика може бути проінтерпретована істориками.

Він взявся описувати мені решітку з чотирма чарунками, які представляли основні школи американської думки в зовнішній політиці. Одну чарунку він назвав ізоляціонізмом і негайно її відкинув. «Світ постійно стискається», — сказав він. «Самоусунення неможливе».

Решту чарунок він назвав реалізмом, ліберальним інтервенціонізмом та інтернаціоналізмом.

МИ НЕ МОЖЕМО В БУДЬ-ЯКИЙ ДАНИЙ МОМЕНТ ЧАСУ ЗВІЛЬНИТИ ВІД СТРАЖДАНЬ ЦІЛИЙ СВІТ

«Я вважаю, що ви могли б назвати мене реалістом, оскільки я вважаю, що ми не можемо в будь-який даний момент часу звільнити від страждань цілий світ», сказав він. «Ми повинні вибрати, де ми можемо справити реальний вплив». Він також зазначив, що він абсолютно очевидно інтернаціоналіст, відданий зміцненню багатосторонніх організацій і міжнародних норм.

Я сказав йому, що у мене склалося враження, що різні травми останніх семи років явно посилили його прихильність до зумовленої реалізмом стриманості. Чи погіршили майже два повних терміни в Білому домі його ставлення до інтервенціонізму?

«При всіх наших недоліках, Сполучені Штати явно були силою добра в світі», — сказав він. «Якщо порівнювати нас з попередніми наддержавами, то ми рідше діємо на основі голого інтересу і зацікавлені у встановленні норм, які приносять користь всім. Якщо можливо робити добро за стерпну ціну, щоб врятувати життя людей, ми будемо це робити».

США ЗАЦІКАВЛЕНІ У ВСТАНОВЛЕННІ НОРМ, ЯКІ ПРИНОСЯТЬ КОРИСТЬ ВСІМ

Якщо криза або гуманітарна катастрофа не відповідає його суворим стандартам того, що являє собою безпосередню загрозу національній безпеці, сказав Обама, то він не вважає себе зобов’язаним мовчати.

Він, за його словами, не настільки реаліст, щоб не виносити судження про інших лідерів. Хоча він до цих пір виключає використання прямої американської сили, щоб повалити Асада, однак на його думку заклик до Асада піти також не був помилкою.

«Часто критика нашої політики щодо Сирії вказує на наступне: «Ви закликали Асада піти, але ви не змушували його йти. Ви не вторгалися».

І ідея в тому, що якщо ви не збиралися валити режим, ви не повинні нічого говорити. Це дивний аргумент для мене, таке переконання, що якщо ми використовуємо наше моральне право сказати: «Це жорстокий режим і лідер не повинен так поводитися зі своїм народом», — то як тільки ви це скажете, то ви зобов’язані вторгнутися в країну і встановити бажаний для себе уряд».

«Я дуже великою мірою інтернаціоналіст», — сказав Обама в більш пізній розмові.

«І я також ідеаліст, оскільки вважаю, що ми повинні просувати такі цінності як демократія і права людини, норми і цінності, і не тільки тому, що наших інтересах, щоб люди приймали цінності, які ми поділяємо – подібним чином в економіці, якщо люди приймають верховенство закону і прав власності, то це грає на нашу користь — а й тому, що це робить світ кращим.

І я готовий сказати це в дуже банальний спосіб, так, як ймовірно Брент Скоукрофт не сказав би.

«При цьому», продовжував він, «я також вважаю, що світ є жорстким, складним, брудним, злиденним місцем, сповненим труднощів і трагедій.

І для того, щоб просувати і наші інтереси в сфері безпеки та дорогі для нас ідеали і цінності, ми повинні бути твердолобими та великодушними водночас, ретельно вибирати де прикладати зусилля, і визнати, що часом найкраще, що ми можемо зробити, це пролити світло на щось жахливе, але не вважати, що ми можемо автоматично вирішити проблему.

Часом наші безпекові інтереси конфліктуватимуть з нашими заклопотаностями з приводу прав людини. Часом ми матимемо змогу завадити вбивствам невинних людей, але часом ми не матимемо змоги цього зробити».

Якщо Обама колись і сумнівався, чи дійсно Америка є єдиною незамінною державою в світі, то більше таких сумнівів у нього нема. Але він рідкісний президент, який часом, як видається, обурюється цією незамінністю, замість прийняти її. «Халявщики мене бісять», — сказав він мені.

ОБАМА: «ХАЛЯВЩИКИ МЕНЕ БІСЯТЬ»

Нещодавно Обама попередив, що Великобританія більше не матиме можливості претендувати на «особливі відносини» зі Сполученими Штатами, якщо не зобов’яжеться витрачати принаймні 2 відсотки свого ВВП на оборону. «Ви повинні платити свою справедливу частку», сказав Обама Девіду Кемерону, який згодом забезпечив ці 2 відсотки.

Частиною його місії на посаді президента, як пояснив Обама, є спонукання інших країн діяти самостійно, а не чекати на провід США.

Захист ліберального міжнародного порядку від джихадистського терору, російського авантюризму і китайських залякувань частково залежить, на його думку, від готовності інших країн розділити тягар з США.

Тому суперечка навколо твердження анонімного посадовця адміністрації для The New Yorker під час кризи в Лівії у 2011 році — що політика Обами полягала в «тіньовому лідерстві» («leading from behind») — збентежила його.

«Ми не повинні завжди бути на чолі», — сказав він мені. «Іноді ми отримуємо бажане саме завдяки розподілу завдань. Іронія полягає в тому, що саме для того, аби не дозволити європейцям і арабським державам лише тримати наші плащі, поки ми воювали б, ми свідомо наполягли» на їхньому проводі під час місії з усунення Муаммара Каддафі від влади в Лівії. «Це було частиною кампанії проти халявщиків».

Крім того, президент, схоже, вважає, що спільне лідерство з іншими країнами є способом стримати більш некеровані імпульси Америки.

«Однією з причин, чому я так зосереджений на багатосторонніх заходах, де наші прямі інтереси не поставлено на карту, є те, що багатосторонність регулює пиху», — пояснив він. Він послідовно посилається на те, що минулі невдачі Америки за кордоном є засобом стримування американського самовдоволення.

«У нас є історія», — сказав він. «У нас є історія в Ірані, у нас є історія в Індонезії та в Центральній Америці. Таким чином, ми повинні пам’ятати про нашу історію, коли ми починаємо говорити про втручання, і розуміти витоки підозр інших людей».

У своїх намаганнях позбутися частини зовнішньополітичних обов’язків Америки на користь її союзників, Обама видається класичним президентом-оптимізатором на кшталт Двайта Ейзенхауера і Річарда Ніксона.

Оптимізація в цьому контексті визначається як «відступ, скорочення витрат, зменшення ризиків і перекладення тягаря на союзників», — пояснив мені Стівен Сестанович, експерт з президентської зовнішньої політики в Раді з міжнародних відносин.

ЯКЩО ВИ ЗАЙМАЄТЕ ПОСАДУ ПОСЕРЕД МАЛОУСПІШНОЇ ВІЙНИ, ТО ВИ ПЕРЕКОНАНІ, ЩО АМЕРИКАНСЬКИЙ НАРОД НАЙНЯВ ВАС, ЩОБ ВИ ЗМЕНШИЛИ ЗУСИЛЛЯ

«Якби в 2008 році був обраний Джон Маккейн, ми все одно б стали свідками певної оптимізації», — сказав Сестанович. «Це те, чого хотіла країна. Якщо ви займаєте посаду посеред малоуспішної війни, то ви переконані, що американський народ найняв вас, щоб ви зменшили зусилля».

Однією з відмінностей між Ейзенхауером і Ніксоном з одного боку і Обамою з іншого, як каже Сестанович, є те, що Обама «мабуть, мав особисту ідеологічну відданість ідеї, що зовнішня політика поглинала надто багато уваги і ресурсів країни».

Я спитав Обаму про оптимізацію. «Майже кожна велика світова держава стала жертвою» перенапруження, сказав він. «Я вважаю нерозумною ідею, що кожного разу, коли виникає проблема, ми посилаємо нашу армію, щоб навести порядок. Ми просто не можемо так вчиняти».

Але як тільки він вирішував, що конкретний виклик становить пряму загрозу для національної безпеки, то показував готовність діяти в односторонньому порядку.

Це один з найбільших парадоксів президентства Обами: він безжально поставив під сумнів ефективність сили, але він також став найуспішнішим мисливцем за терористами в історії президентства та передасть своєму наступнику набір інструментів, якому позаздрив би досвідчений найманий вбивця.

«Він застосовує відмінні стандарти для прямих загроз для США», — говорить Бен Родс. «Наприклад, незважаючи на свої побоювання з приводу Сирії, він не мав сумнівів щодо безпілотників». Деякі критики стверджують, йому вартувало б задуматися над начебто надмірним використанням безпілотних літальних апаратів.

ІНОДІ ВИ ПОВИННІ ЗАБРАТИ ЧИЄСЬ ЖИТТЯ, ЩОБ ВРЯТУВАТИ ЩЕ БІЛЬШЕ ЖИТТІВ

Але Джон Бреннан, директор ЦРУ Обами, недавно сказав мені, що він і президент «мають схожі погляди. Одним з них є те, що іноді ви повинні забрати чиєсь життя, щоб врятувати ще більше життів. У нас подібні погляди на теорію справедливої війни. Президент вимагає практично визначеності щодо відсутності супутніх збитків. Але якщо він вважає, що потрібно діяти, то не вагається».

Ті, хто говорить з Обамою про джихадистську думку, кажуть, що його розуміння сил, які керують апокаліптичним насильством серед радикальних мусульман, позбавлене ілюзій, але він обережний в озвучуванні цього публічно з побоювання посилити антимусульманську ксенофобію.

У нього трагічне реалістське розуміння гріха, боягузтва і корупції, а також гоббсівське розуміння того, як страх формує поведінку людини. І тим не менше він послідовно і з очевидною щирістю сповідує оптимістичне переконання, що світ схиляється до справедливості. Він, в деякому сенсі, гоббсівський оптиміст.

Хоча репутація Обами ґрунтується на його розсудливості, він також готовий поставити під сумнів деякі з давно існуючих фундаментальних припущень традиційного зовнішньополітичного мислення США. Значною мірою він готовий ставити питання, чому вороги Америки є її ворогами, і чому деякі з її друзів є її друзями.

Він відкинув півстоліття двопартійного консенсусу для того, щоб відновити відносини з Кубою. Він запитав, чому США повинні уникати відправки своїх сил в Пакистан, щоб вбити лідерів Аль-Каїди, і він в приватному порядку поставив питання, чому Пакистан, який він вважає катастрофічно дисфункціональною країною, слід взагалі розглядати в якості союзника США.

ЧОМУ КАТАСТРОФІЧНО ДИСФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПАКИСТАН СЛІД ВЗАГАЛІ РОЗГЛЯДАТИ В ЯКОСТІ СОЮЗНИКА США?

За словами Леона Панетти, він поставив під сумнів, чому США повинні підтримувати так звану якісну військову перевагу Ізраїлю, яка дає йому доступ до більш новітніх систем зброї, ніж отримують арабські союзники Америки;але він також ставив під питання, часто різко, ту роль, яку сунітські арабські союзники Америки грають в розпалюванні антиамериканського тероризму.

Він явно роздратований тим, що зовнішньополітична ортодоксія змушує його розглядати Саудівську Аравію як союзника. І, звичайно, на ранньому етапі, в умовах потужної критики він вирішив, що він хотів би повернутися обличчям до найбільш непримиренного близькосхідного ворога Америки, Ірану.

Ядерна угода, яку він досягнув з Іраном, доводить принаймні те, що часом Обама схильний до ризику. Він поставив глобальну безпеку і свою власну спадщину на те, що одна з провідних світових держав-спонсорів тероризму дотримуватиметься угоди щодо обмеження своєї ядерної програми.

«СКИДАТИ БОМБИ АБИ ДОВЕСТИ, ЩО ВИ ХОЧЕТЕ СКИДАТИ БОМБИ, Є НАЙГІРШИМ ОБҐРУНТУВАННЯМ ВИКОРИСТАННЯ СИЛИ»

Припускається, принаймні серед його критиків, що Обама шукав угоди з Іраном, тому що у нього є історичне бачення американо-перського зближення.

Але його прагнення до ядерної угоди було результатом песимізму настільки ж, як і оптимізму. «Угода з Іраном ніколи не була в першу чергу спробою відкрити нову еру відносин між США і Іраном», — сказала мені Сьюзан Райс, — Це було набагато більш прагматичним і мінімалістичним. Метою було просто зробити небезпечну країну значно менш небезпечною. Ніхто не мав жодних очікувань, що Іран стане більш доброякісним актором».

Одного разу я пригадав Обамі сцену з «Хресного батька: частина ІІІ», в якій Майкл Корлеоне скаржиться на свою нездатність уникнути організованої злочинності. Я сказав Обамі, що Близький Схід є для його президентства тим, чим Мафія для Корлеоне, і почав цитувати фразу Аль Пачіно: «І як тільки я подумав, що вирвався…»

«Воно тягне вас назад», — сказав Обама, завершуючи думку.

Історія залучення Обами на Близькому Сході йде по дузі розчарування. У свій перший період популярності, будучи кандидатом в президенти в 2008 році, Обама часто говорив про регіон з надією. Того літа у Берліні в промові до 200 000 обожнюючих німців він сказав: «Це той момент, коли ми мусимо допомогти відповісти на заклики до нової ери на Близькому Сході».

У наступному році, вже як президент, він виступив з промовою в Каїрі з метою перезавантажити відносини США з мусульманами світу. Він говорив про мусульман у своїй власній родині, про свої дитячі роки в Індонезії, визнав гріхи Америки, хоча й критикував тих в мусульманському світі, хто демонізує США.

Найбільшу увагу привернула однак його обіцянка вирішити ізраїльсько-палестинський конфлікт, який тоді вважався центральним надихаючим питанням для арабів-мусульман.

Його симпатії до палестинців зворушили аудиторію, але ускладнили його відносини з Біньяміном Нетаньяху, прем’єр-міністром Ізраїлю, особливо тому, що Обама також вирішив оминути Єрусалим під час свого першого президентського візиту на Близький Схід.

Коли я нещодавно запитав Обаму, на що він сподівався з допомогою Каїрської промови про перезавантаження, то він сказав, що намагався – але, як визнав, безуспішно — переконати мусульман більш ретельно дослідити коріння своїх нещасть.

«Мій аргумент був такий: давайте перестанемо робити вигляд, що причиною проблем Близького Сходу є Ізраїль», — сказав він мені, — «Ми хочемо працювати, щоб допомогти досягти державності і гідності для палестинців, але я сподівався, що мій виступ може викликати дискусію, може створити простір для мусульман, щоб вирішувати реальні проблеми, з якими вони стикаються, проблеми управління, а також той факт, що деякі течії ісламу не пройшли через реформацію, яка допомогла б людям пристосувати свої релігійні доктрини до сучасності. Я мав намір повідомити, що США не стоять на шляху цього прогресу, що ми допоможемо будь-яким можливим способом у просуванні цілей практичного, успішного арабського порядку денного, який забезпечив би краще життя для простих людей».

Протягом першого періоду арабської весни в 2011 році Обама продовжував оптимістично говорити про майбутнє Близького Сходу, підходячи настільки близько, як ніколи відтоді, до засвоєння так званої програми свободи Джорджа Буша-молодшого, яка частково характеризувалася вірою в можливість вкорінення демократичних цінностей на Близькому Сході. Він прирівняв демонстрантів в Тунісі і на площі Тахрір з Розою Паркс і «патріотами Бостона».

«Після десятиліть сприйняття світу в регіоні таким, яким він є, у нас є шанс домагатися світу, яким він повинен бути», — сказав він в одній з тогочасних промов. «Сполучені Штати підтримують набір універсальних прав. І ці права включають свободу слова, свободу мирних зібрань, свободу віросповідання, рівність чоловіків і жінок в рамках законності, а також право обирати своїх власних лідерів… Наша підтримка цих принципів не є вторинним інтересом».

Але протягом наступних трьох років, коли «Арабська весна» не виправдала початкових сподівань, а Близьким Сходом опанували жорстокість і дисфункційність, президент розчарувався.

Деякі з його найглибших розчарувань стосуються самих близькосхідних лідерів. Біньямін Нетаньяху перебував в окремій категорії: Обама довгий час вважав, що Нетаньяху міг би впровадити рішення на основі двох держав, яке захищало б статус Ізраїлю як демократії єврейської більшості, але для цього він занадто боязкий і політично паралізований.

Обама також не мав великого терпіння для Нетаньяху і інших лідерів Близького Сходу, які ставили під сумнів його розуміння регіону.

В одній із зустрічей Нетаньяху з президентом, прем’єр-міністр Ізраїлю почав щось на кшталт лекції про небезпеки жорстокого регіону, в якому він живе, і Обамі здалося, що Нетаньяху поводився в поблажливій манері та уникав безпосередньої теми розмови: мирних переговорів.

І зрештою президент перервав прем’єра: «Бібі, Ви повинні дещо зрозуміти», — сказав він, — Я афроамериканець, син матері-одиначки, і я живу тут, в цьому будинку. Я живу в Білому домі. Мені вдалося бути обраним президентом Сполучених Штатів. Ви думаєте, я не розумію, що ви говорите, але я розумію».

Інші лідери також безмірно його розчаровували. Раніше Обама розглядав Реджепа Тайїпа Ердогана, президента Туреччини, як своєрідного поміркованого мусульманського лідера, який міг би подолати розрив між Сходом і Заходом.

ОБАМА РОЗЧАРУВАВСЯ В ЕРДОГАНІ ЧЕРЕЗ НЕБАЖАННЯ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЙОГО ВЕЛИЧЕЗНУ АРМІЮ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ В СИРІЇ

Однак тепер Обама вважає його невдачею і авторитарним лідером, який відмовляється використовувати свою величезну армію для забезпечення стабільності в Сирії.

А в кулуарах саміту НАТО в Уельсі в 2014 році, Обама відвів набік короля Йорданії Абдаллу II. Обама сказав, що він чув, що Абдулла скаржився друзям в Конгресі США на його керівництво, і сказав королю, що коли в нього є скарги, то він повинен висловлювати їх безпосередньо. Король заперечував, що говорив про нього погано.

В останні дні президент приватно почав жартувати: «Все, що мені потрібно на Близькому Сході — це кілька розумних самодержців». Обама завжди мав пристрасть до прагматичних, емоційно стриманих технократів, кажучи помічникам, «Якщо тільки всі могли б бути як скандинави, все це було б дуже легко».

Розгортання «Арабської весни» негативно виплинул на бачення президентом того, чого США може досягти на Близькому Сході, і змусило його зрозуміти, наскільки хаос там відволікав від інших пріоритетів.

«Президент визнав під час «Арабської весни», що Близький Схід поглинав нас», — сказав мені недавно Джон Бреннан, який служив під час першого терміну Обами в якості його головного радника по боротьбі з тероризмом.

Але остаточно закріпив фаталізм Обами провал інтервенції його адміністрації в Лівії в 2011 році. Ця інтервенція повинна була завадити масовому вбивству тодішнім диктатором країни Муамаром Каддафі жителів Бенгазі, як він це погрожував зробити.

Обама не хотів вступати в війну; зокрема, йому радили триматися подалі Джо Байден і міністр оборони Роберт Гейтс. Але сильна фракція команди з національної безпеки – Держсекретар Гілларі Клінтон і Сьюзан Райс, яка була тоді послом в Організації Об’єднаних Націй, поряд з Самантою Павер, Беном Родсом і Ентоні Блінкеном (Antony Blinken), який тоді був радником Байдена з національної безпеки, активно лобіювали щодо захисту Бенгазі і взяли гору.

(Байден, який різко оцінює зовнішньополітичні судження Клінтон, сказав в приватному порядку, «Гілларі просто хоче бути Голдою Меїр»). Американські бомби падали, населення Бенгазі було врятоване від реальної чи уявної бійні, а Каддафі взяли в полон і стратили.

Але Обама каже сьогодні про інтервенцію: «Нічого не вийшло». США, на його думку, планували операцію в Лівії ретельно і все ж країна досі залишається катастрофою.

Чому, зважаючи на позірну стриманість президента щодо вплутування у військові дії там, де американська національна безпека безпосередньо не поставлена на карту, він прийняв рекомендацію своїх більш активних радників втрутитися?

«Соціальний порядок в Лівії зламався», — сказав Обама, пояснюючи своє мислення в той час. «Ми мали масові протести проти Каддафі. Ми мали племінні розломи всередині Лівії. Бенгазі було координаційним центром для режиму опозиції. І Каддафі направляє свою армію в бік Бенгазі, сказавши: «Ми будемо вбивати їх, як щурів».

«Тепер, перший варіант був би не робити нічого, і дехто в моїй адміністрації казав, що якою трагічною не була б лівійська ситуація, це не наша проблема.

На мій погляд, якби розпочався повний хаос і громадянська війна в Лівії, це справді стало б нашою проблемою. Але це не був настільки ключовий інтерес США, щоб для нас з’явився сенс завдати удару по режиму Каддафі в односторонньому порядку.

У цей момент ми мали Європу і ряд країн Перської затоки, які зневажали Каддафі або були стурбовані з гуманітарних міркувань та закликали до дій. Але протягом останніх декількох десятиліть в цих обставинах вже стало звичним, що люди змушують нас діяти, а потім показують небажання ризикувати власною шкурою».

«Халявщики?», — вставив я.

«Халявщики», — сказав він, і продовжив. «Так що в той момент я сказав, що ми повинні діяти в рамках міжнародної коаліції. Але оскільки це не є нашим ключовим інтересом, то ми повинні отримати мандат ООН і нам потрібна активна участь в коаліції європейців і країн Перської затоки.

Ми будемо застосовувати наші унікальні військові можливості, але очікуємо, що й інші нестимуть свою частку тягаря. І ми працювали з нашими оборонними командами для того, щоб мати можливість виконати стратегію без безпосередньої присутності та довгострокового військового зобов’язання в Лівії.

«Таким чином, ми насправді виконали цей план очікувано добре: ми отримали мандат ООН, ми створили коаліцію, це коштувало нам 1 мільярд доларів, що, коли мова йде про військові операції, дуже дешево. Ми запобігли великим втратам серед цивільного населення, ми не допустили майже напевно тривалого і кривавого громадянського конфлікту. І незважаючи на все це, в Лівії панує безлад».

В ПРИВАТНОМУ ПОРЯДКУ, ВІН НАЗИВАЄ ЛІВІЮ «ЛАЙНО-ШОУ»

Безлад – це дипломатичний термін президента; в приватному порядку, він називає Лівію «лайно-шоу» («shit show»), почасти тому, що вона згодом стала притулком для ІДІЛ, по якому він вже завдавав ударів з повітря. Вона перетворилася на лайно-шоу, вважає Обама, з причин, які мали менше спільного з американською некомпетентністю, аніж з пасивністю союзників Америки та з непохитною силою трайбалізму.

«Коли я пригадую ті події і задаюся питанням, що пішло не так», — сказав Обама, — є простір для критики, тому що я надмірно вірив в те, що європейці з причини географічної близькості Лівії вкладатимуться в подальшу діяльність».

Він зазначив, що Ніколя Саркозі, президент Франції, наступного року втратив свою посаду. Також він сказав, що прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон незабаром перестав приділяти увагу, «відволікаючись на цілий ряд інших речей».

Щодо Франції, він сказав: «Саркозі хотів прославляти свої нальоти під час повітряної кампанії, ігноруючи той факт, що ми знищили всі засоби протиповітряної оборони і по суті підготували всю інфраструктуру» для інтервенції.

Такого роду вихваляння не було проблемою, сказав Обама, тому що це дозволило США «придбати участь Франції за меншу ціну і з меншими ризиками для нас».

Іншими словами, дати Франції додаткове визнання в обмін на менший ризик і ціну для Сполучених Штатах стало корисним компромісом, за винятком того, що «з точки зору цілого ряду представників зовнішньополітичного істеблішменту, ну, це було жахливо. Якщо ми збираємося зробити щось, то вочевидь ми повинні бути попереду і не ділитися ні з ким центральним місцем на сцені».

Обама також звинуватив внутрішньолівійську динаміку. «Ступінь племінної роздробленості в Лівії був більшим, ніж передбачали наші аналітики. І наша здатність мати там якусь структуру, щоб ми могли б взаємодіяти, приступити до тренувань і почати забезпечення ресурсами дуже швидко зникла».

Лівія довела йому, що краще уникати Близького Сходу. «Ми не повинні жодним чином братися за керування Близьким Сходом і Північною Африкою», — недавно сказав він колишньому колезі з Сенату. «Це було б основною, фундаментальною помилкою».

Президент Обама не прийшов на посаду переймаючись Близьким Сходом. Він є першою дитиною Тихого океану, що стала президентом — народився і зростав на Гаваях, а також протягом чотирьох років в Індонезії — тож він зосередився на розвороті уваги Америки до Азії.

Для Обами Азія представляє майбутнє. Африка і Латинська Америка, на його думку, заслуговують набагато більше уваги від США, ніж отримують.

ЄВРОПА ДРАТУЄ ОБАМУ, ВИМАГАЮЧИ, ЩОБ АМЕРИКА ТРИМАЛА ЇЇ ЗА РУКУ

Європа, до якої він налаштований неромантично, є джерелом глобальної стабільності, яке вимагає, час від часу дратуючи Обаму, щоб Америка тримала її за руку. А Близький Схід є регіоном, якого слід уникати – регіоном, який завдяки енергетичній революції в Америці незабаром матиме мізерно малу значимість для економіки США.

Майбутнє США в Азії. Близький Схід має вирішити свої проблеми сам

На початку 2014 року радники Обами з розвідки сказали йому, що значення ІДІЛ є маргінальним. За словами представників адміністрації, генерал Ллойд Остін, на той час командувач Центрального командування, який наглядає за військовими операціями США на Близькому Сході, повідомив Білий дім, що Ісламська держава була «мильною бульбашкою».

Цей аналіз спонукав Обаму описати в інтерв’ю з The New Yorker, сузір’я джихадистських груп в Іраку і Сирії як «лавку запасних» (jayvee team) для тероризму. (Речник Остіна сказав мені: «генерал Остін ніколи не вважав ІДІЛ «мильною бульбашкою».)

Після того як ІДІЛ захопила місто Мосул у північному Іраку, Обама прийшов до висновку, що розвідка США не змогла гідно оцінити серйозність загрози і неадекватність іракської армії, і його бачення змінилося. Після того, як ІДІЛ обезголовила трьох американських цивільних осіб в Сирії, Обамі стало очевидно, що перемога над цим угрупованням є більш нагальним завданням для США, ніж повалення Башара аль-Асада.

Радники пригадують, що Обама посилався на поворотний момент в «Чорному лицарі», фільмі про Бетмена 2008 року, щоб краще пояснити не тільки те, як він розумів роль ІДІЛ, але і як він розумів цілу екосистему, в якій вона виросла.

«На самому початку є сцена, в якій зустрічаються лідери банди Ґотема», -казав президент. «Ці люди поділили місто між собою. Вони були бандитами, але дотримувалися своєрідного порядку. Кожен мав свою сферу впливу. А потім приходить Джокер і підпалює ціле місто. ІДІЛ є Джокером. Вона має здатність спалити цілий регіон. Ось чому ми повинні з нею боротися».

Зростання Ісламської Держави поглибило переконаність Обами в тому те, що близькосхідну ситуацію не можна владнати ні за його президентства, ні протягом прийдешнього покоління.

Дощової середи в середині листопада президент Обама з’явився на сцені саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) в Манілі з Джеком Ма, засновником китайської компанії електронної комерції Alibaba, і 31-річною філіпінською винахідницею Аїшею Мієно.

Бальна зала була переповнена азійськими і американськими бізнес-лідерами та урядовцями з усього регіону. Обама, якого тепло зустріли, спочатку висловив неофіційні зауваження за трибуною, в основному про загрозу зміни клімату.

Обама жодного разу не згадав про предмет, що тривожив решту світу – атаки ІДІЛ в Парижі п’ять днів тому, в результаті яких загинуло 130 осіб. Обама прибув до Маніли напередодні, одразу після саміту G20, що відбувся в Анталії, Туреччина. Паризькі атаки були головною темою розмови в Анталії, де Обама провів особливо спірну прес-конференцію з цього питання.

Пересувний прес-корпус Білого дому був невблаганний: «Чи не настав час змінити вашу стратегію?», – запитав один репортер. За цим послідувало: «Чи могли б Ви відповісти Вашим критикам, які говорять, що ваше небажання починати ще одну війну на Близькому Сході, а також покладання на дипломатію, а не на використання військових засобів, послаблює Сполучені Штати та підбадьорює наших ворогів?»

«Я ПЕРЕПРОШУЮ ЗА РІЗКІСТЬ – ЧОМУ МИ НЕ МОЖЕМО ЗНИЩИТИ ЦИХ ВИРОДКІВ?»

І зрештою прозвучало нетлінне питання від репортера CNN: «Я перепрошую за різкість – чому ми не можемо знищити цих виродків?»

За ним послідувало: «На Вашу думку, чи достатньо добре ви знаєте цього ворога, щоб перемогти його і захистити Батьківщину?»

У міру того як розгорталися питання, Обама все більше дратувався. Він детально описав свою стратегію щодо ІДІЛ, але лише раз продемонстрував хоч якусь емоцію, окрім презирства: коли висловився щодо нової суперечки навколо американської політики щодо біженців.

Республіканські губернатори і кандидати в президенти несподівано почали вимагати, щоб Сполучені Штати заблокували сирійським біженцям можливість виїхати до Америки.

Тед Круз (Ted Cruz) запропонував приймати тільки сирійців-християн. Кріс Крісті (Chris Christie) заявив, що всім біженцям, в тому числі «сиротам віком до 5 років» повинен бути заборонений в’їзд до проведення належних процедур перевірки.

Ця риторика вочевидь безмірно розчаровувала Обаму. «Коли я чую, як люди кажуть, що, можливо, ми повинні прийняти лише християн, але не мусульман; коли я чую від політичних лідерів пропозиції щодо релігійного тестування для людини, яка втікає від зруйнованої війною країни», – сказав Обама присутнім журналістам, – «це не по-американськи. Це не те, хто ми є. Ми не визначаємо власне співчуття з допомогою тестів на релігію».

«ХІБА САУДИТИ НЕ ВАШІ ДРУЗІ?» ЗАПИТАВ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР. ОБАМА УСМІХНУВСЯ. «ВСЕ СКЛАДНО».

Борт номер один покинув Анталію і через 10 годин прибув до Маніли. Ось коли радники президента, за словами одного чиновника, прийшли до розуміння того, що «вдома усі посходили з глузду».

Сьюзан Райс, намагаючись оцінити зростаючу тривогу, марно шукала в готельному телебаченні CNN, знаходячи тільки BBC і Fox News. За її власними свідченнями, вона переключалася між двома каналами, шукаючи середні значення.

Пізніше президент скаже, що він не зміг уповні усвідомити страх багатьох американців перед потенційною атакою паризького типу в США. Велика відстань, шалений графік, нечіткість мислення внаслідок джет-легу, які супроводжують президентську поїздку навколо земної кулі, працювали проти нього.

Але він ніколи не вважав, що загроза Америці від тероризму є порівнянною зі страхом, який вона породжує. Навіть в той період в 2014 році, коли ІДІЛ страчувала американських полонених в Сирії, його емоції були під контролем.

Валері Джарретт (Valerie Jarrett), найближча радниця Обами, сказала йому, що люди були стурбовані тим, що угруповання ІДІЛ незабаром перенесе свою кампанію з обезголовлення до США.

«Вони не прийдуть сюди, щоб рубати наші голови», – запевнив він. Обама часто нагадує своїм співробітникам, що тероризм забирає набагато менше життів в Америці, ніж пістолети, дорожньо-транспортні пригоди та падіння у ваннах.

Кілька років тому він висловив мені своє захоплення «стійкістю» ізраїльтян в умовах постійного терору, і цілком зрозуміло, що він хотів би, аби стійкість замінила паніку в американському суспільстві. Проте його радники борються за лаштунками, щоб стримати Обаму від позиціонування тероризму в тій перспективі, яку президент вважає «правильною», з побоювання, що він здаватиметься нечутливим до страхів американського народу.

ОБАМА ХОТІВ БИ, АБИ СТІЙКІСТЬ НА КШТАЛТ, ТІЄЇ, ЯКУ ДЕМОНСТРУЮТЬ ІЗРАЇЛЬТЯНИ, ЗАМІНИЛА ПАНІКУ В АМЕРИКАНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Розчарування серед радників Обами перетікає в Пентагон і Держдепартамент. Джон Керрі, приміром, здається більше переймається ІДІЛ, ніж президент.

Нещодавно, коли я поставив Держсекретарю загальне питання: “Чи Близький Схід все ще важливий для США?” – він відповів, говорячи виключно про ІДІЛ. «Це загроза для всіх на світі», – сказав він, – угруповання «відкрито націлене на знищення людей на Заході і на Близькому Сході.

Уявіть, що станеться, якщо ми не почнемо з ними боротися, якщо ми не очолимо коаліцію, – що ми, до речі, і робимо. Якби ми не робили цього, то наші союзники і друзі могли б загинути. Могла б трапитися масова міграція в Європу, яка руйнує Європу, веде до чистого руйнування Європи, завершує європейський проект, і всі біжать в укриття, у вас знову повсюдно 1930-і роки з націоналізмом і фашизмом та іншими речами. Звичайно, у нас є інтерес до цього, величезний інтерес до цього».

Коли я зазначив Керрі, що риторика президента не відповідає його риториці, він сказав: «Президент Обама бачить все це, але він не перебільшує, він думає, що ми на правильному шляху. Він активізував свої зусилля. Але він намагається не створювати істерію … Я думаю, що президент завжди схильний тримати речі у відповідній рівновазі. Я поважаю це».

Обама корегує свої висловлювання щодо тероризму з кількох причин: він за своєю природою дуже логічний і раціональний. І він вважає, що недоречне слово або переляканий погляд, чи непродумана гіперболічна претензія, можуть повергнути країну в паніку. Найбільше його турбують такі види паніки як прояви антимусульманської ксенофобії або ж виклик американській відкритості та конституційному ладу.

Крім того, президента також розчаровує, що тероризм продовжує засмоктувати його ширший порядок денний, зокрема, перебалансування глобальних пріоритетів Америки. Протягом багатьох років його першочерговим пріоритетом був «поворот до Азії».Економічне майбутнє Америки на його думку лежить в Азії, а виклик зростання Китаю вимагає постійної уваги.

З перших днів на посаді Обама зосередився на відновленні часом заяложених зв’язків між США і азійськими договірними партнерами, і він постійно полює за можливостями втягнути інші азійські країни в орбіту США. Його драматичне відкриття до Бірми було однією з таких можливостей; іншою став В’єтнам і ціле сузір’я країн Південно-Східної Азії, які побоюються китайського панування.

У Манілі, на саміті AТEC, Обама був сповнений рішучості продовжувати розмову, зосередившись на цьому порядку денному, а не на тому, що він розглядає як керовані виклики, зокрема ІДІЛ. Секретар Обами з оборони Ештон Картер (Ashton Carter) не так давно сказав мені, що Обама утримував свою увагу на Азії, навіть коли Сирія та інші конфлікти Близького Сходу продовжували палати.

Обама вважає, сказав Картер, що Азія «є частиною світу з найбільшими наслідками для американського майбутнього, і що жоден президент не може закрити на це очі».

Він додав: «Він постійно запитує, навіть посеред усього іншого, що відбувається, «Яка зараз ситуація з перебалансуванням в Азійсько-Тихоокеанському регіоні? Де ми з точки зору ресурсів?» Він був надзвичайно послідовним щодо цього навіть за часів напруженості на Близькому Сході».

Після того, як Обама закінчив свій виступ з проблем зміни клімату, він приєднався до Ма і Мієно, які сіли на прилеглих кріслах, де Обама готувався проінтервювати їх в стилі денного ток-шоу – підхід, який, здавалося, мав викликати миттєвє запаморочення від підміни ролей в аудиторії, яка не звикла до такої поведінки власних лідерів.

Обама почав з питання до Ма щодо змін клімату. Ма, що не дивно, погодився з Обамою, що це дуже важливе питання. Тоді Обама звернувся до Мієно. Навіть якби в таємних схованках Західного крила Білого дому працювала ціла лабораторія, то вона б не змогла спроектувати особу, яка б ще більш би майстерно грала на захопленні й ентузіазмі Обами щодо винахідників, ніж Мієно, молода інженерка, яка разом з братом винайшла лампу, яка якимось чином живиться від солоної води.

«Суто для ясності, Аїшо, пристрій, який Ви створили, за наявності невеликої кількості солоної води, може забезпечити – я правий? – близько восьми годин освітлення?», – запитав Обама.

«Вісім годин освітлення», – відповіла вона.

Обама: «І лампа коштує 20 доларів?»

Мієно: «Близько 20 доларів».

«Я вважаю, що Аїша є прекрасним прикладом того, що ми бачимо в багатьох країнах: молоді підприємці вигадують стрибкоподібні технології, подібним чином, як в значній частині Азії і Африки ніколи не встановлювалися старі стаціонарні телефони», – сказав Обама, оскільки ці райони перестрибнули прямо до мобільних телефонів.

Обама закликав Джека Ма профінансувати її роботу. «Вона виграла, до речі, багато призів і отримала багато уваги, так що це не один з тих рекламних роликів, де ви щось замовляєте, а тоді не можете змусити це працювати», – сказав він під сміх аудиторії.

Наступного дня, прямуючи до Куала-Лумпуру на Борту номер один, я сказав Обамі, що він, виглядав щиро радим бути на сцені з Ма і Мієно, а тоді я повернув від Азії, спитавши, чи що-небудь на Близькому Сході робить його щасливим.

«Прямо зараз я не думаю, що хтось може бути задоволеним ситуацією на Близькому Сході», – сказав він. «Ми маємо країни, які не в змозі забезпечити процвітання і можливості для свого народу. Ми маємо насильницькі, екстремістські ідеології та ідеології, які стрімко поширюються через соціальні мережі. Ми маємо країни з мізерними громадянськими традиціями, де з занепадом автократичних режимів єдиними організаційними принципами стають сектантські».

Він продовжив, «Контраст з Південно-Східною Азією, яка досі має колосальні проблеми – величезну бідність, корупцію, але наповнена цілеспрямованими, амбітними, енергійними людьми, які щодня дряпаються і вгризаються, щоб побудувати бізнес, здобути освіту, знайти роботу і створити інфраструктуру. Цей контраст досить разючий».

ЛЮДИ З ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ ЦІЛЕСПРЯМОВАНІ, АМБІТНІ, ЕНЕРГІЙНІ, ВОНИ ЩОДНЯ ДРЯПАЮТЬСЯ І ВГРИЗАЮТЬСЯ, ЩОБ ПОБУДУВАТИ БІЗНЕС, ЗДОБУТИ ОСВІТУ, ЗНАЙТИ РОБОТУ

В Азії, а також в Латинській Америці та Африці, каже Обама, він бачить молодих людей, які прагнуть до самовдосконалення, сучасності, освіти і матеріального достатку.

«Вони не думають про те, як вбивати американців», – говорить він. «Вони думають про те, як я можу отримати кращу освіту? Як створити щось вартісне?»

Потім він зробив зауваження, яке, як я зрозумів, було репрезентативним для його найпохмурішого, найбільш нутряного розуміння сучасного Близького Сходу. Це не те розуміння, яке Білий дім, досі орієнтований на надію та зміни, міг би вибрати для промоції.

«Якщо ми не говоримо з ними, – сказав він, маючи на увазі молодих азіатів, африканців і латиноамериканців, – оскільки ми тільки те й робимо, що думаємо, як знищити, відгородити або контролювати зловмисні, нігілістичні, насильницькі частини людства, то наш поїзд відходить».

Критики Обами стверджують, що його ізолювання насильницьких нігілістів радикального ісламу неефективне, оскільки він не розуміє загрози. Він пручається розгляду радикального ісламу через призму «зіткнення цивілізацій», популяризовану недавно померлим політологом Семюелом Гантінґтоном. Але це тому, як стверджують він і його радники, що він не хоче поповнювати ряди противника. «Метою не є натягнути шаблон Гантінґтона на цей конфлікт», – сказав Джон Бреннан, директор ЦРУ.

І Франсуа Олланд, і Девід Кемерон говорили про загрозу радикального ісламу в більш гантінґтонівському плані, і я чув, що обидва чоловіки бажали б, щоб Обама використовував більш пряму мову при обговоренні загрози.

Коли я вказав на це Обамі, він сказав: «Олланд і Кемерон вживали фрази, наприклад радикальний іслам, які ми не використовували на регулярній основі у своєму визначенні тероризму. Але в нас ніколи не було розмови, коли б вони сказали: «Чого ж ви не використовуєте цю фразу в такий же спосіб, як і республіканці?»

Обама каже, що він зажадав, щоб мусульманські лідери робили більше, щоб усунути загрозу насильницького фундаменталізму. «Абсолютно ясно, що я маю на увазі, – сказав він мені, – існує насильницьке, радикальне, фанатичне, нігілістичне тлумачення ісламу фракцією всередині мусульманської громади – крихітною фракцією, яка є нашим ворогом і яка має бути поборена».

Потім він запропонував критичний аналіз, який звучав більш відповідно до риторики Кемерона і Олланда. «Існує також потреба для усього ісламу, щоб кинути виклик подібному тлумаченню ісламу, щоб ізолювати його, і провести гостру дискусію в своїй спільноті про те, яким має бути Іслам в рамках мирного, сучасного суспільства, – сказав він. Але додав: «Я б не переконував мирних, толерантних мусульман брати участь в цій дискусії, якби не був чутливим до їхніх побоювань, що їх змальовують надто широкими мазками».

У приватних зустрічах з іншими світовими лідерами Обама стверджував, що всеосяжне вирішення проблеми ісламістського тероризму неможливе, поки іслам не примириться з сучасністю і не зазнає деяких реформ, які змінили християнство.

Хоча він стверджував, спірно, що конфлікти на Близькому Сході «датуються тисячоліттями», він також вважає, що посилена мусульманська лють останніх років підживлювалася країнами, які вважаються друзями США.

На зустрічі в ході AТEC з Малкольмом Тернбуллом (Malcolm Turnbull), новим прем’єр-міністром Австралії, Обама описав, як він спостерігав поступовий перехід Індонезії від розслабленого, синкретичного ісламу до його більш фундаменталістської, нещадної інтерпретації; багато індонезійських жінок, він зазначив, зараз почали носити хіджаб, мусульманський головний убір.

Чому, запитав Тернбулл, це відбулося?

Тому що, відповів Обама, саудити та інші араби Перської затоки направляли в країну гроші, а також велику кількість імамів і вчителів. У 1990-ті роки саудити щедро фінансували ваххабітські медресе, семінарії, які вчать фундаменталістської версії ісламу, улюбленої версії саудівської правлячої сім’ї, сказав Обама Тернбуллу. Сьогодні іслам в Індонезії набагато більш арабський за орієнтацією, ніж це було, коли він жив там, сказав він.

«Чи не є саудити Вашими друзями?», – запитав Тернбулл. Обама посміхнувся. «Все складно», – сказав він.

Терпіння Обами щодо Саудівської Аравії завжди було обмеженим. У своєму першому значущому зовнішньополітичному коментарі, власне у тій промові 2002 року на антивоєнному мітингу в Чикаго, він сказав:

«Ви хочете бійки, президенте Буш? Давайте битися за те, щоб наші так звані союзники на Близькому Сході – саудити і єгиптяни – перестали пригноблювати свій власний народ, придушувати інакомислення та толерувати корупцію і нерівність».

У Білому домі цими днями часом можна почути нагадування відвідувачам від посадовців Ради національної безпеки Обами про те, що переважна більшість нальотчиків 9/11 були не іранцями, а саудитами, а сам Обама протестує проти санкціонованого державою жінконенависництва Саудівської Аравії, стверджуючи, в приватному порядку, що «країна не може функціонувати в сучасному світі, коли вона пригнічує половину свого населення».

В ході зустрічей з іноземними лідерами, Обама сказав: «Ви можете оцінити успіх суспільства по тому, як воно ставиться до своїх жінок».

Його розчарування саудитами впливає на його аналіз силової політики Близького Сходу. В якийсь момент я вказав йому на те, що він менш вірогідно, ніж попередні президенти, апріорно ставатиме на бік Саудівської Аравії в суперечці з її головним суперником, Іраном. Він не став заперечувати.

«Іран, починаючи з 1979 року був ворогом Сполучених Штатів, брав участь в спонсорованому державою тероризмі, є справжньою загрозою для Ізраїлю і багатьох наших союзників і бере участь у всіх видах деструктивної поведінки», – сказав президент. «І я ніколи не вважав, що ми повинні кинути наших традиційних союзників» – саудитів – «за борт на користь Ірану».

Але він продовжив, що саудити повинні «поділяти» Близький Схід зі своїми іранськими противниками. «Конкуренція між саудитами і іранцями, яка сприяла розгортанню проксі-воєн і хаосу в Сирії, Іраку і Ємені, вимагає від нас сказати і нашим друзям, і іранцям, що вони повинні знайти дієвий спосіб спільного сусідства і встановити якийсь холодний мир», – сказав він.

«Підхід, відповідно до якого ми кажемо нашим друзям: «Ви маєте рацію, джерелом усіх проблем є Іран і ми будемо підтримувати вас у стосунках з Іраном», – по суті означатиме, що, оскільки міжконфесійне насильство бушуватиме надалі, а наші партнери з Затоки, наші традиційні друзі, не здатні ні загасити вогонь, ні остаточно перемогти самотужки, то ми повинні будемо втрутитися і застосувати нашу військову міць для зведення рахунків. А це не буде в інтересах ні США, ні Близького Сходу».

Однією з найбільш руйнівних сил на Близькому Сході, як вважає Обама, є трайбалізм – і цю силу не здатен нейтралізувати жоден президент.

Трайбалізм, тобто групова замкненість, проявляється в зверненні доведених до розпачу громадян держав, які не відбулися, до фракції, віросповідання, клану і села.

Він стоїть біля витоків більшості проблем мусульманського Близького Сходу та є ще одним джерелом фаталізму Обами. Обама має глибокий стосунок до деструктивної стійкості трайбалізму – частина його мемуарів «Мрії мого батька», – присвячена тому, як трайбалізм в постколоніальній Кенії доклався до руйнування життя його батька – і це важливий елемент пояснення, чому він так уникає вплутування в племінні конфлікти.

«Недовіра до трайбалізму буквально записана в моїй ДНК», – сказав він мені. «Я розумію племінний імпульс, і визнаю владу племінного розподілу. Все моє життя мені доводиться орієнтуватися в племінних розподілах. У кінцевому рахунку, це джерело багатьох деструктивних дій».

Під час польоту з президентом в Куала-Лумпур, я згадав одне його побіжне зауваження щодо гоббсівського аргументу на користь сильного уряду як антидоту до невблаганного стану природи. Коли Обама розглядає плутанину Близького Сходу, то бачить там гоббсівську «війну всіх проти всіх». «Я визнаю, що наші дії в ролі Левіафана придушують і приручають деякі з цих імпульсів», сказав Обама. Так що я спробував відновити цю розмову з невдало багатослівного питання, де йшлося між іншим про «гоббсівське поняття, що люди організовуються в колективи, щоб запобігти своєму найбільшому страху, яким є смерть».

Бен Родс і Джошуа Ернест (Joshua Earnest), прес-секретар Білого дому, які сиділи на дивані біля столу Обами на Борту номер один, ледве стримали свій подив моєю дискурсивністю. Я зробив паузу і сказав: «Закладаюся, що якби я запитав це на прес-конференції, то мої колеги просто викинули б мене з кімнати».

«Я б радо про це поговорив, – сказав Обама, – але всі інші закотили б очі».

Родс вставив: «Чому ми не можемо знищити цих виродків?» Це питання, яке поставив президенту репортер CNN на прес-конференції в Туреччині, під час поїздки стало темою сардонічної розмови.

Я звернувся до президента: «Ну так, а також, чому ж ми не можемо знищити цих виродків?»

Він відповів на перше питання.

Я ВВАЖАЮ, ЩО В ЛЮДСТВІ Є БІЛЬШЕ ХОРОШОГО, НІЖ ПОГАНОГО

«Дивіться, я не вважаю, що людські істоти по своїй суті є злими», – сказав він. «Я вважаю, що в людстві є більше хорошого, ніж поганого. І якщо ви подивитеся на траєкторію історії, то я налаштований оптимістично.

«Я вважаю, що в цілому людство стало менш жорстоким, більш терпимим, більш здоровим, краще нагодованим, більш чуйним, більш здатним керувати відмінностями. Але це все дуже нерівномірно розподілено.

І протягом 20-го і 21-го століття стало ясно, що прогрес в соціальному порядку і приборканні наших ницих імпульсів і стримуванні наших страхів можна дуже швидко розвернути в протилежному напрямку.

Соціальний порядок починає ламатися, коли люди перебувають в глибокому стресі. Тоді точкою відліку стає плем’я, протиставлення «ми/вони», ворожість до незнайомого або невідомого».

Він продовжив: «На даний момент по всій земній кулі ви бачите місця, які переживають сильний стрес через глобалізацію, через зіткнення культур завдяки Інтернету і соціальним мережам, через проблеми нестачі – деякі з них протягом наступних кількох десятиліть будуть пов’язані зі змінами клімату – через зростання чисельності населення.

І в цих місцевостях, чільне місце серед яких посідає Близький Схід, точкою відліку для багатьох людей стає організація в плем’я, щоб відтіснити або заатакувати тих, хто відрізняється.

«Угруповання на кшталт ІДІЛ є квінтесенцією усіх найгірших імпульсів в цьому сенсі. Уявлення про те, що ми невелика група, яка визначає себе в першу чергу мірою, до якої ми можемо вбивати інших, які не схожі на нас, і намагається нав’язати жорстку ортодоксальність, яка нічого не виробляє, нічого не звеличує, яка насправді суперечить усьому поступу людства, – це вказує на те, якою мірою подібний менталітет все ще може вкоренитися і здобути прихильників у 21-му столітті».

То ваша оцінка сили трайбалізму спонукає Вас стояти осторонь? – запитав я. «Іншими словами, коли люди питають: « Чому б Вам просто просто не знищити цих виродків, Ви відступаєте?»

«Ми повинні визначити найкращі інструменти, щоб відкотити ці види соціальних установок», – сказав він. «Приходять часи, коли, трагічно, але ми повинні утримуватися від стрибків з головою, або тому що немає прямої загрози для нас, або тому, що ми просто не маємо інструментів в нашому інструментарії, щоб справити значущий вплив».

Я запитав Обаму, чи послав би він морську піхоту в Руанду в 1994 році, щоб зупинити геноцид, якби він був президентом в той час.

«З огляду на швидкість, з якою вбивство мало місце, і як довго потрібно провертати механізм уряду США, я розумію, чому ми не діяли досить швидко», – сказав він. «Тепер ми повинні винести уроки з цього. Я насправді думаю, що Руанда цікавий тест, тому що можливо – не гарантовано, але цілком можливо – що в тій ситуації швидке застосування сили могло б бути достатнім».

Він пов’язав це з Сирією: «Як не дивно, ймовірно простіше стверджувати, що відносно невелика сила швидко направлена за підтримки міжнародного співтовариства призвела б до запобігання геноциду [в Руанді успішніше], ніж в Сирії прямо зараз, де ступінь, до якого різні групи перетворюються на озброєних і загартованих бійців за підтримки цілого ряду зовнішніх суб’єктів з великою кількістю ресурсів вимагає застосування набагато більших сил».

Чиновники адміністрації Обами стверджують, що він має зрозумілий підхід до боротьби з тероризмом: використання дронів, нальоти спецназу, підпільна армія з 10000 повстанців, таємно організована з допомогою ЦРУ, що бореться в Сирії.

Так чому ж Обама вагається пояснити американському народу, що він теж переймається тероризмом? Прес-конференція в Туреччині, сказав я йому, «була моментом для Вас як політика, щоб сказати: «Так, я теж ненавиджу цих виродків, і, до речі, я зараз винищую цих виродків».

Найпростіше було б заспокоїти американців в примітивних термінах: він буде вбивати людей, які хочуть убити їх. Чи він побоюється колінного рефлексу щодо чергового вторгнення на Близькому Сході? Або він просто незмінно раціональний?

АБО ВІН ПРОСТО НЕЗМІННО РАЦІОНАЛЬНИЙ?

«Кожен президент має свої сильні і слабкі сторони», – відповів він. «Безсумнівно, розповідаючи про те, що і як ми робимо, я іноді недостатньо уважний до почуттів, емоцій та політичної складової».

«Але щоб Америка була успішною в світовому лідерстві», він продовжив: «я вважаю, що ми повинні уникати спрощень. Я думаю, що ми повинні підвищити стійкість і забезпечити, щоб наші політичні дебати ґрунтувалися на реальності.

Це не означає, що я не ціную значення театру в політичній комунікації; це звичка, до якої ми – ЗМІ, політики, – прикипіли, і тепер те, що ми говоримо про певні проблеми, дуже часто настільки відірване від того, що треба зробити, що якщо я захочу задовольнити сенсаційність телевізійних новин, то з часом це приведе до нас до все гірших і гірших рішень».

Коли Борт номер один почав зниження над Куала-Лумпуром, президент згадав успішні зусилля під проводом США зупинити епідемію Ебола в Західній Африці як позитивний приклад спокійного, неістеричного менеджменту жахливої кризи.

«Протягом кількох місяців, коли всі були впевнені, що Ебола знищить Землю і Ебола була присутня в телеефірі 24/7, якби я посилював паніку або яким-небудь чином відійшов від лінії «Ось факти, ось що потрібно зробити, ось як ми це зробимо, ймовірність того, що ви заразитеся Ебола мізерно мала, і ось що нам потрібно зробити, як всередині країни, так і за кордоном, щоб викорінити цю епідемію», то потім, можливо, люди сказали б «Обама сприймає це настільки серйозно, наскільки повинен».

Але посилюючи паніку надмірною реакцією, можна було б закрити рейси до трьох африканських країн, які вже були жахливо бідними і це ймовірно добило б їхні економіки – а це швидше за все, означало б, серед іншого, рецидив лихоманки Ебола.

Він додав: «Це також означало би, що ми могли б даремно витратити величезну кількість ресурсів в наших системах охорони здоров’я, які мали б бути спрямовані на вакцинацію проти грипу та інших речей, які насправді вбивають людей», – в Америці у великих кількостях.

Літак приземлився. Президент, відкинувшись на спинку офісного крісла без піджака і з краваткою набік, здавалося, цього не помітив. Зовні на злітній смузі я міг бачити численних солдат малайзійських збройних сил, які зібралися його привітати. Обама продовжував говорити,а я почав турбуватися, що солдати і сановники упріють в очікуванні. «Я думаю, що ми знаходимося в Малайзії», – сказав я. «Здається, що вона за бортом цього літака».

Він визнав, що це відповідає дійсності, але, здавалося, не поспішав, тому я натиснув на нього щодо публічної реакції на тероризм: якби він показав більше емоцій, чи не заспокоїло б це людей замість того щоб розлютити їх?

«У мене є друзі, діти яких прямо зараз перебувають у Парижі», – сказав він.

«І Ви, і я, і ціла купа людей, які пишуть про те, що сталося в Парижі, прогулювалися по тих самих вулицях, де були розстріляні люди. І це нормально відчувати страх. І для нас важливо ніколи не стати самовдоволеними. Є різниця між стійкістю і самозаспокоєнням».

Він продовжив описом іншої відмінності між прийняттям зважених рішень та прийняттям поспішних, емоційних рішень. «Насправді це означає, що ви настільки сильно переймаєтеся і хочете це виправити, що не збираєтеся займатися або непідготовленими або, в деяких випадках, штучними реакціями, які гарно звучать, але не дають результату. Ставки надто високі, щоб грати в такі ігри».

«ІДІЛ НЕ Є ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЮ ЗАГРОЗОЮ ДЛЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ. ЗМІНА КЛІМАТУ Є ПОТЕНЦІЙНОЮ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЮ ЗАГРОЗОЮ ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ, ЯКЩО МИ ЩОСЬ З ЦИМ НЕ ЗРОБИМО»

З цими словами, Обама підвівся і сказав: «Гаразд, мушу йти». Він попрямував зі свого кабінету і вниз по сходах, до червоної килимової доріжки, почесної варти і ґрона малайзійських чиновників, які чекали, щоб привітати його, а потім до свого броньованого лімузину, що прилетів до Куала-Лумпуру заздалегідь.

(На початку свого першого президентського терміну, ще не звикши до масованої військової операції, необхідної для переміщення президента з одного місця в інше, він зазначив помічникам з жалем, «У мене найбільший в світі вуглецевий слід».)

Першою зупинкою президента стала ще одна подія, покликана підкреслити його поворот до Азії. Цього разу це була зустріч в мерії з студентами і підприємцями, які брали участь в ініціативі адміністрації «Молоді лідери Південно-Східної Азії».

Обама увійшов до лекційного залу в Університеті Тейлора під бурхливі оплески. Він зробив кілька вступних зауважень, а потім зачарував аудиторію під час розширеної сесії питань і відповідей.

Але ті з нас, хто спостерігав з прес-секції, почали відволікатися на новини про нові напади джихадистів, цього разу в Малі, що приходили на наші телефони. Обама, діловито гіпнотизуючи обожнюючих азіатських підприємців, не мав про це ні найменшого уявлення. Він дізнався про ці новини тільки потрапивши до свого лімузину зі Сьюзан Райс.

Пізніше в той же вечір, я відвідав президента в його номері в готелі Ritz-Carlton в центрі Куала-Лумпуру. Вулиці навколо готелю були опечатані. Будівлю оточила бронетехніка, вестибюль заповнили команди спецназу.

Я поїхав ліфтом на переповнений агентами секретної служби поверх, де мені вказали на сходи; ліфт на поверсі Обами був відключений з міркувань безпеки. Два прольоти догори до коридору з ще більшою кількістю агентів. Хвилинна затримка, а тоді Обама відкрив двері. Його двоповерховий люкс був дивовижним: драпірування як в Тарі, розтягнуті м’які дивани. Номер був величезним, самотнім і клаустрофобічним одночасно.

«Це схоже на замок Херста», – зауважив я.

«Так, це довгий шлях від готелю Hampton Inn у Де-Мойні», – сказав Обама.

Спортивний канал ESPN працював у фоновому режимі.

Коли ми сіли, я вказав президенту на центральний виклик його повороту до Азії. Коли він намагався надихнути групу талановитих і спраглих індонезійських підприємців і бірманських новаторів, одягнутих у хіджаб, раніше цього дня, увагу перехопила остання ісламістська терористична атака.

Як письменник в душі, він запропонував: «Це, ймовірно, досить простий спосіб, щоб почати цю історію», – сказав він, натякаючи на цю статтю.

Можливо, сказав я, але це доволі дешевий трюк.

«Це дешево, але це працює», – сказав Обама. «Ми говоримо з цими дітьми, а тоді відбувається ця атака».

День, який пройшов наче на розділеному екрані, спровокував розмову про дві його недавні зустрічі, одна з яких викликала значну міжнародну полеміку і вийшла в заголовки, а інша навпаки.

Та, яка привернула до себе стільки уваги, зауважив я, в кінцевому підсумку буде оцінюватися як менш значуща. Йшлося про саміт країн Перської затоки в травні 2015 року в Кемп-Девіді, скликаний для заспокоєння натовпу шейхів і князів, які боялися неминучої угоди з Іраном. Інша зустріч відбулася через два місяці в Овальному кабінеті між Обамою і генеральним секретарем Комуністичної партії В’єтнаму Нгуєн Фу Чонгом.

Ця зустріч відбулася тільки тому, що Джон Керрі змусив Білий дім порушити протокол, оскільки генеральний секретар не є главою держави. Але цілі переважили правила етикету: Обама хотів лобіювати в’єтнамців щодо Транс-Тихоокеанського партнерства – його переговірники швидко витягнули обіцянку від в’єтнамців, що вони легалізують незалежні профспілки, і він хотів поглибити співпрацю зі стратегічних питань.

Представники адміністрації неодноразово натякали мені, що В’єтнам може найближчим часом прийняти постійну військову присутність США, щоб стримати амбіції країни, якої він тепер найбільше боїться, Китаю.

Повернення ВМС США до Камраню може стати однією з найбільш неймовірних подій в новітній американській історії. «Ми тільки що змусили В’єтнамську Комуністичну Партію визнати трудові права; ми ніколи не змогли б цього зробити наїздами або залякуваннями», – сказав мені, Обама, назвавши це ключовою перемогою в своїй кампанії з заміни розмахувань палицею дипломатичним переконанням.

Я зазначив, що видавалося, наче близько 200 молодих представників Південно-Східної Азії, які перебували в кімнаті раніше того ж дня, в тому числі громадяни комуністичних країн –люблять Америку. «Це так», – сказав Обама. «У В’єтнамі зараз прихильність до Америки сягає 80 відсотків».

Відродження популярності Америки по всій Південно-Східній Азії означає, що «ми можемо робити дуже великі, важливі речі, які також матимуть наслідки для всього світу, – сказав він, – тому що, коли Малайзія приєднується до кампанії проти ІДІЛ, це сприяє зростанню ресурсів та авторитету в нашій боротьбі з тероризмом.

Міцні відносини з Індонезією допомагають нам, коли ми збираємося в Париж і намагаємося там вести переговори щодо кліматичного договору, де в Росії або в деяких інших країн виникає спокуса переінакшити угоду таким чином, що вона не принесе ніякої користі».

Обама далі навів приклад зростання впливу США в Латинській Америці, яке відбулося, сказав він, зокрема, завдяки усуненню загальнорегіонального каменю спотикання, коли він відновив стосунки з Кубою як доказ того, що його свідомий, позбавлений погроз, дипломатично-орієнтований підхід до зовнішніх зв’язків працює.

Рух альба, група латиноамериканських урядів, орієнтованих навколо антиамериканізму, значно ослабився під час його перебування на посаді президента. «Коли я вступив на посаду, на першому ж саміті країн Америки, який я відвідав, Уго Чавес» – недавно померлий антиамериканський венесуельський диктатор – «все ще був домінуючою фігурою в розмові», сказав він.

Про Путіна й Україну

«Ми зробили дуже важливе стратегічне рішення на ранньому етапі, не роздувати значення цього 10-футового гігантського противника, а повернути проблемі її реальний розмір: «Нам не подобається те, що відбувається в Венесуелі, але це не загроза для Сполучених Штатів».

Обама сказав, що для досягнення цього перебалансування, США повинні були проковтнути філіппіки та образи послідовників-невдах престарілого Кастро. «Коли я побачив Чавеса, я подав йому руку, а він передав мені марксистську критику відносин США і Латинської Америки», пригадав Обама. «І я повинен був сидіти і слухати як Ортега» — Даніель Ортега, ліворадикальний президент Нікарагуа — «виголошував годинну тираду проти Сполучених Штатів. Але те, що ми були там і не сприймали всі ці речі серйозно — адже це все насправді не було загрозою для нас» — допомогло нейтралізувати антиамериканізм регіону.

Небажання президента відповідати на цькування з боку американських противників можна відчувати як емоційно незадовільне, сказав я, і додав, що нерідко хотів би бачити, як він показує Владіміру Путіну середній палець. Це атавістично, зазначив я з огляду на свого співрозмовника.

«Так», холодно відповів президент. «Це те, чого вони прагнуть».

Він описав відносини з Путіним таким чином, який не зовсім відповідає поширеним уявленням. Я був під враженням, що Обама вважає Путіна противним, жорстоким і грубим. Але Обама сказав мені, що Путін не є особливо противним.

«Правда в тому, що насправді Путін під час всіх наших зустрічей, був скрупульозно ввічливим, дуже відвертим. Наші зустрічі з Путіном дуже ділові. Він ніколи не змушує мене чекати дві години, як він робить з купою інших людей».

Обама сказав, що Путін вважає, що його відносини з США важливіші, ніж схильні думати американці. «Він постійно зацікавлений в тому, аби ми розглядали його в якості партнера і колеги, тому що він не зовсім дурний. Він розуміє, що в цілому позиція Росії в світі значно понизилася».

«І той факт, що він вторгається в Крим або намагається підтримати Асада не робить раптово його гравцем. Ви не бачите його на жодній з зустрічей, де б він допомагав формувати порядок денний. Наприклад, на жодній з зустрічей G20, росіяни не визначають порядок денний щодо будь-яких важливих питань», — говорить Обама.

Вторгнення Росії до Криму на початку 2014 року та її рішення застосувати силу, щоб укріпити владу свого клієнта Башара аль-Асада, наводилися критиками Обами як доказ того, що світ після червоної риски більше не боїться Америки.

Тому, коли я розмовляв з президентом в Овальному кабінеті в кінці січня я знову підняв питання авторитету стримування. «Існує думка, — сказав я, — що Владімір Путін спостерігав за вами в Сирії і думав: «він занадто логічний, він занадто раціональний, він занадто прагне оптимізації. Я підштовхну його ще трохи в Україні».

Обамі не дуже сподобався хід моїх думок: «Дивіться, цю теорію настільки легко відкинути, що я завжди спантеличений тим, що люди використовують цей аргумент. Я не думаю, що будь-хто вважав Джорджа Буша надмірно раціональним або обережним щодо використання військової сили.

І наскільки я пам’ятаю, бо видається, що більше в ніхто в цьому місті цього не пригадує, Путін вторгся в Грузію під час президентства Буша, рівно в той момент, коли понад 100 тисяч наших військовослужбовців було дислоковано в Іраку».

Обама мав на увазі вторгнення Путіна у 2008 році до Грузії, колишньої радянської республіки, яке було здійснено значною мірою з тих же причин, з яких Путін пізніше вторгся в Україну — утримати колишню радянську республіку в сфері впливу Росії.

«Путін діяв в Україні у відповідь на дії держави-клієнта, який збиралася вислизнути з його рук. І він імпровізував таким чином, щоб зберегти там свій контроль», — сказав він.

«Він зробив ту ж саму річ у Сирії за величезну вартість для благополуччя своєї країни. І уявлення, що так чи інакше Росія зараз знаходиться в більш вигідному становищі в Сирії або в Україні, ніж до того, як вони вторглися в Україну або були змушені розгорнути військові сили в Сирії, це в корені неправильне розуміння природи влади у зовнішній політиці або в світі в цілому.

Реальна влада означає, що ви можете отримати те чого хочете без здійснення насильства. Росія була набагато більш потужною, коли Україна виглядала як незалежна країна, однак була клептократією, в якій він міг смикати за мотузки».

Теорія Обами тут проста: Україна є основним інтересом Росії, але не Америки, так що Росія завжди буде в змозі підтримувати там ескалаційну перевагу.

«Справа в тому, що Україна, яка є перебуває поза НАТО, залишатиметься вразливою для військового домінування Росії незалежно від того, що ми робимо», — сказав він.

Я запитав Обаму, чи його позиція по Україні реалістична, чи фаталістична.

«Реалістична», сказав він. «Але це приклад того, де ми повинні дуже чітко вирізняти, якими є наші основні інтереси і за що ми готові піти на війну. Але врешті-решт, завжди залишатиметься певна двозначність». Потім він розбірав і відкинув один з спрямованих проти нього критичних аргументів.

«Я думаю, що ви можете використати в якості найкращого аргументу позицію тих, хто критикує мою зовнішню політику за те, що президент недостатньо використовує двозначність. Він мабуть не реагує способами, які могли б спонукати людей думати: Ого, можливо цей хлопець трохи божевільний».

«Підхід «божевільного Ніксона», сказав я: заплутати і залякати своїх ворогів, змушуючи їх думати, що ви здатні здійснювати ірраціональні вчинки.

«Але давайте розглянемо теорію Ніксона», — сказав він. «Отже, ми скинули більше боєприпасів на Камбоджу і Лаос, ніж на Європу під час Другої світової війни, і все ж, врешті-решт, Ніксон відступив, Кіссінджер відправився в Париж, і все, що ми залишили позаду — це хаос, масові вбивства і авторитарні уряди, які, нарешті, з плином часу, з’явилися з цього пекла.

Коли я відвідаю ці країни, я намагатимуся зрозуміти, як ми можемо сьогодні допомогти їм видалити бомби, які, як і раніше, відривають ноги маленьким дітям. Яким чином ця стратегія просунула наші інтереси?»

Але що, якби Путін погрожував виступити проти, скажімо,Молдови, ще однієї вразливої держави на пострадянському просторі? Чи не було б корисно для Путіна вважаюти, що Обама може розсердитися і стати ірраціональним з цього приводу?

«Немає ніяких доказів в сучасній американській зовнішній політиці, що люди реагують саме так. Люди реагують на основі власних імперативів, і якщо щось є дійсно важливим для когось, але неважливим для нас, то вони про це знають і ми про це знаємо», сказав він. «Є способи стримування, але це вимагає від вас завчасно бути дуже чітким щодо того, за що варто йти на війну, а за що ні. Тепер, якщо хтось в цьому місті буде стверджувати, що нам треба розглянути вступ у війну з Росією через Крим і Східну Україну, то вони повинні висловитися і бути дуже чіткими щодо цього. Ідея, що якщо жорстко говорити або займатися якимось військовими діями дотично до цієї конкретної області, то це якимось чином впливатиме на прийняття рішень Росією або Китаєм, суперечить всім свідченням, які ми бачили за останні 50 років».

Обама далі сказав про те, що віра в можливості позірної жорсткості корениться в «міфологіях» щодо зовнішньої політики Рональда Рейгана.

«Якщо ви думаєте про, скажімо, іранську кризу з заручниками, то існує наратив, який поширюють сьогодні деякі кандидати від Республіканської партії, що оскільки Рейган виглядав дуже жорстко в день обрання, то іранці вирішили «ми краще повернемо цих заручників», сказав він. «Насправді, відбулися довгі переговори з іранцями, які настільки не любили Картера, що незважаючи на завершення переговорів, тримали цих заручників до дня обрання Рейгана. Поза Рейгана, його риторика і т.д., не мали нічого спільного з їх звільненням. Коли ви думаєте про військові дії, які розгортав Рейган, у вас є Гренада, щодо якої важко стверджувати, що вона посилила нашу здатність формувати світові події, хоча виявилася політично корисною для нього по поверненні додому. Ви маєте справу Іран-контрас, де ми підтримували праві воєнізовані групи і не зробили нічого, щоб поліпшити наш імідж в Центральній Америці, і це аж ніяк не можна вважати успіхом». Він нагадав мені, що великий ворог Рейгана, Даніель Ортега, сьогодні є нерозкаяним президентом Нікарагуа.

Обама також згадав рішення Рейгана вивести американські війська з Лівану майже відразу після того, як 241 військовослужбовець був убитий в результаті нападу Хезболли в 1983 році. «Мабуть всі ці речі дійсно допомогли нам завоювати довіру росіян і китайців», тому що «саме це стверджує згаданий наратив», сказав він з сарказмом. «Тепер, я насправді думаю, що Рональд Рейган мав великий успіх у зовнішній політиці, визнавши можливість, яку надав Горбачов, і взявши участь у інтенсивній дипломатії — яку різко критикували деякі з тих самих людей, які тепер використовують Рональда Рейгана в цілях поширення уявлення, що ми повинні просуватися шляхом бомбардувань».

У розмові наприкінці січня я попросив президента описати для мене загрози, щодо яких він турбується найбільше, готуючись в найближчі місяці передати владу своєму наступнику.

 

«Коли я розглядаю на останні 20 років, мене глибоко турбує зміна клімату через вплив, який вона справляє на всі інші проблеми, з якими ми стикаємося», сказав він. «Коли ви починаєте бачити сильнішу посуху, значніший голод, більше переміщень від індійського субконтиненту і прибережних районів Африки і Азії, тривалі проблеми дефіциту, біженців, бідності, хвороб, це ускладнює решту проблем, які постають перед нами. І це на додачу до проблеми самого існування планети, яка входить до петлі негативного зворотного зв’язку».

Тероризм, сказав він, також є довгостроковою проблемою «в поєднанні з проблемою держав, що не відбулися».

Яку країну він вважає найсерйознішою проблемою для Америки в найближчі десятиліття? «З точки зору традиційних стосунків великих держав, я вважаю, що відносини між Сполученими Штатами і Китаєм будуть найважливішими», сказав він. «Якщо ми це усвідомимо і Китай продовжить мирне зростання, то у нас є партнер, який росте в спроможності і поділятиме з нами навантаження і обов’язки з підтримання міжнародного порядку. Якщо Китай зазнає невдачі, якщо він не зможе підтримувати траєкторію, яка задовольнить його населення, і буде змушений вдатися до націоналізму як організуючого принципу, якщо він відчує себе настільки приголомшеним, що ніколи не візьме на себе притаманної для країни такого розміру відповідальності з підтримки міжнародного порядку,якщо він розглядатиме світ тільки з точки зору регіональних сфер впливу — то ми не тільки бачимо потенціал для конфлікту з Китаєм, але й отримаємо більше труднощів з вирішенням майбутніх проблем».

Багато людей, зазначив я, хотіли б щоб президент був більш переконливим в протистоянні Китаю, особливо в Південно-Китайському морі. Гілларі Клінтон, наприклад , начебто сказала в приватній обстановці: «Я не хочу, щоб мої онуки жили в світі, де домінують китайці».

«Я дуже чітко казав, що ми повинні більше побоюватися ослабленого, загроженого Китаю, ніж успішного, зростаючого Китаю», сказав Обама. «Я думаю, що ми повинні бути твердими, якщо дії Китаю підривають міжнародні інтереси, і якщо ви подивитеся на те, як ми діяли в Південно-Китайському морі, то ми змогли мобілізувати велику частину Азії, щоб ізолювати Китай способами, які відверто кажучи здивували Китай, і добре послужили нашим інтересам в справі зміцнення наших альянсів».

Слабка, неприкаяна Росія також являє собою загрозу, хоча і загрозу не найвищого рівня. «На відміну від Китаю, у них є демографічні проблеми, структурні економічні проблеми, для подолання яких необхідні не тільки візії, а покоління», сказав Обама. «Обраний Путіним шлях не допоможе їм подолати ці проблеми. Але в цьому середовищі сильна спокуса демонструвати військову силу, щоб показати велич, і саме до цього схиляється Путін. Так що я не недооцінюю цю небезпеку». Обама повернувся до ідеї, яку він кілька разів мені повторював і яку, як він сподівається, сприйме і країна, і наступний президент: «Знаєте, більшість людей вважає уявлення про те, що дипломатія, технократи і бюрократи сприяють безпеці Америки, нонсенсом. Але це правда. І до речі, це той елемент американської потужності, який решта світу однозначно цінує. При розгортанні військ навіть там, де це необхідно, завжди є почуття з боку інших країн, що порушується суверенітет».

Протягом минулого року Джон Керрі регулярно відвідував Білий дім, вимагаючи в Обами порушити суверенітет Сирії. У ряді випадків Керрі просив Обаму про запуск ракет по визначених цілях режиму під покровом ночі, щоб «відправити повідомлення» режиму. Метою, сказав Керрі, було не повалити Асада, але заохотити його, Іран, і Росію проводити мирні переговори. Коли альянс Асада переважав на полі бою, так як це відбувається в останні кілька місяців, він не виявляв ані найменшого бажання серйозно поставитися до благань Керрі вести переговори в дусі доброї волі. Кілька крилатих ракет, стверджував Керрі, могли б зосередити увагу Асада і його групи підтримки. «Керрі виглядає дурнем з росіянами, бо не має ніяких важелів», сказав мені високопоставлений чиновник адміністрації.

США не повинні будуть брати на себе відповідальність за атаку, Керрі сказав Обамі, але Асад, безсумнівно, знатиме зворотну адресу ракет.

Обама завзято пручався запитам Керрі, і, здається, став нетерплячим в зв’язку з його лобіюванням. Нещодавно, коли Керрі передав Обамі письмовий виклад нових кроків зі збільшення тиску на Асада, Обама зазначив: «О, ще одна пропозиція?» Представники адміністрації сказали мені, що віце-президент Байден теж розчарувався у зв’язку з вимогами Керрі щодо дій. Він в приватному порядку сказав держсекретарю, «Джоне, пам’ятаєте В’єтнам? Пам’ятаєте, як це почалося?» На засіданні Ради національної безпеки, що відбулася в Пентагоні в грудні, Обама оголосив, що ніхто, крім міністра оборони, не повинен приносити йому пропозиції щодо бойових дій. Представники Пентагону зрозуміли заяву Обами, як удар спрямований проти Керрі.

ОБАМА ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦІНА ПРЯМОЇ ДІЇ США В СИРІЇ БУЛА Б ВИЩОЮ, НІЖ ЦІНА БЕЗДІЯЛЬНОСТІ

Одного січневого дня в офісі Керрі в Державному департаменті, я висловив очевидне: він має більшу схильність до дії, ніж президент.

«Напевно так», визнав Керрі. «Дивіться, останнє слово в цих питаннях за ним… Я б сказав, що я думаю, що у нас дуже симбіотичні, синергетичні, як їх не називайте, відносини, які працюють дуже ефективно. Тому що я приходжу з ухилом в бік «Давайте спробуємо зробити це, давайте спробуємо зробити інше, давайте зробимо це».

Обережність Обами щодо Сирії роздратувала тих в адміністрації, хто бачив можливості в різні моменти часу протягом останніх чотирьох років змінити ситуацію на полі бою не на користь Асада. Деякі вважали, що рішення Путіна воювати від імені Асада спровокує Обаму активізувати американські зусилля, щоб допомогти повстанцям проти режиму. Але Обама, принаймні на момент написання статті, не змінив позиції, почасти тому, що він вважав, що це не його справа зупиняти Росію перед тим, що він вважає жахливою помилкою. «Вони перенапружилися. Вони кровоточать», сказав він мені. «І їхня економіка скорочується протягом трьох років поспіль, докорінно».

Останнім часом на засіданнях Ради національної безпеки, стратегію Обами іноді визначали як «підхід Тома Соєра». Ідея Обами полягала в тому, що якщо Путін хоче витрачати ресурси свого режиму шляхом фарбування паркану в Сирії, США повинні дозволити йому це робити. До кінця зими, однак, коли виявилося, що Росія має успіхи у своїй кампанії з укріплення правління Асада, Білий дім почав обговорювати шляхи посилення підтримки повстанців, хоча амбівалентність президента щодо більш активної участі залишилася. У розмовах з чиновниками Ради національної безпеки за останні пару місяців, я відчув передчуття, що якась подія — наприклад, черговий напад в стилі Сан-Бернардіно — змусила б Сполучені Штати вдатися до нових прямих дії в Сирії. Для Обами це було б кошмаром.

Якби не було ні Іраку, ні Афганістану, ні Лівії, сказав мені Обама, то він можливо був би більш схильний до ризику в Сирії. «Президент не приймає рішень у вакуумі. Він не має чистого аркуша. Будь-який вдумливий президент, я вважаю, визнає, що після більш ніж десяти років війни, з зобов’язаннями, які досі вимагають великих обсягів ресурсів і уваги в Афганістані, з досвідом Іраку, з накладеними на нашу армію обмеженнями, будь-який вдумливий президент вагався б щодо прийняття нових зобов’язань в тому ж регіоні світу з ознаками такої ж динаміки і з тією ж імовірністю незадовільного результату».

Ви занадто обережний?, запитав я.

«Ні», сказав він. «Чи вважаю я, що якби ми не вторглися в Ірак і якби ми досі не відправляли мільярди доларів і купу військових інструкторів і радників в Афганістан, то я потенційно міг би розглянути якісь додаткові ризики, щоб спробувати владнати сирійську ситуацію? Не знаю».

Мене вразило, що навіть коли його держсекретар попереджає про жахливий, підживлюваний Сирією європейський апокаліпсис, Обама не рекатегоризовує громадянську війну в країні як загрозу безпеці найвищого рівня.

Нерішучість Обами щодо вступу в боротьбу за Сирію наводиться критиками як доказ його надмірної наївності; його рішення в 2013 року відмовитися від ракетних ударів, як вони стверджують, є доказом того, що він блефує.

Ця критика засмучує президента. «Ніхто більше не пам’ятає про бін Ладена», говорить він. «Ніхто не говорить про мій наказ відправити ще понад 30000 військовослужбовців до Афганістану». Криза червоної риски, сказав він, «є вершиною перевернутої піраміди, на якій ґрунтуються всі інші теорії».

Одного разу наприкінці січня, коли я виходив з Овального кабінету, я пригадав Обамі мить з інтерв’ю в 2012 році, коли він сказав мені, що не дозволить Ірану заволодіти ядерною зброєю. «Ви сказали: «Я президент Сполучених Штатів, я не блефую».

Він сказав: «Я цього не роблю».

Невдовзі після цього інтерв’ю чотирирічної давнини Єгуд Барак, який був тоді міністром оборони Ізраїлю, запитав мене, чи вважаю я, антиблефова обіцянка Обами була сама по собі блефом. Я відповів, що мені було важко уявити, що лідер Сполучених Штатів буде блефувати в настільки доленосних питаннях. Але питання Барака залишилося зі мною. Тож коли я стояв у дверях з президентом, я запитав: «Чи було це блефом?» Я сказав, що мало хто тепер вважає, що він насправді напав би на Іран, щоб завадити йому отримати ядерну зброю.

«Це цікаво», сказав він, ухильно.

Я почав говорити: «Чи Ви..»

Він перервав. «Я насправді зробив би це», сказав він, маючи на увазі, що вдарив би по ядерних об’єктах Ірану. «Якби я бачив, що вони наближаються до прориву».

Він додав: «Тепер, проблема, яка не може бути вирішена, оскільки є повністю ситуативною, це те, що саме вважати отриманням» бомби. «Це була суперечка, яку я мав з Бібі Нетаньяху». Нетаньяху хотів, щоб Обама завадив здатності Ірану створити бомбу, а не просто володінню бомбою.

«Ви мали рацію, повіривши в це», сказав президент. І тоді він навів свій ключовий аргумент. «Це було в категорії американського інтересу».

Я згадав тоді про те, що мені сказав Дерек Чоллет (Derek Chollet), колишній співробітник Ради національної безпеки: «Обама не блефує, він грає в азартні ігри».

Президент поставив кілька величезних ставок. У травні минулого року, коли він намагався провести ядерну угоду з Іраном через Конгрес, я сказав йому, що угода змушує мене нервувати. Його відповідь говорив. «Подивіться, через 20 років, з Божої волі, я все ще буду на цьому світі. Якщо у Ірану буде ядерна зброя, то вона буде підписана моїм іменем», сказав він. «Я думаю, що справедливо сказати, що на додаток до наших глибоких інтересів національної безпеки, у мене є особистий інтерес до блокування цього».

У питанні сирійського режиму та його іранських і російських спонсорів, Обама зробив ставку, і, схоже, готовий продовжити парі, що ціна прямої дії США буде вищою, ніж ціна бездіяльності. І він досить оптимістично налаштований, щоб жити в ризикованій неясності своїх рішень. Хоча у своїй промові з нагоди отримання Нобелівської премії миру в 2009 році, Обама сказав: «Бездіяльність розриває нашу совість і може привести до більш дорогого втручання пізніше», на сьогодні думки прихильників гуманітарної інтервенції, здається, його не хвилюють, принаймні публічно. Він, безсумнівно, знає, що Саманта Павер наступного покоління буде критично писати про його небажання робити більше, щоб запобігти триваючій бійні в Сирії. (В цьому відношенні, Саманта Павер також буде предметом критики з боку наступної Саманти Павер). Наближаючись до завершення свого президентського терміну, Обама вважає, що він зробив своїй країні велику послугу, утримавши її від занурення у вир — і він вважає, я підозрюю, що історики в один прекрасний день визнають це рішення мудрим.

Усередині Західного крила, чиновники кажуть, що Обама як президент, який успадкував фінансову кризу і дві активні війни від свого попередника, прагне залишити своєму наступникові «чисту комору». Ось чому боротьба з ІДІЛ, угрупованням, яке він вважає прямою, хоча й не екзистенційною загрозою США, є його найневідкладнішим пріоритетом протягом залишку президентського терміну; вбити так званого халіфа Ісламської держави Абу Бакра аль-Багдаді — одна з головних цілей американського апарату національної безпеки в останній рік Обами.

Звичайно, ІДІЛ прийшла на цей світ частково за сприяння режиму Асада. Тим не менш за суворими стандартами Обами, тривання правління Асада на даний момент ще не піднімається до рівня прямого виклику національній безпеці Америки.

Ось що є найбільш контраверсійним в президентському підході і залишиться контраверсійним протягом багатьох прийдешніх років — стандарт, який він використовував для визначення того, що, власне, є прямою загрозою.

Обама прийшов до ряду амбівалентних висновків про світ і про роль Америки в ньому. По-перше, Близький Схід більше не є страшенно важливим для американських інтересів. По-друге, навіть якщо б Близький Схід був надзвичайно важливим, то все одно здатність американського президента перетворити його на краще місце для життя мізерна. По-третє, вроджене американське бажання залагодити проблеми, які найбільш різко проявляються на Близькому Сході неминуче призводить до війни, до до загибелі солдатів США і, зрештою, до зменшення авторитету і влади США. По-четверте, світ не може дозволити собі зменшення сили США. В той час, як лідери кількох союзників США вирішили, що провід Обами неадекватний завданням, що стоять перед ним, він сам усвідомив бажаність світового лідерства: глобальні партнери часто не мають бачення і волі витрачати політичний капітал на переслідування широких прогресивних цілей, а противники не є, на його думку, такими ж раціональними, як він. Обама вважає, що історія стає на певну сторону, і що противники Америки — і деякі з її вдаваних союзників — розташувалися на хибній стороні, де досі процвітають трайбалізм, фундаменталізм, сектантство, і мілітаризм. Вони не розуміють, що історія схиляється в його сторону.

«Центральна суперечка полягає в тому, що зовнішньополітичний істеблішмент вважає, що президент, оберігаючи Америку від занурення в кризи на Близькому Сході, прискорює наш занепад», сказав мені Бен Родс. «Але сам президент пристає на протилежну точку зору: перенапруження на Близькому Сході, в кінцевому рахунку завдасть шкоди нашій економіці, нашій здатності шукати інші можливості і для вирішення інших проблем, і, найголовніше, поставить під загрозу життя американських військових з причин, які не відповідають прямим американськии інтересам національної безпеки».

БАРАК ОБАМА РОБИТЬ СТАВКУ НА ТЕ, ЩО ЙОГО ПОЗИТИВНО ОЦІНЯТЬ ЗА РЕЧІ, ЯКИХ ВІН НЕ РОБИВ

Якщо ви є прихильником президента, його стратегія має великий сенс: подвоїти зусилля в тих частинах світу, де ймовірний успіх, і обмежити вплив Америки в решті місць. Його критики вважають, однак, що такі проблеми, як представлені на Близькому Сході, самі себе не вирішать і метастазують без американського втручання.

На даний момент, Сирія, де історія як видається, схиляється на бік більшого хаосу, є найбільш прямим викликом світогляду президента.

Джордж Буш також був азартним гравцем, а не блефував. Його досі критикують, за те, що він зробив на Близькому Сході. Барак Обама робить ставку на те, що його позитивно оцінять за речі, яких він не робив.