«Стратегічне партнерство» між Україною і Туреччиною донедавна існувало здебільшого як атрибут дипломатичної риторики, аніж як змістовний формат двосторонніх відносин. Незважаючи на активний політичний діалог і поглиблення економічних контактів між Україною та Туреччиною, зовнішньополітичним діям країн у багатьох сферах співробітництва бракувало далекоглядності та системності.
Експерт Ради зовнішньої політики “Українська призма” Марина Воротнюк для Інституту світової політики.
Дивіться також відео Чи може Туреччина допомогти Україні повернути Крим?
Окрім того, зовнішньополітичний наратив України чітко мав біполярну спрямованість — куди рухатись, на Схід чи Захід? Південь як такий був білою плямою на мапі української дипломатії; згадки щодо можливостей двосторонньої співпраці з Туреччиною були спорадичними та декларативними. Зрештою, найбільшу перешкоду стратегічному зближенню України та Туреччини становила приналежність останньої до тих держав, які опосередковано підтримують Росію, прагнучи зберегти високий рівень співробітництва з нею.
Кардинальна зміна геополітичної ситуації у регіоні у 2014 році призвела до перегляду політики щодо Туреччини з боку України.
Туреччина почала займати одну з перших сходинок у зовнішньополітичних пріоритетах України у зв’язку з втратою Криму та конфліктом на Сході країни, а також загостренням безпекової ситуації в Чорноморському регіоні в цілому.
Своєю чергою, погіршення відносин Турецької Республіки з більшістю держав Близького Сходу, конфронтація з Російською Федерацією призвели до того, що Анкара розпочала відновлення контактів зі своїми сусідами та країнами Заходу. Зближення з Україною є однією зі складових повернення Анкари до проєвропейського курсу.
Читайте також: ЗВТ з Туреччиною як рушій євроінтеграції України
На сьогодні інтереси України щодо Туреччини полягають у наступних сферах:
- безпековій, зокрема гарантування безпеки у Чорноморському регіоні та можлива участь Туреччини у створенні механізму деокупації Криму (формат «Женева плюс»);
- економічній, у контексті залучення фінансової підтримки для стабілізації й відновлення України, а також посилення торгівельних відносин із Туреччиною;
- енергетичній, зокрема отримання від Туреччини дозволу на проходження танкерів зі скрапленим природним газом (СПГ) через Босфор та будівництво LNG-термінала (з урахуванням результатів переговорів) та інтерконекторів;
- гуманітарній, а саме співпраця щодо внутрішньо переміщених осіб, зокрема кримських татар, зв’язки між кримськотатарською меншиною в Україні та кримськотатарською діаспорою в Туреччині для адвокатування інтересів України в Туреччині.
Зі свого боку Туреччина, у зв’язку з кризою у відносинах із Росією, включила до діалогу з Україною теми, які донедавна вважалися занадто чутливими, як от енергетика та військово-технічна співпраця. Інтенсифікувався політичний діалог з актуальних безпекових та економічних питань, відбулася низка зустрічей на вищому рівні, поновилися переговори щодо підписання ЗВТ тощо.
Таким чином, сьогодні
є підстави говорити про певне «вікно можливостей», яке за умови ефективної української дипломатії може піднести українсько-турецькі відносини на якісно новий рівень.
Йдеться передусім про вироблення стратегічного бачення пріоритетів співпраці замість реактивного підходу до двосторонніх відносин, притаманного українській зовнішній політиці. Однак перегляд відносин з офіційною Анкарою має ґрунтуватися не тільки на поточній напрузі між Туреччиною та Росією, а й на усвідомленні всіх тих переваг, які надає стратегічне партнерство.