Україна − Росія: мотивації, потенціал, перспективи розвитку взаємин

Україна та Росія мають асиметричні потенціали у військовому, економічному, демографічному та інших вимірах, і в осяжній перспективі цього не змінити.

Підписатись на новини "Української призми"

Україна та Росія мають асиметричні потенціали у військовому, економічному, демографічному та інших вимірах, і в осяжній перспективі цього не змінити. Утім, це не обов’язково повинно мати фатальний вплив на їх взаємини, не робить Україну приреченою перебувати під російським впливом, як і не зобов’язує Росію приносити в жертву перспективу демократичного розвитку, людські й матеріальні ресурси заради повернення України до сфери свого впливу. Прагматична у спрямуванні на якісне, а не кількісне зростання політика, раціональне використання потенціалів та ключових чинників українсько-російських відносин із врахуванням регіонального та міжнародного контекстів здатні у перспективі привести до моделі мирного співіснування із повагою до життєво важливих інтересів та безпекових міркувань усіх зацікавлених сторін.

Новітня історія українсько-російських взаємин, попри неодноразове формальне визнання принципів суверенної рівності й невтручання у справи одна одної, значною мірою визначалася, з одного боку, прагненням Москви втримати Україну в орбіті свого впливу, і з іншого − спробами Києва вийти з-під кремлівського впливу, зберігши при цьому економічні преференції співпраці з Росією. Якщо впродовж перших двох десятиліть після розпаду СРСР вища влада РФ хоча б номінально визнавала українську державність, то починаючи з кінця 2000-х років, спочатку кулуарно, а згодом і публічно очільник РФ В. Путін заперечував українську державність, вважаючи її штучним «дітищем радянської епохи».

Сьогодні Україна і Росія перебувають у стані так званої «гібридної» війни, яка фактично розпочалася ще в 1990-х роках із застосуванням з боку РФ проти України агресивних заходів економічного, енергетичного, політичного, дипломатичного, інформаційного, релігійного, масово-культурного характеру. У 2014 році вони були доповнені військовими, терористичними та кібератаками. Цей координований Москвою комплекс заходів спрямований на обмеження суверенітету України та її здатність проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику, а також на встановлення фактичного контролю над українською державою, використання її території й ресурсів для нарощування стратегічного потенціалу РФ, зміцнення і поширення її впливу в регіоні та світі.

Мотиви, що спонукали Російську Федерацію проводити проти України «гібридну» війну, обумовлені особливостями тлумачення національних інтересів правлячою верхівкою та значною частиною населення РФ, які не змирилися зі зниженням статусу їхньої держави в ієрархії міжнародних відносин після розпаду СРСР. Крім того, розповсюдженими є настрої перекладати на «зовнішніх ворогів» відповідальність за власні помилки у державному будівництві та забезпеченні економічного і соціального розвитку; зберігається віра в особливу цивілізаційну місію Росії та триєдиний руський народ. Цей комплекс мотивацій, тісно пов’язаний із оцінкою російським істеблішментом міжнародних відносин крізь призму концепції «балансу сил» в її архаїчному тлумаченні, додатково ускладнюється вплетенням особистих мотивів правлячої верхівки РФ, для якої ревізіоністська зовнішня політика стала джерелом консолідації суспільної підтримки і збереження влади.