Нескінченні протести, маніфестації і страйки, заблоковане залізничне і приміське сполучення, “жовті жилети” та креативні транспаранти – саме такою виглядає Франція останніх років у повідомленнях новин. А останнім часом до вибухового “протестного коктейлю” додалася зовнішньополітична інновація – активні намагання владної еліти налагодити стосунки з Росією.
Надія Коваль, експерт Ради зовнішньої політики “Українська призма”, Юрій Панченко, редактор “Європейської правди”для “Європейської правди”
Це вже зовсім не та усміхнена й оптимістична Франція, що, як видавалося, знайшла рецепт подолання і право-, і ліворадикального популізму, обравши у 2017 році президентом центриста Еммануеля Макрона, який обіцяв проведення глибоких рішучих реформ – і не той Макрон, який чи не найбільше від усіх кандидатів постраждав від путінського втручання у вибори і голосно критикував путінську пропаганду.
Що ж сталося? Наскільки глибокими є ці зміни?
“Європейська правда” починає серію публікацій про європейські країни, де відбулося оновлення влади з обіцянками глибокого перетворення держави.
Приклад сучасної Франції стане першим, на якому ми зупинимося.
Як відомо, саме на образ Макрона та його політичної сили рік тому орієнтувалися майбутній президент України Володимир Зеленський та його партія “Слуга народу”.
Саме обіцянки повного перезапуску французької внутрішньої політики забезпечили Макрону тріумфальну перемогу в 2017 році, а також перетворили його на символ докорінного перевантаження застарілої політичної системи – і це також схоже на історію Зеленського.
Нинішня ситуація у Франції дійсно непроста і дає чимало приводів проаналізувати, чому французьке суспільство, яке так прагнуло перезавантаження, раптом виявилося не готовим до нього.
Запит на зміни
Останніми десятиліттями Франція розривалася між відстоюванням усталеної у післявоєнний період системи державного управління й соціального захисту, яка забезпечує стабільність й високу якість життя, та очевидними економічними проблемами на кшталт зростання безробіття й бюджетного дефіциту, які вимагають реформ, загрожуючи зруйнувати економіку держави.
З одного боку, економіка Франції була і залишається достатньо сильною, щоб в ЄС навіть закривали очі на певні порушення Францією фіскальних правил Союзу (бо “Франція є Францією”, як казав Жан-Клод Юнкер).
З іншого ж, ця стійкість – не безмежна, та й Франція все ж є недостатньо потужною, щоб мати співмірний з Німеччиною вплив. До того ж у двері стукають нові виклики, що посилюються у французькій негнучкій та закостенілій системі – еволюція структури ринку праці, діджиталізація й роботизація, а також потреба екологічної перебудови економіки у відповідь на виклики глобального потепління.
Зрештою, економічні негаразди цілих верств населення та їхні ж побоювання щодо міграції та втрати культурної ідентичності живлять потужні праві та праворадикальні рухи, які максимально близько підібралися до влади в країні.
Але досі намагання докорінно реформувати державу розбивалися об потужний опір суспільства.
Франція відома сильними профспілками та активним громадянським суспільством, яке завжди бурхливо реагувало на зміни та захищало свої права “тут і сьогодні”, не довіряючи обіцянкам лідерів про світле майбуття.
Тому попередні президенти були змушені згортати свої реформаторські ініціативи під суспільним тиском – але вміння “слухати людей” все одно не “оплачувалося” електорально. Бо суспільство хоч і було незадоволене конкретними реформами – та все одно усвідомлювало неуникність змін.
Так обіцянки “змінити все” стали головним лейтмотивом останнього кола президентських та парламентських виборів у 2017 році.
І саме Еммануель Макрон запропонував найінноваційніше переформатування внутрішньої політики, обігравши конкурентів новаторством і у царині ідей, і у царині методів.
Період швидких реформ
Макрон поставив на над- і позапартійну підтримку, сформувавши з нуля власну партію “прогресистів” переважно з нових облич. Але схожість із підходом Зеленського тут є лише на перший погляд, а в деталях є низка відмінностей.
У Франції президент хоч і створив свою партію та переміг на виборах у надзвичайно стислі терміни, але до неї увійшли не “випадкові люди”, а ретельно відібрані визнані лідери у своїх галузях чи місцевостях. У виборчому списку партії “Вперед, республіко” 52% були представниками громадянського суспільства.
Оновлення влади стало потужним – але не абсолютним. З обраних 308 депутатів аж 169 до того взагалі не займали виборних посад, але трохи менше половини все ж мали такий досвід; та й сам Макрон раніше вже працював в уряді. У 2014-16 роках він був міністром економіки та знався на тому, як працює державна машина.
На виборах Макрон проголосив величні цілі – не просто підремонтувати підзанепалу батьківщину, а відродити справжню велич Франції, а потім і Європейського Союзу.
Шлях до такого відродження пролягав через сотню з лишком реформ, які, попри деякі модифікації, досі залишаються орієнтиром для уряду.
Реформування, як каже сам Макрон, стало його “одержимістю”.
Першою великою реформою, здійсненою вже восени 2017 року, стала реформа ринку праці, впроваджена за прискореною законодавчою процедурою президентських декретів.
Вона змінила умови строкових контрактів, принципи вирішення спорів між роботодавцем і працівником, обмежила розміри грошових компенсацій у разі звільнення працівника; втім, залишила недоторканним 35-годинний робочий тиждень.
Тоді, влітку-восени 2017 року, Макрону вдалося тактично переграти профспілки. Перемога видалася легкою: протести розпочалися, але швидко згасли.
Другий етап почався у 2018 році з реформування державної залізниці SNCF, привілейованої, однак збиткової державної компанії, що знаходиться під контролем профспілок.
Реформа позбавляла залізничників статусу і привілеїв державних службовців, права раннього виходу на пенсію та довічних контрактів. Тримісячний страйк залізничників, до яких приєдналися студенти, яким не сподобалася ідея уряду впровадити вступні іспити до університетів, теж виявився неуспішним, однак коштовним для президентського рейтингу.
Тим більше, що через скандали в оточенні президента довелося відкласти заплановану на літо 2018 року конституційну реформу.
Епоха “жовтих жилетів”
На цьому перший кавалерійський наскок загальмувався.
Відчувши втрату підтримки, Макрон змінив стратегію.
У намаганні і провести реформи, і переобратися на другий термін Макрон дотримувався класичної тактики: максимально швидкі й радикальні реформи у першій половині каденції та сподівання на перші успіхи реформування, підкріплені соціальними ініціативами, у другій половині президентського терміну.
Та поступове знекровлення рейтингу змусило його перейти до другої стадії значно раніше.
Всього за рік з гаком після здобуття влади, у вересні 2018 року, було анонсовано перші соціальні реформи. Одна з них була спрямована на боротьбу з бідністю через полегшення доступу до соціальних послуг, інша – на перші зміни у системі охорони здоров’я, покликані зробити її доступнішою.
Іншими словами, рішучі реформи та пом’якшувальні заходи почали йти паралельними коліями.
Однак це стало лише прелюдією до значно потужніших випробувань макронівського президентства. Вже у листопаді 2018 року, у відповідь на ініціативу уряду збільшити податок на дизельне пальне з міркувань захисту довкілля, Францію струсонули масові, низові, понадпартійні і подекуди насильницькі протести “жовтих жилетів”.
Вони змусили Макрона не лише полишити ідею з оподаткуванням дизеля, а й схилили його до чергових задобрювань електорату. “Під ялинку” 2019 року французький президент запропонував заходи з поліпшення купівельної спроможності населення, які додали бюджету витрат на 10 млрд євро.
На додачу до матеріальних заохочень Макрон ініціював нову комунікаційну стратегію, розпочавши у січні 2019 року великі національні дебати. Було створено окремий інтернет-портал для прийому пропозицій, а прихильники живого спілкування могли подати їх у меріях французьких міст і містечок.
Це була його альтернатива ініціативам “жовтих жилетів” та інших популістів, які пропонували впровадження прямої демократії, зокрема широке використання референдумів за народною ініціативою чи звільнення тим же народом неугодних міністрів.
Макрон продемонстрував, що готовий слухати, але не готовий відмовлятися від повноважень. Можливо, тому навіть виконання початкових вимог “жовтих жилетів” не згорнуло протести – їхня активна фаза тривала майже рік.
Результати дебатів показали, що народ передовсім переймається подальшим розширенням власної купівельної спроможності. Тож за їхніми результатами у квітні було оголошено про зниження податку на доходи для великої кількості домогосподарств, що поглибило бюджетні витрати вже до 17 млрд євро.
За таку ціну Макрону вдалося пережити повстання “жовтих жилетів” та відвоювати частинку підзанепалого рейтингу.
Однак це віддалило його від іншої величної мети початку його каденції – реформувати Європейський Союз, адже поглиблення бюджетного дефіциту всупереч правилам ЄС підважило претензії Франції на лідерство у цьому процесі.
Макрон перед вибором
Втім, перефразовуючи Че Гевару, велосипед реформ падає, якщо перестати крутити педалі.
Колись кумир Макрона Шарль де Голль жартував, що неможливо керувати країною, де існує понад 400 видів сиру. Макрон же взявся здолати систему з 42 режимів спеціальних пенсій, які існували у Франції.
Універсальна система, запропонована президентом на заміну, передбачає, що кожен громадянин під час трудової діяльності отримуватиме на особистий пенсійний рахунок певну кількість балів, відповідно до яких і нараховуватиметься пенсійне забезпечення, а також стимулюватиметься якомога пізніший вихід на пенсію.
Страйки проти інновації почалися 5 грудня і протривали майже два місяці, коли слабка підтримка протестів від представників недержавного сектора зайнятості та поступки уряду окремим та не надто чисельним категоріям працівників, від авіадиспетчерів до танцюристів Паризької опери, дозволили все ж розпочати реформу.
Які ж висновки можна зробити на середині першого терміну?
Рано ще говорити, що реформи докорінно змінили Францію, хоча перші скромні результати вже прокльовуються: наразі безробіття є найнижчим з 2008 року (8,1%) та почали зростати інвестиції.
Втім, Макрон показав здатність йти на непопулярні й радикальні рішення попри масові протести та привніс чимало новацій у культуру політичного життя Франції.
Водночас постраждав його особистий рейтинг: французи переважно переконані, що їм від реформ Макрона жити стало гірше (46,6%), а не краще (8,7%), як виявило дослідження IPSOS минулого липня. Більш того, попри соціальні заходи та спроби вислухати народну думку, до Макрона міцно приліпився ярлик “президента багатіїв”, а його електоральна база зсунулася вправо, що ускладнює завдання переобратися у 2022 році.
З важливих реформ, анонсованих на початку каденції, майже напевно відкладається реформа державної служби, хоча на цей сектор нині витрачається аж 13% французького бюджету. У передвиборчій програмі йшлося про скорочення 120 тисяч держслужбовців осіб за п’ять років, про замороження зарплат, обмеження пільг тощо – однак усі ці ідеї спустили на гальмах, щоб не підживлювати подальші протести.
Також під питанням залишається політична реформа, яка передбачає внесення змін до Конституції щодо скорочення парламенту на третину, спрощення процедур ухвалення і перегляду законів, обрання частини парламенту за партійними списками та перенарізання виборчих округів.
Ще чекають на своє втілення екологічні реформи: попри те, що Макрон чи не найголосніше на міжнародному рівні захищає кліматичну політику, у Франції залишається чимало домашніх завдань.
Втім, суттєве сповільнення реформ ставить серйозні питання: чи встигне Макрон виконати все анонсоване за першу каденцію, чи все ж зосередиться на перспективах переобрання?
Замість подальших прогресивних реформ Макрон все частіше робить акцент на політиці безпеки та жорсткого підходу до імміграції – адже це те, що добре сприймається французами.
А одночасно французький президент шукає швидких і яскравих перемог у зовнішній політиці. І у його виконанні все рідше йдеться про перезавантаження ЄС, яке вимагає виснажливих переговорів з державами-членами та європейськими інституціями, а також суттєвого прогресу в переформатуванні французької економіки вже сьогодні, а все частіше – про двостороннє зближення з РФ, шлях до якого видається простішим.