Аналіз французьких академічних видань на наявність-відсутність статей про Україну може стати болючим ляпасом для місцевих ура- патріотів, адже Україна, її історія, політика та культура залишають- ся досить маргінальним предметом дослідження у французькому науковому світі. Звіти на кшталт «Вісімнадцять статей про Київську Русь», «Чотирнадцять студій про вимоги України на Версальській конференції», «Двадцять п’ять розвідок про Україну в Другій світовій війні» навряд чи з’являться найближчим часом, оскільки відповідні українознавчі школи тільки формуються. Розташовуючи українські студії на уявній мапі досліджень, можна сказати, що зазвичай в університетських колах вивчення України проводиться в рамках студій «російського світу» (monde russe), «слов’янського світу» (monde slave), чи «пострадянського простору» й «нових незалежних держав» (pays postsoviétiques, nouveaux États indépendants).
Левова частка подібних досліджень належить традиційно популярним у Франції російським студіям (чому допомогла і масова перекваліфікація колишніх совєтологів у русистів і транзитологів), вивчення ж інших країн радше доповнюють навколо-російську чи пострадянську картину і доволі рідко виступають предметом дослідження самі по собі. Однак 20 років існування України посприяли поступовому розширенню її присутності у французькому науковому та медійному просторі.
Нестача наукових кадрів і спеціалістів із українських питань вирішується кількома способами. Якщо у вивченні сучасних українських реалій можна покластися на частину колишніх совєтологів-транзитологів, то в суто історичних дисциплінах, особливо історії до ХХ ст., відчувається брак сформованої школи. У цьому разі інтерес нерідко задовольняють переклади статей українських та іноземних науковців, зокрема в Cahiers de monde russe (спецвипуск «Східна Європа 1650–1730. Кризи, конфлікти, відбудова» – L’Europe orientale, 1650–1730. Crises, conflits et renouveau. №50(2/3), 2009).
Данний матеріал був оприлюднений у журналі Україна Модерна.