Білоруські демократичні сили продовжують вже традиційну для себе лінію поведінки, яка націлена на ізоляцію та делегітимацію режиму Лукашенка, посилення санкційного тиску та притягнення до відповідальності Лукашенка та його найближчого оточення. Навіть цілі, представлені у “Платформі 2025”, документі, який окреслює пріоритети співпраці і рамки діяльності білоруських демократичних сил на наступний рік, не містить практично ніяких суттєвих змін.

З іншого боку, режим Лукашенка також поки не вносить серйозних коректив до своїх підходів, зосереджуючись на розширенні зовнішньополітичних та торгових контактів, а найголовніше – збереженні внутрішньої цілісності та забезпечення подальшого майбутнього теперішньої політичної системи Білорусі.

Однак активізація риторики стосовно можливого мирного врегулювання російсько-української війни та обмін певними сигналами між РФ та Заходом ще більше оголюють недоліки обраних білоруськими демсилами та офіційним Мінськом стратегій. Мирне врегулювання російсько-української війни покладе кінець усталеному на сьогодні статус-кво, а також створить як додаткові виклики для демсил та офіційного Мінська, так і відкриє певне вікно можливостей для впливу на ситуацію навколо Білорусі, зокрема й для України.

 

Автор:

•         Павло Радь, молодший дослідник Програми російських і білоруських студій,
  Рада зовнішньої політики “Українська призма”

Редактор:

• Ярослав Чорногор, к.і.н., директор Програми російських і білоруських студій,
  Рада зовнішньої політики “Українська призма”

Рецензент:

• Євген Магда, к.політ.н., доцент, директор, Інститут світової політики

 

Передчуття змін у Мінську

Російське повномасштабне вторгнення в Україну та співучасть режиму Лукашенка у ньому стало великим викликом як для офіційного Мінська, так і для білоруської державності загалом. Шок перших місяців поступився стабілізації, яка зафіксувала ще більше зростання залежності від Москви і закріплення за Білоруссю ролі матеріально-технічної бази РФ.

Завдяки підтримці Москви режиму Лукашенка вдалося зберегти економічну та політичну стабільність. Майже повну втрату українського і західних ринків вдалося компенсувати завдяки ринку російському, частка якого у структурі білоруського експорту зросла до практично 67%. Крім того, Росія стала не лише надважливим ринком збуту для білоруської експортоорієнтованої економіки, але й чи не єдиним маршрутом для білоруського експорту на ринки Азії, Африки та Латинської Америки.

Сьогоднішня рамка співпраці між РФ та РБ дозволяє режиму Лукашенка зберігати внутрішню стабільність та економічне зростання, поки Москва зосереджена на веденні війни в Україні. Однак у Мінську розуміють, що у випадку припинення активних бойових дій спроби Кремля втручатися у внутрішню політику Білорусі можуть посилитися. Тож, відчуваючи можливість початку переговорного процесу, режим Лукашенка почав готуватися до нього.

Перша складова процесу – бажання вклинитися в переговори. Білоруські чиновники неодноразово заявляли, що переговори стосовно російсько-української війни без Росії та Білорусі не мають сенсу. З одного боку, Мінськ підігрує російським інформаційним наративам, які націлені на те, щоб продемонструвати небажання української сторони досягнути миру, а з іншого боку, білоруська сторона не відмовилась би від участі в переговорному процесі, що дозволило б сформувати рамку післявоєнної взаємодії з офіційним Києвом.

Друга складова – спроби подальшого зближення з другою опорою режиму Лукашенка, тобто Китаєм. У липні офіційний Мінськ не лише офіційно підтримав китайський план мирного врегулювання російсько-української війни, але й демонстрував ознаки нарощування військової та політичної співпраці. Свій перший закордонний візит новопризначений очільник МЗС Максим Риженков здійснив саме в Китай, де зустрівся зі своїм візаві Ван Ї. Разом з тим до Мінська прибула китайська воєнна делегація Об’єднаних сил матеріально-технічного забезпечення армії КНР, а на території Білорусі пройшли перші спільні білорусько-китайські військові навчання, які можна розцінювати як спробу Пекіна продемонструвати готовність діяти у країні, яку РФ традиційно вважає такою, яка входить у сферу інтересів Кремля. Саме Китай сьогодні є чи не єдиним гравцем, завдяки якому можна принаймні частково зменшити – вплив Москви на Білорусь. Тож заручившись підтримкою КНР, Мінськ може намагатися досягти певної розрядки у відносинах із Заходом.

Третя складова – обмін сигналами із західними країнами. Хоча режим Лукашенка принаймні у публічній площині сприймає Захід як головного суперника, реалії такі, що лише завдяки західним країнам Мінську вдасться більш серйозно диверсифікувати свої політичні та економічні зв’язки в регіоні, тим самим ще дещо зменшивши рівень залежності від Кремля. Білорусь протягом останніх двох місяців демонструє ознаки готовності до ведення більш конструктивного діалогу. Зокрема, мова йде про звільнення 18 політичних в’язнів (безпрецедентне явище для режиму після 2020 року), посилання сигналів Варшаві, що підтвердив заступник очільника польського МЗС Анджей Шейна, а також проведення переговорів стосовно звільнення активіста польської меншини Анджея Почобута.

 

Брак гнучкості в рядах білоруських демократичних сил

На відміну від режиму Лукашенка, який попри структурні проблеми, уважно слідкує за змінами політичних умов, білоруські демократичні сили не демонструють достатньої гнучкості у контексті адаптації до нової реальності.

Починаючи з 2020 року, білоруські демократи адвокували посилення тиску проти режиму Лукашенка, очікуючи, що зовнішньополітична ізоляція та економічні санкції все ж таки змусять офіційний Мінськ піти на поступки. Однак в умовах закриття західного вектору режим Лукашенка обрав вектор східний, переорієнтувавши виробництво, логістичні ланцюжки і схеми поставок товарів. Відтак РФ є головним ринком збуту білоруської продукції з диспропорційно великою часткою в структурі білоруського експорту, а через її територію проходить транзит білоруських товарів у країни Азії, Африки та Латинської Америки.

Більше того, офіційному Мінську вдалося активізувати дипломатичну діяльність після шоку 2022 року, тож тепер білоруські чиновники проводять регулярні зустрічі зі своїми закордонними партнерами як на полях міжнародних організацій, так і в рамках офіційних візитів, а режим Лукашенка визнають у багатьох світових столицях, хоча і не в західних. Кульмінацією ж зміни вектору зовнішньополітичної взаємодії став вступ Білорусі в ШОС, а також подання заявки на вступ у БРІКС.

Відтак доки Мінськ має економічну, фінансову та політичну підтримку Москви, стратегія тиску не може увінчатися успіхом і примусити режим кардинально змінити свою поведінку. Це, зокрема, продемонструвало питання політичних в’язнів, адже визволення з тюрем відбулося в результаті прямих контактів між Лукашенком та західними політиками. Прикладом цьому є звільнення Віталія Шклярова у жовтні 2020 року після дзвінка держсекретаря США Майкла Помпео Олександру Лукашенку чи звільнення в лютому 2022 року громадянки Швейцарії Наталії Херше. Амністія вже згадуваних 18 білоруських політв’язнів у липні 2024 року взагалі відбулося без попередніх умов, що свідчить про те, що режим Лукашенка більш схильний відпускати своїх ворогів, якщо йому не висувати побічних вимог у вигляді демократизації чи проведення чесних виборів.

Однак найбільшим ударом для білоруського демократичного руху став липневий обмін в’язнів між РФ та Заходом, в рамках якого не було звільнено жодного білоруського громадянина. Хоча представники демсил і посилались на те, що обмін відбувся без їхнього відома та консультації з ними, це демонструє те, що не лише питання білоруських в’язнів, але й демсили в системі координат західних країн не займають пріоритетного місця, а регулярні зустрічі, переговори та заяви не конвертуються у конкретні результати.

Інша, не менш важлива проблема полягає в тому, що білоруські демократичні сили поступово відійшли від представлення інтересів всього білоруського народу, зосередившись на демократичному ядрі, частка якого складає приблизно 13%. Однією зі складових цього процесу стало педалювання наративу про майбутню євроатлантичну інтеграцію демократичної Білорусі, що підтримують приблизно 13% опитаних, у той час як більшість населення схильна обирати або нейтральні опції, або взагалі союз з РФ.

Відтак відірваність білоруських демократичних сил від процесів всередині країни та формування окремої політично-соціальної бульбашки за кордоном стало причиною не лише падіння уваги до діяльності демократичних сил, що особливо було помітно під час виборів до Координаційної ради, але й неготовністі адаптувати свої підходи до нових реалій. Остання проблема була чітко помітна під час проведення конференції “Нова Білорусь” і підписання ряду документів в її рамках. Демократичні сили виявилися повністю неготовими до розгортання підготовки до президентських виборів у Білорусі в 2025 році, про що свідчать положення, зокрема, Протоколу взаємодії, не кажучи вже про неготовність до можливого проведення мирних переговорів між Україною та Росією.

 

Припинення війни і виклики для режиму Лукашенка

Ситуація залежатиме від ряду змінних, які матимуть прямий чи опосередкований вплив на рівень загроз для білоруської державності. Умови припинення війни, стан РФ після її завершення, здатність Заходу та України напрацювати стратегію, яка дозволить ефективно протистояти загрозам в регіоні, здатність Мінська диверсифікувати свої політичні та економічні зв’язки – лише частина факторів, які формуватимуть післявоєнне майбутнє Білорусі. Водночас, попри складність прогнозування, можна виділити декілька потенційних викликів, з якими доведеться зіткнутися режиму Лукашенка в поствоєнний період.

Найбільш очевидна загроза, пов’язана з припиненням російсько-української війни, полягає в можливих спробах Москви посилити своє втручання у внутрішню політику Білорусі, для чого в Кремля є достатньо інструментів. І справа тут не лише в засиллі агентів впливу в Білорусі, а передусім у дуже серйозній залежності режиму Лукашенка від Росії. У разі необхідності Кремль може вдатися до застосування енергетичних чи економічних важелів впливу, таких як торговельні війни, скасування знижок на транзит білоруських товарів чи підняття цін на енергоносії. Не варто й заперечувати можливість воєнно-політичного тиску, частиною чого може стати розміщення ракетного озброєння середньої дальності на території Білорусі.

Окрім того, припинення активних бойових дій може поглибити дисбаланс у російсько-білоруських відносинах, позбавивши Мінськ механізмів, які дозволяють узалежнювати Росію від Білорусі в певних секторах. Передусім це стосується можливого зведення нанівець ролі Білорусі як основного постачальника продукції воєнного призначення для потреб ЗС РФ. Хоча перетворення Білорусі на матеріально-технічну базу Росії і демонструє високий рівень залежності від Кремля, даний фактор також служить козирем, який дозволяє режиму отримувати певні бонуси у відносинах з найближчим союзником. Відтак зменшення важливості Мінська як рівноцінного партнера загрожує подальшим втягнуванням Білорусі в орбіту Росії.

Водночас режиму Лукашенка доведеться зіткнутися не лише із зовнішніми викликами, але й внутрішніми. Цілком ймовірно, що режиму доведеться шукати нові способи підтримання внутрішньої легітимності, адже два основних її стовпи – сконструйована пропагандою роль Лукашенка у збереженні миру в Білорусі та економічне зростання з підвищенням добробуту населення – можуть дати тріщину. 

Припинення активних бойових дій позбавить режим можливості спекулювати навколо теми збереження миру, а знайти новий об’єднавчий фактор для поляризованого білоруського суспільства в умовах відсутності ідеологічної основи буде дуже непросто. Крім того, ймовірним сценарієм після припинення російсько-української війни є початок рецесії російської економіки внаслідок її перегріву, спричиненого небаченим кадровим голодом та штучно підтримуваним бумом ВПК. Зважаючи на тісну інтеграцію білоруської та російської економіки, проблеми в РФ зачеплять і Білорусь.

 

Необхідність пошуку нової рамки існування демократичних сил у поствоєнний період

З 2022 року основний наратив білоруських демократичних сил стосовно зміни влади базувався на тому, що в результаті перемоги України відбудеться падіння режимів Путіна та Лукашенка. Використовуючи даний наратив з усіма його недоліками, білоруські демократичні сили створюють для себе вузькі і жорсткі рамки, тим самим позбавляючи себе гнучкості у реалізації власних задумів.

Припинення російсько-української війни буде більш складним, і його результатом не обов’язково буде колапс режиму Лукашенка. Більше того, на відміну від офіційного Мінська, в умовах припинення війни білоруським демократичним силам треба буде прикласти більше зусиль, аби претендувати на певну суб’єктність, адже фактично кожен з можливих варіантів розвитку подій несе загрози для білоруського демократичного руху в його сьогоднішній конфігурації.

Найгірший сценарій, який передбачає подальше втягування Білорусі в орбіту РФ і грозить поступовою втратою незалежності, навіть у її теперішньому вигляді, може обернутися перетворенням білоруських демократичних сил на типовий рух в екзилі, функціонування якого має суто символічне значення, або ж зведе їхнє функціонування до формату громадських організацій без претензії на політичну вагу.

Якщо ж режиму Лукашенка шляхом взаємних поступок вдасться досягти певної розрядки у відносинах з країнами Заходу, то варто очікувати на часткове, принаймні негласне, визнання легітимності Олександра Лукашенка, особливо у разі стабільного проходження електоральної кампанії 2025 року. Наслідком цього може бути часткове зменшення легітимності та політичної ваги білоруських демократичних сил з подальшим переосмисленням їхньої ролі, зважаючи на нову рамку взаємодії режиму Лукашенка та країн Заходу.

Так, до прикладу, важливі для Білорусі рішення, як-от обмін політичними в’язнями чи повернення західних дипломатів до Мінська, можуть відбуватися без відома представників білоруських демократичних сил, а легітимність Світлани Тихановської в європейських столицях будуть сприймати не так однозначно після президентських виборів 2025 року. Це змусить білоруські демократичні сили шукати додаткові точки опори в новій системі координат.

 

Висновки та рекомендації

Поствоєнний період покладе кінець сталому статус-кво, тим самим змусивши білоруських політичних акторів – режим Лукашенка та демократичні сили – адаптовуватися до нових умов та викликів. Паралельно з цим відбудеться поява нових ризиків для білоруської державності, а також, як і в будь-який момент серйозних змін, з’явиться невелике вікно можливостей для впливу на ситуацію навколо Білорусі.

Хоча режим Лукашенка станом на сьогодні – це єдиний актор, який має безпосередню можливість впливати на ситуацію всередині Білорусі, Україна не може дозволити повернення до умов взаємодії зразка 2021 року, що лиш посилить впевненість Лукашенка у правильності своїх дій. Так само Україна не може допустити збереження формату “холодної війни” у відносинах з Білоруссю, адже це не допоможе у вирішенні сьогоднішніх проблем і поглибить прірву між двома країнами. Ключовим інтересом Києва на найближчі роки є збереження білоруської державності з подальшим її дрейфом від проросійського вектору розвитку до більш нейтрального.

Наскільки обширними будуть можливості для впливу, залежить, зокрема, від умов завершення війни. Однак офіційному Києву необхідно вже розпочати процес переосмислення стратегічної ролі Білорусі для української безпеки та розробки концептуально нових підходів до роботи на білоруському напрямку. Протягом найближчих років це вимагатиме наступних кроків:

• Пріоритизація питання Білорусі як на рівні МЗС та силових відомств, так і на рівні експертного та наукового середовищ. Значне зростання уваги до білоруського питання, а також вивільнення додаткових людських та фінансових ресурсів має бути першим кроком до напрацювання більш ефективної та всеосяжної стратегії.

• Використання фактору Лукашенка на свою користь. У 2020-2021 рр. Київ неодоцінив прагнення Олександра Лукашенка зберегти владу, результатом чого стало співучасть режиму в російському повномасштабному вторгненні. У поствоєнний період Україні варто задавати тон у відносинах з Білоруссю, який базуватиметься на чіткому і прагматичному способі обміну контактів з Мінськом. Це дозволить доводити до відома Олександра Лукашенка переваги, які нестиме налагодження більш конструктивного діалогу з Києвом, а також наслідки для його політичного майбутнього, якщо Білорусь обере шлях ескалації.

• Підготовка до відходу від влади Олександра Лукашенка. Варто розуміти, що білоруський диктатор не зможе правити вічно. Перехідний період, спричинений відходом від влади білоруського диктатора  і подальшим руйнуванням чи трансформацією його персоналістського режиму, буде непередбачуваним і небезпечним з огляду на можливі спроби Москви використати момент невизначеності на свою користь. Відтак Україні потрібно готуватися до подібних сценаріїв, паралельно шукаючи механізми впливу на білоруські політичні еліти.

• Надання підтримки білоруським демократичним силам і робота з білоруським суспільством. Україні необхідно не лише досягати тактичних інтересів у контексті взаємодії з режимом Лукашенка, але й закладати основу для дій, націлених на досягнення довгострокових результатів. Так, Києву потрібно посилювати компетенцію опонентів Олександра Лукашенка, впроваджуючи довгострокові програми навчання для білоруських активістів, що дасть змогу налагодити хороші контакти між українськими політичними елітами та білоруськими учасниками політичної боротьби, а також ретранслювати на них наш успішний досвід проведення реформ. Паралельно з цим  варто формувати позитивний образ всередині білоруського суспільства, звертаючи особливу увагу на нейтральну та аполітичну частини населення, які становлять більшість.

 

Аналітична записка Програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики “Українська призма” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.