На тлі формування багатополярного світового порядку зростає роль держав, здатних поєднувати регіональний вплив із глобальними амбіціями. Бразилія дедалі активніше виступає у цій ролі, просуваючи власне бачення міжнародної співпраці та глобального розвитку. Головування країни в G20 2024, BRICS 2025 та COP30 2025 продемонструвало, що Бразилія прагне трансформувати інституційні механізми глобального врядування та посилювати роль так званого Глобального Півдня.
Бразилія є одним із найвпливовіших акторів Глобального Півдня, і її позиція здатна або посилювати, або розмивати міжнародну підтримку України. Країни Латинської Америки, Африки та Азії орієнтуються на бразильську зовнішню політику як на умовний «третій шлях», особливо коли йдеться про голосування у міжнародних організаціях. Прагнення Бразилії позиціонувати себе як нейтрального актора та потенційного посередника у глобальних конфліктах не визначає напряму позиції інших держав, однак слугує додатковим аргументом для тих країн так званого Глобального Півдня, які вагаються між активним засудженням російської агресії та обережною, стриманою позицією щодо українських мирних ініціатив.
Для кращого розуміння бразильської зовнішньої політики та побудови діалогу з нею, важливим є розуміння засадничих концептів, які впливають на політику держави, в незалежності від зміни президентів. Одним з таких базових концептів є концепція “grandeza”, що португальською перекладається як «велич». Поняття “grandeza” у бразильському політичному та зовнішньополітичному дискурсі відображає уявлення про історичну й геополітичну велич країни та її особливу роль у світовій політиці.
Бразилія, з її величезною територією (8,5 млн км², п’ята за розміром у світі), населенням (223 млн у 2025 році) та ресурсами (Амазонія, нафта, сільськогосподарські потужності), бачить себе як природного лідера Глобального Півдня. Ця ідея має глибокі корені в колоніальному спадку, але набула сучасного вигляду у середині 20 століття під час правління військового режиму (1964-1985 роки), коли Бразилія прагнула вийти за межі регіонального впливу та стати глобальним гравцем. Бразильська концепція “grandeza” є одним із фундаментальних елементів зовнішньої політики та національної ідентичності Бразилії. Вона не є строго формалізованою доктриною, а радше ідеологічним конструктом, що еволюціонував протягом століть і визначає прагнення Бразилії до регіонального лідерства, незалежності від супердержав та посилення свого впливу на світовій арені через мультилатералізм, економічне зростання та м’яку силу. Ця концепція останнім часом набула нового значення як інструмент осмислення сучасної ролі Бразилії у світовій політиці. У контексті мультиполярного світу поняття величі поєднує елементи стратегічного нейтралітету, економічного прагматизму і багатосторонньої дипломатії.
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ КОНЦЕПЦІЇ “GRANDEZA“
Перші елементи концепції “grandeza” простежуються вже у колоніальний період, який розпочинається з експедиції Педру Алваріша Кабрала у 1500 році за правління португальського короля Мануела I. Ці елементи проявлялися у сприйнятті нововідкритих територій як простору виняткових масштабів і ресурсного багатства, а також у наданні Бразилії особливого статусу серед інших португальських володінь. Значна площа колонії, стратегічне розташування та економічний потенціал формували уявлення про Бразилію як про майбутній центр сили в межах Португальської імперії, що згодом стало основою для розвитку ідей про її історичну «велич».
У 16–18 століттях Бразилія стала економічним ядром Португальської імперії: цукрові плантації Пернамбуку, золото Мінас-Жерайсу та кавові плантації створили уявлення про колонію як “terra grande” – землю, що має великий потенціал. Особливо важливим став 1808 рік, коли португальський двір на чолі з королем Жуаном VI утік від Наполеона і перебазувався до Ріо-де-Жанейро. Це зробило колонію фактичним центром імперії, сприяючи формуванню власних адміністративних структур, розвитку державних інституцій та зростанню політичної самостійності. Саме тоді формується уявлення, що Бразилія може бути не периферією, а окремим полюсом сили.
Після проголошення незалежності у 1822 році та створення Бразильської імперії ідея «величі» переходить у нове політичне русло. У період правління Педру I (1826-1834) та згодом його сина Педру II (1840-1889) імперський проєкт набуває континентального масштабу. Саме Педру II уособив державність Бразилії, заклавши модернізаційні основи (скасував рабство, розбудував залізницю та телеграф, зміцнив національну армію, підтримував свободу слова та захист громадянських прав) й перетворивши Бразилію на арбітра в питаннях регіональної політики. Під час парагвайської війни (1864-1870), у якій Бразилія разом із Аргентиною та Уругваєм воювала проти Парагваю, країна зміцнила свій статус ключового військово-політичного актора регіону. Варто згадати й про дипломатичну діяльність барона Ріу-Бранку – міністра закордонних справ Бразилії (1902-1912), який перетворив дипломатію на головний інструмент впливу країни, мирно врегулювавши більшість територіальних суперечок між Бразилією та сусідніми державами. Так сформувалася ідея, що велич країни ґрунтується не на агресії, а на здатності організовувати регіональний порядок.
У 20 столітті концепція “grandeza” зазнає нового переосмислення під час правління військового режиму (1964-1985), зокрема генерала Умберто Кастелу Бранку (1964-1967). Подальші очільники держави періоду військової диктатури – Артур да Коста-і-Сілва (1967–1969), Еміліу Гаррастазу Медічі (1969–1974), Ернесту Гейзел (1974–1979) і Жуан Фігейреду (1979–1985) – перетворили концепцію “grandeza” на елемент державної ідеології, яка мала легітимізувати авторитарну модернізацію. Саме в добу Медічі Бразилія пережила так зване «економічне диво», коли індустріалізація, залучення іноземного капіталу та реалізація гігантських інфраструктурних проєктів (зокрема ГЕС «Ітайпу») стали частиною державного бачення «величі». Розвиток ядерної програми під керівництвом уряду Гейзела, активна роль Служби національної інформації – (SNI,розвідувальна служба Бразилії за часів військової диктатури) та амбіції щодо технологічної автономії поступово формували нову інтерпретацію “grandeza”: велич як здатність до модернізації, стратегічної самодостатності та технологічного прориву.
Після відновлення демократії у 1985 році, з приходом до влади Жозе Сарні, а згодом у період президентства Фернанду Коллора (1990-1992), Ітамара Франку (1992-1995) та Фернанду Енріке Кардозу (1995-2003), концепція “grandeza” вписується в нову політичну реальність. В епоху Кардозу вона набуває інтелектуального та інституційного змісту, заснованого на економічних реформах, міжнародній інтеграції та прагненні до глобальної автономії.
У 21 столітті за президентства Лули да Сілви, а пізніше Ділми Русеф, “grandeza” остаточно закріплюється як концепція мирного впливу: активного мультилатералізму, інституційної дипломатії та формування коаліцій Глобального Півдня.
ЕЛЕМЕНТИ КОНЦЕПЦІЇ “GRANDEZA”
Фактично можна визначити кілька елементів сучасної концепції “grandeza” – нейтралітет, економічний прагматизм, мультилатералізм, зелена дипломатія та м’яка сила.
На відміну від класичного нейтралітету, бразильська модель має активний, маневровий характер, дозволяючи одночасно зберігати канали комунікації з усіма центрами сили. Посередництво у венесуело-гайанському конфлікті (2023), спільний із Китаєм «мирний план» щодо України (2025), та підтримка діалогу між США і Кубою (2023) є прикладами того, як Бразилія використовує заявлений нейтралітет для збільшення своєї дипломатичної ваги. Бразилія позиціонує себе як невід’ємну ланку між провідними акторами, що дозволяє їй виступати як посередник, арбітр або платформа для діалогу, підкреслюючи її амбіції бути «голосом розумного центру» у світі, що дедалі швидше фрагментується.
Другий елемент – це економічний прагматизм, за якого Бразилія уникає вибору «сторони» у глобальному суперництві та вибудовує економічні відносини з різними партнерами, керуючись насамперед практичними інтересами. Результатом такою політики стає унікальна економічна ситуація, коли країна зберігає торгівлю одночасно з Росією, Китаєм та США.
Бразилія поглиблює економічні зв’язки з Китаєм, водночас США залишаються найбільшим інвестором у бразильську економіку. Паралельно залежність від російських добрив, що становлять близько 35 % імпорту, робить запровадження бразильських санкцій проти Москви економічно недоцільним.
Третій елемент – мультилатералізм. Країна вибудовує паралельні та альтернативні механізми глобального врядування, які враховують інтереси ширшого кола держав. Розширення BRICS+ до десяти повноправних членів перетворило об’єднання на один з найбільших економічних блоків світу за паритетом купівельної спроможності, з часткою у 40% глобального ВВП. Інституційний фундамент цього блоку зміцнює New Development Bank, який вже схвалив понад $32,8 млрд інвестицій, що відповідає бразильській меті – створення альтернативного центру фінансової підтримки поза впливом МВФ та Світового банку.
Під час 17-го саміту БРІКС, що відбувся у липні 2025 року в Ріо-де-Жанейро, глави держав країн-членів вирішили продовжити створення BRICS Pay – глобальної мережі міжбанківських платежів, фактично альтернативної SWIFT системи. Пропозицію обговорювали у рамках Ініціативи БРІКС щодо транскордонних платежів, метою якої є зробити транзакції між країнами-членами доступнішими, швидшими та безпечнішими. Водночас практична реалізація таких рішень залишається обмеженою: подібні ініціативи БРІКС, включно з дискусіями про спільну валюту, протягом тривалого часу перебувають на початковій стадії та стикаються з інституційними, технічними й політичними труднощами.
Ще амбіційнішою стала ініціатива президента Лули щодо глобального «податку на мільярдерів» у розмірі 2 %, який потенційно здатний забезпечити близько $250 млрд щорічно для вирішення проблем нерівності та розвитку. Проте обговорення цієї ідеї залишилося на рівні політичної ініціативи та експертних дебатів, без переходу до конкретних механізмів імплементації. Така політика демонструє намір змінювати світову економічну систему поза рамками так званого Заходу. Загалом пропозиція відображає прагнення Бразилії впливати на реформування глобальної економічної архітектури поза рамками традиційних підходів, що домінували у міжнародних фінансових інституціях.
Четвертий елемент – зелена дипломатія, що стала одним із визначальних символів сучасної концепції і забезпечила Бразилії унікальне місце у глобальній кліматичній політиці. Її фундаментом є особлива роль Амазонії – найбільшої екосистеми планети та одного з ключових регуляторів світового клімату. Саме навколо Амазонії формується міжнародно-політичний наратив: Бразилія не просто володіє стратегічним природним ресурсом, а й претендує на роль головного «охоронця» кліматичної стабільності. Починаючи з першого президентства Лули да Сілви (2003-2010), а особливо після його повернення до влади у 2023 році, Бразилія системно просуває концепції біоекономіки, зеленого індустріального переходу, боротьби з вирубкою лісів, захисту корінних народів та екологічної справедливості як ключових елементів модернізаційної моделі. Варто зазначити, що загалом по країні площа вирубки лісів скоротилася на 32,4%.
Водночас зелена дипломатія Бразилії не позбавлена суперечностей. Паралельно зі скороченням вирубки лісів країна суттєво нарощує видобуток нафти, досягнувши у 2025 році показника у 4 млн барелів на добу , що виводить її на сьоме місце у світі.
П’ятий елемент – культурна дипломатія та м’яка сила, які базуються на різноманітті та історичному досвіді населення країни, що формує емоційний і символічний вимір сучасної «величі». Бразилія перетворює власну багатошарову ідентичність, зокрема той факт, що понад половина її населення має африканське походження, на унікальний зовнішньополітичний ресурс. Саме ця етнокультурна композиція дозволяє Бразилії виступати «містком» між Латинською Америкою, Африкою та ширшим Глобальним Півднем. На політичному рівні це доповнюється концептом «расової дипломатії», який Лула активно просуває на G20, BRICS+ і форумах ООН. Бразилія позиціонує себе як моральний голос у питаннях антирасизму, деколонізації та глобальної нерівності.
Бразильська культура залишається одним із ключових інструментів її м’якої сили. До традиційних складових – музики, футболу, серіалів та літератури – додається стрімкий розвиток цифрового контенту. Блогери, онлайн-платформи та нові медіа формують сучасний культурний образ країни і розширюють її присутність у глобальному інформаційному просторі. Особливе місце посідає карнавал у Ріо, який еволюціонував із локального свята у стратегічний інструмент культурної дипломатії. Він забезпечує глобальну видимість, формує позитивний імідж країни як креативної та динамічної держави, а також створює унікальний простір для нетворкінгу між політичними, бізнесовими та культурними елітами світу.
ВИКЛИКИ ДЛЯ “GRANDEZA“
Попри амбіційність концепції “grandeza”, її практична реалізація стикається з низкою внутрішніх і зовнішніх викликів. Внутрішні проблеми – хронічна корупція, соціально-економічна нерівність, висока поляризація та інституційна слабкість створюють постійний тиск на зовнішню політику, обмежуючи можливості для реалізації глобальних ініціатив. Одночасно зовнішні фактори – конфліктна політика адміністрації американського президента Д. Трампа, жорстка геоекономічна конкуренція Китаю та регуляторний протекціонізм ЄС – формують непросте міжнародне середовище, в якому бразильська концепція лідерства має доводити свою життєздатність.
На внутрішньому рівні корупція залишається системною хворобою бразильської політики. Тут можна згадати операцію “Lava Jato” («Автомийка») – масштабне антикорупційне розслідування (2014-2021), що викрило схеми відмивання грошей і хабарництва за участі державної нафтової компанії Petrobras, великих будівельних корпорацій і десятків політиків. Довіра до політичних інститутів залишається низькою, а значна частина електорату переконана, що корупційні мережі просто адаптувалися до нових обставин, а не зникли.
У суспільстві існує відчутна фрагментація: значна частина виборців залишається прихильниками правого націонал-популізму Жаіра Болсонару, і будь-які прояви слабкості уряду миттєво використовуються опозицією для посилення риторики проти «лівої системи». Соціально-економічна нерівність посилює це напруження: хоча Бразилія і є економічним гігантом, вона залишається однією з найбільш нерівних країн світу. Мільйони громадян продовжують жити у нетрях, де відсутні базові послуги, а організована злочинність контролює цілі райони Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу.
Ще одним внутрішнім обмеженням є структурна слабкість держави: Бразилія має фрагментований Конгрес, залежить від широких коаліцій і ситуативних союзів, а це сповільнює або блокує реформи, включно з екологічними та податковими ініціативами. Президент Лула да Сілва змушений постійно маневрувати між аграрними лобі, нафтовими групами, промисловцями та зеленими рухами. Саме це балансування пояснює парадокс бразильської політики: одночасне скорочення дефорестації та розширення нафтового видобутку, що, хоч і раціонально в контексті прагматизму “grandeza”, викликає критику як усередині країни, так і за її межами.
На зовнішньому рівні виклики не менш серйозні. Повернення Дональда Трампа у Білий дім у 2025 році потенційно загрожує декільком економічним секторам Бразилії. США є найбільшим інвестором у країні, але риторика Д. Трампа щодо «несправедливої торгівлі» та його схильність до митних війн можуть призвести до нових тарифів на сталеву, аграрну та нафтопереробну продукцію Бразилії. Для президента Лули важливою є не лише економічна сторона, а й політичний контекст, адже будь-які загострення між Вашингтоном і Бразилією можуть бути використаними для внутрішнього політичного тиску та дестабілізації лівого уряду.
Що стосується Китаю, то політика Пекіна в Бразилії ґрунтується на поєднанні економічної взаємозалежності та стратегічного розширення впливу. Пекін є найбільшим торговельним партнером Бразилії та ключовим покупцем її основних експортних товарів – сої, залізної руди та нафти. Завдяки цьому Китай отримує стабільний доступ до сировинних ресурсів, а Бразилія – значний зовнішній попит, від якого залежить темп її економічного зростання. Окрім цього, Пекін активно інвестує у латиноамериканську інфраструктуру та технологічні сектори, намагаючись закріпити довгострокову присутність у регіоні.
Водночас політика Європейського Союзу становить окремий виклик. Формально ЄС – партнер, однак дедалі активніше використовує екологічні та кліматичні стандарти як інструмент регулювання зовнішньоекономічних відносин. Нові кліматичні стандарти ЄС, насамперед механізм CBAM, створюють економічний тиск на бразильську металургію та агросектор. Лула да Сілва використовує це як аргумент для глобальної критики «кліматичного неоколоніалізму», але водночас змушений шукати компроміси.
Отже, Бразилія веде політику постійного балансування: між вимогами суспільства, політичними ризиками та економічними залежностями. Маневруючи між США, Китаєм та ЄС, країна зіштовхується з внутрішньою поляризацією й хронічними інституційними слабкостями, що звужують її можливості для стратегічних маневрів.
ГЛОБАЛЬНИЙ ВПЛИВ КОНЦЕПЦІЇ
Для європейських країн бразильська “grandeza” є одночасно можливістю та викликом. З одного боку, активний нейтралітет і роль посередника роблять Бразилію корисним партнером для дипломатичного пом’якшення конфронтації (наприклад, у питаннях регіонального миру чи кліматичних переговорів). З іншого боку, побудова BRICS+ і розвиток платіжних/фінансових альтернатив (BRICS Pay, дедоларизація) створюють тиск на західну монополію у фінансовій сфері. Країнам так званого Заходу потрібно буде продовжувати інтегрувати Бразилію у спільні проєкти (через співфінансування зелених ініціатив, партнерства у сфері науки й технологій) і одночасно посилювати інструменти «м’якого тиску» (екологічні стандарти, доступ до ринків тощо).
Щодо Китаю, то Пекін, ймовірно, продовжить інтенсивно інвестувати в інфраструктуру і купувати сировину, але одночасно намагатиметься прив’язати Бразилію до своїх ініціатив через фінансові угоди та технологічні проєкти. Однак бразильський прагматизм та нейтралітет обмежуватимуть здатність Китаю перетворити Бразилію на залежного партнера. Наслідком може стати посилення двосторонньої торгівлі та одночасне збільшення політичної дистанції у сферах безпеки та розбудови критичної інфраструктури.
Політика Росії в Бразилії має переважно прагматичний, економічно зорієнтований характер. Москва зберігає вагому роль у бразильському агросекторі як один із ключових постачальників мінеральних добрив, однак цей вплив поступово обмежується через диверсифікацію імпорту та розвиток власного виробництва в Бразилії. Співпраця в оборонній та промисловій сферах залишається фрагментарною й не переходить у стратегічне партнерство, оскільки Бразилія дотримується політики неприєднання та балансує між різними центрами сили. Хоча Бразилія й не приєднується до західних санкцій проти Росії, це не формує підстав для глибшого політичного зближення між країнами.
Вплив на країни так званного Глобального Півдня найбільш глибоко проявляється саме через бразильську “grandeza”, яка пропонує нову логіку взаємодії між державами, що раніше були периферією міжнародної системи. Зміцнюючи свою роль лідера, Бразилія поступово переформатовує регіональні коаліції та міжнародні союзи, створюючи альтернативні центри координації й ухвалення рішень. Механізми на кшталт Нового банку розвитку (New Development Bank), BRICS+ і нових кліматичних та соціальних фондів формують паралельну фінансову екосистему, яка зменшує залежність від західних кредитних інституцій та відкриває нові канали для інвестицій, технологічного трансферу та інфраструктурного розвитку.
Для країн Африки, Латинської Америки та Південної Азії це означає появу ширших можливостей для більшої економічної автономії, хоча масштаб і практична реалізація таких механізмів наразі залишаються обмеженими. Йдеться насамперед про окремі фінансові інструменти та пілотні проєкти у сферах енергетики, охорони здоров’я, аграрних технологій і цифрової інфраструктури, які доповнюють, але не замінюють традиційні джерела фінансування. Водночас навіть у такому форматі ці ініціативи сприяють розвитку більш горизонтальних зв’язків між країнами Півдня та формуванню спільних підходів до захисту власних інтересів.
ВИСНОВКИ
Концепція «Grandeza» – це результат довгого історичного розвитку, у якому колоніальний міф про «велич землі» перетворився на геополітичну стратегію демократичної держави. Бразилія вибудовує свій вплив через просування ідеї нейтралітету, прагматичного економічного співробітництва, активної участі у багатосторонніх інституціях, зелену дипломатію та культурну присутність.
У цій моделі лідерство конструюється через здатність одночасно співпрацювати з різними країнами, формувати нові дипломатичні майданчики та представляти інтереси так званого Глобального Півдня. “Grandeza” робить Бразилію одним із ключових архітекторів багатополярності, здатним змінювати баланс у міжнародних організаціях та на кліматичних форумах.
Для Києва це означає необхідність активнішої присутності України в регіоні Латинської Америки, активного діалогу з Бразилією та формування політики, здатної поєднати західний курс із залученням так званого Глобального Півдня. У новій глобальній конфігурації перемога й довгострокова безпека України залежатимуть від здатності не тільки інтегруватися в європейський простір, а й знаходити партнерів у тих державах, що дедалі більше визначають політичний та економічний ландшафт в інших регіонах світу.
Для України концепція “grandeza” означає, що Бразилію варто розглядати не лише крізь призму її позиції щодо російсько-української війни, а як самостійний центр впливу, який формує порядок денний для значної частини країн Глобального Півдня. Її прагнення до нейтралітету не є відмовою від участі у глобальній політиці, а способом зберегти самостійність у формуванні зовнішньополітичного курсу.
Практично це вимагає від України довгострокової стратегії роботи з Бразилією та ширшим регіоном Латинської Америки: посилення економічної присутності, активнішого використання форматів багатосторонньої дипломатії та системної комунікації з політичними елітами. Усвідомлення логіки “grandeza” дозволить Україні інтегрувати власні інтереси у ширший глобальний дискурс, у якому підтримка країни стане частиною спільного бачення багатополярного світу.