Регіональний аспект союзу РФ і Білорусі: наслідки для сусідів

Підписатись на новини "Української призми"

Ярослав Чорногор

17/10/2025

Тема: Міжнародна безпека

Регіон: Європа

Публікація: Дослідження

Завантажити повну версію

Сучасна система європейської безпеки перебуває у стані трансформації, головними чинниками якої стали агресивна політика Російської Федерації, яка супроводжується поступовим узалежненням від себе Білорусі, повномасштабним вторгенням в Україну та застосуванням гібридних інструментів тиску проти країн-членів НАТО. В умовах війни проти України та посилення конфронтації із Заходом саме НАТО розглядається у стратегічних і військово-політичних документах РФ і меншою мірою РБ як ключовий суперник та головне джерело загроз. Це визначає не лише їхню офіційну риторику, але й конкретні дії, спрямовані на дестабілізацію східного флангу Альянсу.

Вивчення програмних документів двох держав дозволяє простежити еволюцію їхнього ставлення до НАТО – від формальної співпраці та балансування, як у випадку Білорусі, до відвертої конфронтації та закріплення статусу ключової загрози. Такий аналіз відкриває можливість зрозуміти логіку формування зовнішньої політики Москви, у фарватері якої вимушено діє офіційний Мінськ, а також краще оцінити потенційний набір інструментів впливу, застосовуваний двома державами.

У межах дослідження було проаналізовано механізми створення безпекових загроз для країн Балтії та Польщі, зокрема через військові, інформаційно-психологічні, енергетичні та міграційні інструменти впливу. Окрема увага приділяється тому, як російсько-білоруська інтеграція трансформує регіональне середовище безпеки, створюючи багатовимірний характер ризиків і підвищуючи вразливість прикордонних держав.

Важливим елементом дослідження стало застосування сценарного підходу для визначення можливих траєкторій розвитку архітектури регіональної безпеки. Підхід базувався на визначенні трьох груп змінних, які протягом найближчого року впливатимуть на розвиток ситуації в регіоні. Моделювання дозволило визначити цілий спектр сценаріїв, в яких хід російсько-української війни, збереження незалежності Білорусі та загальна ситуація в регіоні є взаємопов’язаними. Врешті на основі отриманих результатів було надано рекомендації стосовно заходів протидії безпековим викликам та недопущення подальшої експансії РФ.

Автори:

Антон Оксентюк, дослідник Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Павло Радь, дослідник Програми російських і білоруських студій,Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Ростислав Клімов, молодший дослідник Програми регіональних ініціатив і сусідства,Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Анастасія Фігура, інтернка Програми регіональних ініціатив і сусідства,Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Денис Клименко, інтерн Програми регіональних ініціатив і сусідства,Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

Редактор:

Ярослав Чорногор, к.і.н., директор Програми російських і білоруських студій,Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

Художній і технічний редактор:

Анатолій Черниш, дослідник Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

ЗМІСТ

СПРИЙНЯТТЯ КРАЇН-ЧЛЕНІВ НАТО У ПРОГРАМНИХ ДОКУМЕНТАХ РФ ТА РБ

1.1. Росія

1.2. Білорусь

ЗАГРОЗИ РОСІЙСЬКО-БІЛОРУСЬКОЇ СПІВПРАЦІ ДЛЯ КРАЇН, ЯКІ МЕЖУЮТЬ З БІЛОРУССЮ

2.1. Литва

2.2. Латвія

2.3. Польща

СЦЕНАРІЇ ЗМІНИ РЕГІОНАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ БЕЗПЕКИ

Сценарій 1. Перманентний тиск

Сценарій 2. Гра ва-банк

Сценарій 3. Затухання

Сценарій 4. Конструктив

ВИСНОВКИ

РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. СПРИЙНЯТТЯ КРАЇН-ЧЛЕНІВ НАТО У ПРОГРАМНИХ ДОКУМЕНТАХ РФ ТА РБ

Загальною особливістю зовнішньополітичної стратегії РФ та меншою мірою РБ за останні десятиліття є наявність великої кількості різноманітних програмних документів, які в загальному налаштовані на потребу описати та легалізувати на постійному рівні особисте негативне ставлення обох диктаторів щодо НАТО. Але якщо у випадку Білорусі мова йде про слідування її зовнішньої політики у фарватері Москви, то сама російська стратегія завжди формувалася виключно завдяки особистій думці Путіна. Це означає, що завдяки спостереженню за змінами у найбільш важливих програмних документів за останні 20 років існує можливість не лише описати видозміну ставлення РФ до країн-членів НАТО, але й розглянути потенційну майбутню, середньострокову та довгострокову політику Кремля стосовно Заходу.

Тенденції можна прослідкувати при співставленні відповідних документів у розрізі їх редакцій до/після 2014 року, переломного моменту після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році та подальшої їх радикалізованих корективів у період 2023-2025 років. Це стосується не лише публічної риторики, але фактичних дій, таких як формалізація перманентного протистояння Росії та Альянсу шляхом створення лінії напруги вздовж кордону з НАТО, а також безпосереднє використання білоруської території для проведення відповідних гібридних операція та потенційного постійного розміщення власних військ у будь-якому масштабі.

Саме тому аналіз стратегії національної безпеки, концепції зовнішньої політики, військові та галузеві доктрини, а також окремих президентських указів РФ та РБ є достатньо важливим, адже він дозволяє розглядати поточне формування конкретних загроз й тригерів для країн-членів НАТО, в особливості його східного флангу, а також інструментів, якими РФ та РБ буде використовувати для імплементації відповідних рішень, у першу чергу політичних та військових.

1.1. Росія

У контексті Росії доречно зазначити, що в її програмних документах НАТО традиційно розглядається як головний політичний фактор. Можна констатувати, що вся зовнішня політика Москви, яка відображається у відповідних документах, у першу чергу сприймається саме через призму політики Альянсу.

У військово-політичному плані це завжди відображалося у Воєнній доктрині РФ. Так, навіть у редакції цього документу від 2010 року ми бачимо апеляцію до багаторічної російської риторики стосовно “розширення НАТО на схід”, політичному лозунгу, використовуючи який Москва десятиліттями намагається просунути свою позицію про необхідність для Кремля мати свою “сферу впливу”, куди в першу чергу входять держави пострадянського простору. Слід зазначити, що редакція Воєнної доктрини 2010 року була прийнята у період президентства Дмітрія Мєдвєдєва, у розпал політики “перезавантаження” двосторонніх відносин із США періоду адміністрації Барака Обами. Це означає, що навіть у період більш-менш адекватних відносин між обома країнами позиція Москви щодо потреби мати власну “сферу впливу” та опосередкований контроль над безпекою відповідних країн (у першу чергу Україна, Грузія, Молдова та інші) залишалася твердою та незмінною. А отже ймовірність того, що позиція російської влади зміниться в найближчому майбутньому також є мінімальною. Те саме стосується і підходу Росії до самого Північноатлантичного Альянсу.

Після початку російської агресії проти України у 2014-2015 роках спостерігалася значна радикалізація риторики щодо НАТО. Така політика відобразилася у прийнятій новій редакції Воєнної доктрини від 2014 року, яка досі є актуальною. У ній прямо зазначено, що саме НАТО та її “наростаючий силовий потенціал” є головним ризиком для РФ. При чому тема Альянсу йде першою у розділі “Основні зовнішні загрози”. Важливим акцентом поточного варіанту російської воєнної доктрини є те, що на думку Москви створення та розгортання систем стратегічної протиракетної оборони теж є одним із елементів, які створюють найбільшу загрозу для Москви. При цьому РФ на практиці неодноразово демонструвала бажання та готовність розвивати тему загрози з боку ППО. Це в першу чергу стосується періоду грудня 2021 року, коли Кремль в ультимативному порядку вимагав від США та НАТО в цілому швидко підписати договір про “нерозширення Альянсу” та відкат усієї інфраструктури організації на момент 1997 року, у тому числі й всієї регіональної системи ППО.

Вже після початку повномасштабного вторгнення в Україну російські високопосадовці в особі міністра закордонних справ РФ Сєргєя Лаврова неодноразово натякали, що врегулювання російсько-української війни повинно відбуватися у форматі певного глобального безпекового договору, при цьому згадуючи свій ультиматум кінця 2021 року. Відтак існує висока вірогідність того, що РФ у ході майбутніх мирних переговорів, особливо при безпосередній залученості США, знову повернеться до питання інфраструктури НАТО. І хоча у цьому плані позиція Москви не вбачається постійною та залежить виключно від політико-військової ситуації “в моменті”, можна констатувати, що у подальшому влада РФ продовжить просування теми виведення сил НАТО та її інфраструктури з території відповідних країн-членів Альянсу.

Це в першу чергу стосуватиметься східного флангу НАТО, з найбільшою загрозою для країн Балтії та Польщі. Слід також зазначити, що навіть у доволі компактній за обсягом та наповненням Воєнній доктрині від 2014 року російська влада опосередковано вписала тему власної “сфери впливу”. Так, до зовнішньої загрози було віднесено встановлення в сусідніх із нею державах “режимів, політика яких загрожує інтересам РФ”, тож подібні формулювання безпосередньо акцентують увагу на нібито відсутності самостійної зовнішньої та внутрішньої політики у відповідних державах.

Як і у випадку Воєнної доктрини, після подій 2014 року та на фоні перманентного політичного конфлікту з НАТО відбулося й оновлення Стратегії національної безпеки РФ. При цьому це оновлення пройшло дві ітерації, спочатку від 2015 року, а потім від 2021 року. У редакції Стратегії від 2015 року було вперше відкрито вказано на США і НАТО як на джерела військових ризиків. Російська влада прямо зазначила, що “зміцнення Росії” відбувається “на тлі нових загроз безпеці… Політика стримування Росії, що здійснюється США та їх союзниками, завдає шкоди регіональній і глобальній безпеці”. Оновлена Стратегія зафіксувала ряд загроз, які в подальшому трансформуються у більш радикальну форму протистояння РФ та НАТО – загрози кольорових революція, традиційних цінностям та інформаційним атакам. Вже тоді серед внутрішніх загроз були згадані “спроби зовнішнього втручання у внутрішні справи, підрив єдності та конституційного ладу”. Крім цього, у документі присутні й такі радикальні фрази, як “нарощування військової активності НАТО і наближення альянсу до російських кордонів”, які описані у вигляді неприйнятної для РФ загрози.

Дана редакція Стратегії національної безпеки фактично вперше на офіційному рівні констатувала значний політичний конфлікт між Альянсом та Росією, звинувачуючи НАТО в експансії, як причину цього ж конфлікту. Разом із цим цілком зрозумілим є факт того, що в розумінні Москви “експансія” виражалася виключно у політичній підтримці України після 2014 року, а також підтримці Грузії. У 2021 році була прийнята нова редакція Стратегії національної безпеки РФ. На сьогоднішній день вона є актуальної, а в самому документі більш чітко прослідковується тема протистояння НАТО. Так, окрім суто військового аспекту (бази НАТО, навчання біля кордонів) у документі зазначені й інформаційні та кіберзагрози як частина загальної конфронтації. Слід акцентувати увагу й на гібридній частині цього протистояння, адже у розділі “Оборона країни” прямо натякається на використання військової сили “поза межами країни” для “захисту захисту національних інтересів та громадян Російської Федерації”. І хоча формально це оформлено як завдання оборони РФ, на практиці подібні формулювання натякають на можливість використання військової сили проти потрібної країни під приводом “захисту росіян”. Подібна небезпека в першу чергу стосується країн Балтії – Литви, Латвії та Естонії.

Еволюція антагоністичного відношення РФ до НАТО помітна і в змінах Концепції зовнішньої політики РФ, яка за останні 15 років пройшла через три оновлення – у 2013, 2016 та 2023 роках. Варіант 2013 року став останнім, в якому не спостерігалося елементів протистояння Альянсу. Як і у випадку інших програмних документів, радикальні зміни почалися після російської агресії проти України у 2014 році. Редакція Концепції від 2016 року повноцінно зафіксувала перехід від формального партнерства з НАТО до повноцінного політичного протистояння. У цьому документі прямо вказується на серйозну кризу у відносинах із Заходом, спричиненим геополітичною експансією НАТО та ЄС та їх небажанням розпочати “реалізацію політичних заяв про формування загальноєвропейської системи безпеки та співробітництва”. На практиці подібні формулювання аналогічним чином відсилають на підтримку Альянсом України. Щобільше, РФ починає сприймати НАТО через призму інструменту США. Традиційно для всіх програмних документів, у Концепції 2016 року зазначається негативне ставлення до розширення НАТО, наближення військової інфраструктури альянсу до кордонів РФ і нарощування його активності в прикордонних регіонах, розглядаючи ці дії як такі, що порушують принцип неподільної безпеки.

Важливим моментом російської стратегії є те, що формально Москва завжди залишалася відкритою для побудови відносин з Альянсом. Так, у варіанті Концепції від 2016 року прямо вказано, що РФ буде “вибудовувати відносини з НАТО з урахуванням ступеня готовності Альянсу до рівноправного партнерства, неухильного дотримання принципів і норм міжнародного права”. Разом із цим залишається зрозумілим, що даний сценарій можливий лише за ситуації, при якій Москва отримає від Заходу необхідні політичні поступки, серед яких основним є визнання права Кремля мати власну “сферу впливу” на пострадянському просторі. Вже у 2016 році, описуючи відносини із США РФ прямо констатувала, що “залишає за собою право жорстко реагувати на недружні дії, в тому числі шляхом зміцнення оборони і прийняття дзеркальних або асиметричних заходів”. Цілком зрозуміло, що таким чином Москва виправдовувала будь-які свої потенційні дії, спрямовані на дестабілізацію безпекової ситуації у відносинах з НАТО. Фактичним чином саме це й відбулося з початком російського повномасштабного вторгнення.

Вже через рік після цього (у 2023 році) Путін підписав указ про нову Концепцію зовнішньої політики, яка на сьогоднішній день є одним з найбільш конфронтаційних з усього переліку програмних документів. В ній РФ не лише проголосила себе “державою-цивілізацією”, але й прямо зазначає, що США та її союзники (фактично мова йде про НАТО) використали російсько-українську війну як привід для розв’язання проти РФ гібридної війни нового типу, ціллю якої є “підрив її силових, економічних і технологічних можливостей, обмеження її суверенітету у зовнішній і внутрішній політиці, руйнування територіальної цілісності”. Важливо зазначити, що у оновленій Концепції російська влада зазначає готовність захищати свої національні інтереси шляхом нейтралізації загроз безпеці, територіальній цілісності, та суверенітету, її союзників і партнерів з боку європейських держав, Організації Північноатлантичного договору та Європейського союзу. Подібне формулювання є найбільш конфронтаційним з усіх попередніх варіантів Концепції зовнішньої політики РФ.

Морська доктрина Російської Федерації від 2022 року. Даний документ був оновлений вже після початку повномасштабного вторгнення та аналогічним чином демонструє пряму конфронтацію з Північноатлантичним Альянсом. У доктрині прямо вказано, просування військової інфраструктури НАТО до російських кордонів, а також збільшення кількості навчань, що проводяться в акваторіях морів, прилеглих до території Російської Федерації становлять один з основних викликів та загроз національної безпеки РФ, а також її розвитку, пов’язаним зі Світовим океаном.

Таким чином через розгляд програмних документів РФ прослідковується пряма ідея протиставлення НАТО як головної військової загрози. Політичний підхід, описаний у доктринах та концепціях, еволюціонував від відносно партнерського (до 2014 р.) до відверто конфронтаційного (2022-2025 рр.). Разом із цим поточний етап демонструє, що Кремль орієнтується саме на довгострокову конфронтацію, де найбільша загроза у першу чергу стосується країн східного флангу НАТО.

1.2. Білорусь

На відміну від багаторічної політики РФ, пов’язаної із негативним сприйняттям Північноатлантичного Альянсу, що й відображалося у відповідних документах, ставлення Білорусі до НАТО значний період часу не було апріорі антагоністичним. Фактично до подій 2020 року Мінськ проводив політику балансування між РФ та країнами-членами НАТО. Це випливало у першу чергу з економічних та політичних міркувань. До того ж у білоруська зовнішня політика завжди зосереджувалася (це актуально й на сьогоднішній день) не на геополітичних питаннях, а на просуванні своїх економічних інтересів – продажі власних товарів та розбудови каналів для торгівлі, що лягає в ширшу канву збереження Лукашенком свого режиму. Лише після виборів та протестів 2020 року, а також запроваджених в результаті цих подій санкцій, які фактично ізолювали Білорусь від західних країн, Мінськ був вимушений практично повністю переорієнтуватися на Москву з метою вирішення найбільш гострих короткострокових проблем. Це означає, що у довгостроковій перспективі, за умов збереження білоруської незалежності та розрядки у відносин із Заходом, існує можливість політичного розвороту Білорусі до того зовнішньополітичного курсу, якого білоруські еліти дотримувалися до 2020 року.

Ці умови були описані в Концепції національної безпеки Республіки Білорусь редакції 2010 року. У тексті даного документу прямо зазначається, що Мінськ проводить “мирну зовнішню політику і прагне до створення умов для набуття нейтрального статусу”. Білорусь проголошувала без’ядерний статус, заявляла про готовність співпрацювати і одночасно засуджувала розширення військових блоків. Разом із цим в загальному контексті останній фактор був доволі формальним, адже у цій же Концепції НАТО згадується, як організація, з якою Білорусь виступає за співпрацю на рівноправній основі.

Лише у 2024 році, після початку російського повномасштабного вторгнення в Україну, Мінськ прийняв нову Концепцію національної безпеки, у якій НАТО фактично окреслюється як головний зовнішній фактор ризику. Разом із цим прямим чином сам Альянс у тексті не згадується. Замість цього білоруська влада включила такі евфемізми, як “військово-політичні союзи”, “мілітаризація сусідніх держав”, “зміна балансу сил”. Цілком очевидним є той факт, що дана політика в першу чергу спрямована проти країн східного флангу НАТО. Фактично це підтверджують й заяви білоруських високопосадовців. Так, у серпні 2023 року міністр оборони Білорусі Віктор Хренін прямо назвав можливим «пряме військове зіткнення з НАТО» в майбутньому. І хоча як і у випадку російських документів, Мінськ формально заявляє про готовність до співпраці, на відміну від Москва даний сценарій є цілком можливим. Все залежатиме виключно від політичної волі Мінська, його здатності збалансувати російський вплив, а також готовності країн-членів НАТО замінити економічним чином замінити вплив РФ на білоруську економіку.

Як і у випадку білоруської Концепції національної безпеки, у 2024 році відбулася зміна Воєнної доктрини Білорусі. У відношенні НАТО вона важлива в першу чергу завдяки прямому закріпленню розміщення Білоруссю на своїй території ядерної зброї РФ. При цьому офіційно підтверджується, що дана зброя є складовою превентивного стримування потенційних супротивників (фактично НАТО) від “розв’язання збройної агресії”. Цілком зрозуміло, що в даному контексті ядерний фактор виконує роль інструменту залякування та політико-військового тиску режиму Лукашенка та РФ стосовно країн-членів НАТО, в особливості Польщі та Литви.

Таким чином, можна констатувати, протягом останніх років відмова від без’ядерного статусу та оновлення стратегічних документів Білорусі були здійснені у фарватері російського зовнішньополітичного підходу, що зумовлено передусім значним зростанням залежності офіційного Мінська від Кремля. Однак навіть в даних умовах помітні деякі намагання залишити невелике поле для маневру шляхом відмови від аж надто різкої риторики та відсутністю прямих звинувачень на адресу країн-членів НАТО. Хоча зовнішньополітичний курс Білорусі раніше був продиктований радше економічними інтересами та інтересами самого Лукашенка, сьогодні в силу часткової ерозії суверенітету Мінськ змушений досить агресивно підігрувати російським намірам, результати чого найбільше відчувають окремі країн східного флангу НАТО.

2. ЗАГРОЗИ РОСІЙСЬКО-БІЛОРУСЬКОЇ СПІВПРАЦІ ДЛЯ КРАЇН, ЯКІ МЕЖУЮТЬ З БІЛОРУССЮ

2.1. Литва

Союз Росії та Білорусі впливає на безпеку Литви, посилюючи військові, політичні, інформаційні та енергетичні ризики. Інтеграція РБ у військово-політичну орбіту РФ розширює фронт потенційної агресії проти НАТО, перетворюючи Білорусь на плацдарм геополітичної експансії. Водночас проблема сучасних конфліктів постає у розмитих межах між війною та миром, що дозволяє діяти в сірій зоні та використовувати приховані засоби для досягнення геополітичних цілей. Литва ж у даному контексті стикається з цілою низкою викликів.

Військова загроза. РФ перевіряє Альянс на готовність рішуче реагувати на гібридні і традиційні загрози, що підтверджують зафіксовані у липні-серпні 2025 р. польоти російських БПЛА з білоруської території і навчання “Захід-2025”. Паралельно спецслужби РБ і РФ здійснюють шпигунську діяльність на території Литви, а КДБ РБ протягом останніх років розгорнув масштабну кампанію боротьби з противниками режиму за кордоном. Так, відомство проводить операції, об’єктом яких стає білоруська діаспора. Просуваючи псевдоісторичний наратив “литвинізму” та організовуючи провокації в Литві, Мінськ змушує Вільнюс до впровадження більш жорстких протоколів безпеки. Як наслідок, починаючи з 2023 року понад 350 білорусів були позбавлені посвідок на проживання. Попри загальну непопулярність цього руху серед білорусів, Литва буде вимушена і надалі приділяти більшу увагу питанням безпеки і реагувати на можливі прояви деструктивних для себе ідеологій.

Міграційна загроза. Співпраця з РФ дає змогу офіційному Мінську частково виходити з регіональної ізоляції та налагоджувати більш тісні контакти з країнами Азії. Однак за сприяння Москви доводиться платити не лише обмеженням власного суверенітету, але участю у створенні тривалих загроз для сусідніх держав. Відсутність серйозних перевірок на кордоні з РФ, а також визнання на своїй території дії віз, які російська сторона надає іноземцям, дає змогу Кремлю скеровувати великі потоки мігрантів в Білорусь, звідки ті намагаються потрапити в країни ЄС. Досить жорстка реакція Литви на такі інциденти створює простір для спекуляцій і звинувачень Вільнюса в негуманності та жорстокому поводженні з мігрантами, що частково може мати негативні іміджеві наслідки та бути однією з причин збільшення популярності євроскептицизму всередині Литви.

Ядерна безпека. Крім того, РБ і РФ вдаються до створення перманентного психологічного тиску та залякування сусідніх країн. Одним з елементів стала Білоруська АЕС, яка розташована лише за 50 км від Вільнюса. Після оголошення бойкоту білоруської електроенергії в 2020 році (однією з цілей будівництва АЕС був саме експорт електроенергії в сусідні держави) Литва регулярно звинувачує Мінськ у порушеннях ядерної безпеки згідно зі стандартами МАГАТЕ та розглядає станцію як таку, яка становить екологічні ризики. Іншим елементом є нібито розгортання російської нестратегічної ядерної зброї в Білорусі, яке є психологічною операцією з шантажу західних країн та провокування антивоєнних настроїв на Заході.

Підсумовуючи, сукупність військових, міграційних, інформаційних та енергетичних факторів формує у Литві стійку установку на оборону і пріоритет національної безпеки. Цілий спектр інформаційно-психологічних операцій, які реалізує Москва при підтримці Мінська, в окремих випадках можуть дестабілізувати литовське суспільство і сіяти панічні настрої. Провокації з використанням безпілотників або проникненням військових без розпізнавальних знаків на територію країни можуть підсилювати даний ефект і зробити країну більш вразливою до російського тиску.

2.2. Латвія

Латвія перебуває під постійним тиском з боку Росії та Білорусі, який проявляється у військовій, інформаційній та внутрішньополітичній площинах.

Військова загроза. Для Латвії посилення російсько-білоруського альянсу означає посилення загрози з південного сходу. Москва може розглядати маневр через південно-східну Латвію (з території Білорусі через Даугавпілс і Резекне) як один із малопередбачуваних сценаріїв агресії. «Союзна» інтеграція зробила Білорусь фактично плацдармом РФ проти НАТО. Хоча зараз прямий військовий напад на Латвію виглядає малоймовірним через війну в Україні, у середньостроковій перспективі ризик зростає: за оцінками західної розвідки, РФ може відновити свій військовий потенціал і бути готовою до атаки на Балтію вже за 3–4 роки.

Інформаційно-психологічні операції. Військові навчання “Захід” та інші залишаються інструментом демонстрації сили та тиску. У 2023–2025 роках вони моделюють війну з НАТО, супроводжуючи навчання агресивною риторикою Москви й Мінська. Тому латвійська Служба захисту конституції (SAB) попередила про ймовірне посилення інформаційних кампаній проти Латвії та Альянсу, хоча прямий ризик оцінила як низький. Попри скорочення масштабів “Захід-2025”, у сценаріях зберігається “ядерний компонент” — застосування тактичної зброї з білоруської території. І хоча він є радше елементом ІПСО, все ж це радикально ускладнює безпекове середовище, поєднуючи сухопутну, інформаційну та ядерну загрози.

Внутрішня дестабілізація. Вразливість посилює внутрішній чинник — значна російськомовна спільнота (≈25% населення, а у Даугавпілсі до 70%). Через мовно-культурні відмінності та споживання прокремлівського контенту формується “паралельна реальність”. Це створює ризики гібридного впливу — від інформаційних провокацій до можливих заворушень. Служба безпеки фіксувала прояви підтримки РФ, фейки й спроби розпалити міжетнічну напругу, особливо довкола демонтажу радянських пам’ятників. У Латгалії деякі місцеві ради опиралися виконанню закону 2022 року про заборону прославлення тоталітарних режимів, що створює політичні “острівці відчуження”, придатні для експлуатації Москвою. Після 24 лютого 2022 р. Рига посилила інтеграційно-безпековий курс: зросло сприйняття РФ як загрози (з 38% до 69%), запроваджено дерусифікаційні кроки — блокування російських телеканалів, обмеження імміграції, перехід шкіл на латиську, демонтаж радянських монументів. Такі заходи зменшують вплив пропаганди, але вимагають балансу, щоб не відштовхнути лояльних громадян.

Гібридний тиск. Москва усвідомлює, що пряма військова агресія проти країн Балтії наразі не є виправданою, тому робить ставку на гібридну війну: інформаційні атаки, прикордонні інциденти, кіберактивність і політичні маніпуляції. Пропаганда дискредитує НАТО й ЄС, а нові технології (deepfake, ШІ) робить такі кампанії ефективнішими. З 2021 року триває “міграційна війна”, у 2025-му зафіксовано запуски дронів з білоруської території. Паралельно відбуваються кібератаки (зокрема від Killnet) та підривні дії, як-от підпал експозиції Музею окупації в Ризі. Кремль також намагається використати маргінальні політичні сили й релігійні канали впливу після провалу “Злагоди” на виборах 2022 року.

Мета цих дій спільна — послабити Латвію без відкритої війни. Це “війна тисячі порізів”, спрямована на підрив стійкості суспільства. Особливу увагу потребує робота з російськомовною діаспорою, адже її відчуження може стати інструментом Кремля. Інформаційні кампанії про “утиски росіян” супроводжуються військовими демонстраціями поблизу кордону, створюючи атмосферу страху. Хоча членство в НАТО стримує пряме вторгнення, ризик не зникає: розміщення російських ракет у Білорусі дає змогу вражати цілі по всій Балтії. Навіть малоймовірний сценарій ядерної чи широкомасштабної атаки вважається екзистенційним і мусить враховуватись у планах оборони. Союз РФ–РБ дозволяє Кремлю поєднувати військовий і невійськовий тиск, використовуючи білоруську територію для провокацій, криз і розвідоперацій. Тому Латвія змушена одночасно зміцнювати оборону, кіберзахист і координацію з партнерами в НАТО та ЄС.

2.3. Польща

У щорічній промові у квітні 2025 року міністр МЗС Польщі окреслив зовнішньополітичні завдання держави в умовах геополітичної нестабільності: зміцнення оборонного потенціалу, співпраця з США та підтримка світового порядку. Він зазначив, що санкції проти Росії та Білорусі залишаються важливим інструментом протидії російській агресії. Польща поступово стає «тестовою платформою» для гібридних атак, які Мінськ та Москва використовують як інструменти гібридного тиску на ЄС і НАТО.

Військова загроза. Вибух російського безпілотника в Осинах у серпні 2025 року і повторні інциденти з порушеннями повітряного простору Польщі російськими дронами стають черговими доказами того, що Москва демонструє системну роботу, спрямовану на тестування оборонних можливостей та швидкість реакції Альянсу, поширення страху та поляризації серед європейців, а також підготовку до подальшої ескалації. Якщо удар викликає лише «глибоку стурбованість» і обережні заяви, Москва сприймає це як зелене світло для наступного, більш зухвалого кроку. Саме так і нарощується гібридна війна: через поступову нормалізацію неприйнятного.

Операції спецслужб. Спільні дії російських та білоруських служб працюють на підрив довіри до державних інституцій і створення атмосфери постійної загрози. Акції саботажу 2024-2025 років, зокрема, підпали ТЦ та спроби паралізувати критичну інфраструктуру, свідчать про активне використання агентурних мереж. Одночасно інформаційна складова підсилює синергію цих загроз. Провокація під час концерту білоруського виконавця у Варшаві, коли українці розгорнули прапор УПА, була націлена на розпалювання історичних образ і підірвання стратегічного партнерства Варшави та Києва. Цей випадок ілюструє, що Кремль має ширший сценарій дезінтеграційної політики, спрямований на посилення відчуття нестабільності і взаємної недовіри у регіоні.

Міграційна загроза. Організована міграційна криза на польсько-білоруському кордоні, що триває з 2021 року, є ще одним інструментом гібридного тиску. Варшава збудувала сталеву огорожу, створила буферну зону та впровадила обмеженням права на притулок – заходи, до яких вдалися також Литва та Латвія. Попри вжиття цілого спектру заходів безпеки, саме Польща є країною, яка найчастіше зазнає атак мігрантів. Так, до прикладу, у 2024 році було зафіксовано майже 30 тис. спроб нелегального перетину польського кордону, у той час як в Литві та Латвії було зафіксовано 231 та 2238 таких інцидентів відповідно.

Підсумовуючи, Польща опинилася в епіцентрі гібридного протистояння, де військові, інформаційні та міграційні загрози взаємно підсилюють одна одну. Москва при підтримці Мінська систематично випробовує стійкість польської держави та готовність НАТО реагувати на провокації. У відповідь Варшава послідовно зміцнює оборону, співпрацює з союзниками та демонструє здатність відповідати. Водночас довгострокова безпека Польщі напряму залежатиме від єдності ЄС і НАТО та їхньої рішучості не допустити нормалізації гібридної агресії.

3. СЦЕНАРІЇ ЗМІНИ РЕГІОНАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ БЕЗПЕКИ

Прагнення Лукашенка зберегти владу будь-якою ціною призвело придушення протестів 2020 року, запровадження проти Білорусі безпрецедентних санкцій, поглиблення залежності від Росії, і як наслідок – співучасті в російському повномасштабному вторгненні в Україну.

Водночас збереження незалежності та суверенітету Білорусі є одним з ключових чинників, який дозволить уникнути ще більш серйозного загострення безпекової ситуації в регіоні та створити передумови для формування нової регіональної архітектури безпеки вже після завершення російсько-української війни.

Відтак більшість факторів, які надалі визначатимуть розвиток безпекової ситуації в регіоні протягом найближчого року, є зовнішніми, і здебільшого не залежать від дій офіційного Мінська. Їх можна умовно згрупувати у три блоки.

Війна та переговори:

Хід російсько-української війни;
(Не)успішність переговорів стосовно припинення бойових дій.

Ситуація в Росії:

Здатність російської економіки до самозбереження;
Сприйняття російськими елітами західних держав.

Внутрішньополітична стабільність і відносини Білорусі з ключовими гравцями:

Стабільність режиму Лукашенка та його здатність протистояти російським впливам;
(Не)успішність білорусько-американських консультацій та виходу з регіональної ізоляції.

Матриця майбутнього регіональної системи безпеки побудована таким чином, що горизонтальна вісь позначає рівень стабільності режиму, а вертикальна – рівень стабільності в регіоні (Рис 1).

Важливо зазначити, що елементи даних сценаріїв є взаємозалежними, і досягнення одного рівня умови робить можливим перехід до більших вигідних для регіону варіантів розвитку подій. Так само і навпаки – дещо інша конфігурація факторів може призвести до загострення безпекової ситуації в регіоні. При моделюванні сценаріїв не враховувалися малоймовірні події, такі як програш України, розпад РФ тощо.

Рис 1. Матриця майбутнього регіональної системи безпеки

Сценарій 1. Перманентний тиск

Російсько-українська війна продовжуватиметься з теперішньою інтенсивністю, а будь-які спроби адміністрації Дональда Трампа врегулювати конфлікт дипломатичним шляхом не принесуть позитивного результату через принципові відмінності у позиціях Києва та Москви. Запасу міцності російської економіки буде достатньо для того, аби відносно стабільно провести ще один рік бойових дій, а необхідність виходу з глухого кута на полі бою та підриву підтримки України змушуватиме російське керівництво більш активно тестувати межі дозволеного у контексті взаємодії із західними державами.

З огляду на продовження бойових дій без чіткого розуміння часових рамок її завершення Білорусь продовжуватиме надавати підтримку Російській Федерації як у контексті виробництва продукції військового призначення, так і участі в інформаційно-психологічних операціях. Офіційний Мінськ надалі розігруватиме карту ядерного шантажу, здійснюватиме міграційний тиск на кордонах із західними сусідами, а також буде залучений до провокацій, спрямованих проти країн-членів східного флангу НАТО.

Паралельно із підтримкою РФ і засвідченням лояльності Кремлю режим Лукашенка продовжуватиме пошук шляхів виходу з регіональної ізоляції. Білорусько-американські консультації продовжуватимуться, а білоруський диктатор намагатиметься продемонструвати свою користь для американської та російської сторін з метою відведення підозр з боку російських еліт та досягнення взаємних поступок у переговорах з американцями. З деяких білоруських компаній будуть частково зняті американські санкції, а демонстрація успіхів на американському треку даватиме змогу підживлювати інтерес КНР до Білорусі, зокрема у контексті сподівань стосовно подальшої деескалації у відносинах Мінська з європейськими сусідами та зменшення загроз для китайського сухопутного експорту та китайських інтересів в регіоні загалом.

Така складна зовнішньополітична конфігурація даватиме змогу Лукашенку балансувати між трьома найбільшими світовими гравцями, не будучи безпосередньо втягнутим у бойові дії проти України чи держав-членів НАТО, з надією на подальший вихід з піке у відносинах із сусідами. Даний сценарій також передбачатиме відсутність значного посилення гібридних операцій або ж прямих військових дій проти східного флангу НАТО, що забезпечуватиме відносну передбачуваність ситуації.

Сценарій 2. Гра ва-банк

Російська сторона відкине будь-які пропозиції стосовно врегулювання російсько-української війни і піде на найгострішу за останні роки хвилю ескалації. До більш рішучих дій Москву підштовхуватиме загострення економічних проблем та ризик втрати можливостей продовження бойових дій сьогоднішньої інтенсивності у 2027 році, млява реакція західних країн на провокації РФ та переконаність російських еліт у слабкості західних політиків і неготовності США до захисту своїх союзників.

Кремль застосує всі найбільш болючі механізми впливу на Білорусь, зокрема скасує відтермінування виплати боргів, почне перекривати логістичні канали експорту білоруської продукції та закриє свій ринок для певних категорій білоруських товарів та послуг, не залишаючи офіційному Мінську іншого вибору, окрім підтримки російської ескалаційної стратегії. Білоруська територія стане майданчиком для складних гібридних операцій, які охоплюватимуть не лише запуски безпілотників, міграційний тиск, кібероперації, перетин кордону військовими без розпізнавальних знаків, але й захоплення певних частин території сусідніх держав. Мета таких дій РФ – обміняти захоплені території на відмову західних держав від підтримки України, що потенційно дасть змогу Кремлю досягти серйозних успіхів на полі бою.

За таких умов режим Лукашенка втратить можливості для продовження діалогу з Вашингтоном, а підтримка РФ унеможливить примирення із сусідніми країнами у довгостроковій перспективі. Білорусь також позбудеться основних аргументів, на яких була побудована співпраця з КНР, адже транзитний потенціал країни буде зведений до нуля, а Пекін більше не зможе розглядати Білорусь як точку входу для своїх інтересів в Європі. Хоча країна формально зберігатиме зовнішні атрибути автономності, в реальності суверенітет Білорусі буде дуже серйозно підірваний, що збільшить ризики внутрішньополітичної дестабілізації та де-факто втрати незалежності у найближчому майбутньому.

Сценарій 3. Затухання

Російсько-українська війна продовжуватиметься протягом ще одного року, а сторонам не вдасться досягти юридично закріплених домовленостей про її припинення шляхом мирних переговорів. Поглиблюватиметься стратегічний глухий кут, через який ні Росія, ні Україна не матимуть механізмів для зміни ситуації на власну користь. В обох сторін вичерпаються інструменти посилення військового тиску, російська економіка входитиме у фазу стагнації, на фоні чого з турбулентністю зіткнеться вже білоруська економіка.

Негативні тенденції змушуватимуть білоруських чиновників шукати вихід із ситуації шляхом спроб активізувати контакти із Заходом та продемонструвати свою конструктивну роль у регіоні. Режим Лукашенка намагатиметься посилювати свої позиції у контексті гуманітарних ініціатив, виступаючи посередником під час обмінів військовополоненими, евакуації цивільного населення тощо. Паралельно Лукашенко буде намагатися пропонувати свою посередницьку роль Україні, Росії, США у контексті досягнення певних неформальних домовленостей стосовно припинення взаємних ударів по критично важливих для України та Росії інфраструктурних та інших об’єктах з подальшим виходом на повну заморозку лінії зіткнення без формального укладення миру.

Така позиція офіційного Мінська, помножена на реверанси в бік країн Заходу, дозволить досягти серйозного прогресу у консультаціях зі США та створити передумови для початку діалогу з європейськими сусідами, що дасть змогу збільшити інтерес КНР до можливих нових форматів співпраці з Білоруссю. Зменшення інтенсивності і подальше припинення бойових дій нівелюватиме вплив війни як основного чинника дестабілізації в регіоні, створюючи додатковий простір для зовнішньополітичного маневру Білорусі.

За даного сценарію у короткостроковій і середньостроковій перспективі відчутно знизяться безпекові загрози для країн-членів східного флангу НАТО. Однак у випадку запізнілої реакції європейських гравців на виникнення вікна можливостей для часткового вирішення питання надмірної залежності Мінська від Росії існує ймовірність, що загострення соціально-економічних проблем у Білорусі може спровокувати внутрішню дестабілізацію і зробити країну ще більш чутливою до російських впливів. У такому разі існує ризик, що хиткий спокій на лінії фронту та розмивання білоруського суверенітету можуть призвести до нової хвилі ескалації.

Сценарій 4. Конструктив

Хоча російсько-українська війна триватиме, нездатність досягти серйозних успіхів на полі бою, дестабілізувати країни-члени НАТО за допомогою гібридних інструментів впливу, а також економічні проблеми та потенційні негативні наслідки від них підштовхуватимуть Росію до більш конструктивної позиції у контексті припинення російсько-української війни. В обмін на зняття санкцій Кремль погодиться на юридичне закріплення умов мирного врегулювання.

Паралельно переговорний процес зачіпатиме і Білорусь, адже прагнення схилити країну до більш конструктивної ролі в регіоні буде підкріплене поетапним зняттям західних санкцій, зокрема і європейських. Мінськ отримає додаткові важелі для диверсифікації експортних потоків та коригування зовнішньополітичного курсу, що значно підживить китайський інтерес до країни та утвердить її сприйняття як опорної точки для економічних інтересів КНР в регіоні.

За такого сценарію ризики виникнення серйозних безпекових загроз з боку Білорусі чи Росії значно зменшуються, однак зростає ймовірність спроб РФ не допустити віддалення Білорусі від себе. Важливою складовою даного процесу буде динаміка у відносинах США та КНР: якщо обидві країни відіграватимуть роль балансира російських впливів, прагнучи послабити Москву, існують всі шанси того, що сформована нова безпекова конфігурація в регіоні буде достатньо стабільною для того, аби мінімізувати безпекові виклики для східного флангу НАТО у середньо- і довгостроковій перспективі, а також забезпечити існування Білорусі як незалежної держави.

ВИСНОВКИ

Після початку повномасштабного вторгнення союз між РФ і Білоруссю закріпив довгострокові плани на конфронтацію з НАТО. За останні три роки білоруська територія була повноцінно перетворена на квазі-плацдарм для російських гібридних операцій. На сьогоднішній день даний плацдарм досі не використовується у повній мірі. Разом із цим сама наявність даної можливості та потенційна політична воля Москви ставить перед НАТО, в особливості країни його східного флангу, у ситуацію перманентної військово-політичної загрози. Причиною даної загрози в контексті загальноєвропейської безпеки є багаторічне прагнення РФ мати власну територіальну “сферу впливу”, до якої входять країни пострадянського простору. Це доводять російські програмні документи, незалежно від політичної кон’юнктури часу та влади всередині країни. Як наслідок – вірогідність зміни цієї російської стратегії, та, як наслідок, зникнення перманентної загрози ескалації у Східній та Центральній Європі є малоймовірним у найближчі роки та, потенційно, десятиліття. У випадку Білорусі ситуація є кардинально іншою. Залежність Мінську від Москви на практиці вбачається у сфері економіки та безпеки. Це означає, що у разі, якщо Білорусь зможе позбутися цього тягаря, буде створена основа для поступового дистанціювання Мінська від політики Кремля, що потребуватиме не лише відповідної політичної волі країн Європи, але й наявності детальної стратегії дій. Це дозволить звести до мінімуму вірогідність тиску на східний фланг НАТО з білоруської території.

До цього моменту ситуація у східноєвропейському регіоні буде продовжувати загострюватись, в першу чергу для країн східного флангу НАТО. Характер цих загроз носитиме мультифакторний характер – від гібридних операцій на кшталт міграційних криз, військових навчань та радикальних політичних заяв, які носять інформаційно-психологічний характер до актуальних елементів поточної гібридної війни у вигляді запусків БПЛА. У випадку окремих країн регіону, таких як Латвія, ця вразливість доповнюється концентрацією російськомовного населення в окремих округах і наявністю локальних політичних “острівців” відчуження, які РФ може використати для виправдання агресії та інших агресивних дій.

Тож протягом найближчих місяців інтенсивність та форму російського тиску в східноєвропейському регіону в першу чергу визначатимуть такі елементи, як хід російсько-української війни, стійкість російської економіки та внутрішня стабільність білоруського режиму разом із його контактами із Заходом. Це означає, що для України та країн НАТО необхідно почати переходити від суть реакційних до превентивно-інтегрованих підходів – посиленням спільної розвідки й контррозвідки на білоруському напрямку, розгортанням багатошарової системи ППО й протидронових спроможностей, розробки спільного європейського підходу у питанні відриву Білорусі від РФ. Стратегічна мета Заходу має полягати у збереження формальної незалежності Білорусі як запобіжника від ширшого розгортання сил РФ на відповідних кордонах Білорусі з Україною та НАТО.