Підписатись на новини "Української призми"

Нікіта Федь

інтерн Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

09/03/2026

Регіон: Російська Федерація та Центральна Азія

Одним із наслідків зміни системного балансу сил після початку повномасштабної війни РФ проти України стало пожвавлення відносин між трьома акторами: Росією, Білоруссю та Іраном. Однак аналіз окремо взятих діад (РБ-Іран та РФ-Іран) на предмет кооперації в таких сферах, як політична, економічна та військова, не дає підстав стверджувати про наявність (не)формалізованого блоку, союзу або альянсу.

Натомість, у відносинах між згаданими акторами превалює ситуативний характер, зумовлений такими факторами, як розбіжність поглядів на регіональний і глобальний розвиток, географічна віддаленість, низький рівень економічної взаємодії та відносно слабкий інфраструктурний потенціал. Проте, всі три держави є членами спільного майданчику для кооперації – Шанхайської організації співробітництва (ШОС) – що свідчить про дотримання ними (хоча б на декларативному рівні) спільного бачення й порядку денного відповідної організації. Звідси, справедливо віднести відносини між цими трьома державами до категорії стратегічної коаліції, де рушійною силою співпраці є саме національні інтереси та цілі окремо взятих гравців.

У цій дискусійній записці продовжується розгляд діяльності Російської Федерації та Республіки Білорусь на азійському векторі, зокрема – на предмет наявності (не)формалізованих союзів/альянсів/блоків. Згідно з теорією стратегічного партнерства, а також з урахуванням гіпотез, сформульованих у попередньому полісі-пейпер, нами досліджуються відносини в рамках трикутника “РФ-РБ-Іран” з поділом на окремі діади. Оскільки російсько-білоруський вузол вже було проаналізовано у роботі “Вісь “Росія-Білорусь-Китай”: стан відносин і перспективи розвитку”, акцент буде зроблено на вісь “РФ-Іран” та “РБ-Іран”. Натомість, основні характеристики вузла “РФ-РБ” буде подано у висновках у формі таблиці – задля порівняння з результатами по двох інших діадах. Таким чином, на основі оцінки стану двосторонніх відносин і наявності/відсутності збігу ключових зовнішньополітичних інтересів вищезгаданих держав буде зроблено висновок про а) доречність розглядати цю проблематику у рамках «трикутника»; та б) рівень і тип політичної співпраці між РФ, РБ та Іраном.

МЕТОДОЛОГІЯ

Основним методом у цій роботі є видозмінена версія PEST-аналізу, у якій акцент робиться саме на політичну, економічну та технологічну (військову) складові розвитку міждержавних відносин. Завдяки цьому інструментові є можливим дослідження стану політичної взаємодії РФ із Іраном, Іран із РБ та РФ із РБ – із включенням таких важливих складових, як економічна та військова сфери.

У частині тексту з аналізом типу відносин у кожному вузлі та в т.з. «трикутнику» в цілому оцінка робиться на основі теорії стратегічних відносин. На цій же методологічній базі сформовано оціночні критерії, представлені у вигляді порівняльної таблиці.

Окрім того, при підбитті підсумків і виробленні рекомендацій використовується метод порівняння, що є необхідним для визначення рівню інституціоналізації й формалізації тристороннього діалогу, а також для оцінки типу взаємовідносин у «трикутнику». Зокрема, йдеться про такі характеристики співпраці: 1) ситуативна – залежність кооперації від зовнішніх умов; 2) декларативна – спільні курс і бачення задля досягнення спільної мети є справедливими лише на рівні декларацій, заяв тощо; 3) стала – постійна взаємодія (в одній або декількох сферах) між акторами, незалежно від зовнішніх обставин; 4) партнерська – формалізована всеохопна взаємодія у сферах, що розглядаються акторами як «стратегічно важливі»; 5) союзницька – високий рівень міждержавної взаємодії за наявності безпекового договору між акторами з чітко визначеними гарантіями.

1. РОСІЙСЬКО-ІРАНСЬКИЙ ВУЗОЛ

Із початку 2025 року російсько-іранські відносини розвиваються на основі Договору про всеохопне стратегічне партнерство, що прийшов на заміну Договору про основи відносин і принципи співробітництва, який був чинним із 2001 року. Попри активізацію кооперації між державами після лютого 2022 року, аналіз усіх трьох сфер взаємодії демонструє переважання ситуативного характеру відносин у рамках цього вузла, а також – наявність ряду обмежувальних факторів, які, на даному етапі, гальмують процес двостороннього поглиблення.

1.1. Економічна співпраця

Одним із ключових патернів економічної співпраці між РФ та Іраном є флуктуальність. Із початку 1990-х рр. рівень й обсяги міждержавної взаємодії в цій галузі напряму залежить від регіонального співвідношення сил. Окрім того, вартим уваги є також факт відмінності зовнішньоекономічних профілів та інтересів обох акторів. Так, наприклад, сталим джерелом напружень в російсько-іранських відносинах є конкуренція з приводу експорту нафтогазової продукції, тоді як стан іранської інфраструктури значно ускладнює пожвавлення кооперації. Окрім того, розбіжності в регіональних і глобальних порядках Москви та Тегерана призводили до того, що перша пріоритизувала виступ в унісон із міжнародною спільнотою (як із приєднанням до санкцій проти Ірану в другій половині 2000-х рр.). Головними дивідендами для Кремля тут виступали: а) недостатній потенціал іранського ринку, аби заради торгівлі з ним йти на ризик і порушувати санкційний режим; б) власні геостратегічні та економічні амбіції в регіоні, які місцями йшли врозріз з інтересами Ірану; в) вигоди від діалогу (хоча й обмеженого) із Заходом.

Імпульсом до початку якісно нового етапу в російсько-іранських економічних відносинах стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну та, відповідно, значуще посилення економічного тиску на Москву й дипломатичної ізоляції. Але разом із цим було знято фактор, що грав роль обмежувального чинника для поглиблення міждержавних відносин – опасіння потенційних збитків як наслідку кооперації з державою-парією Іраном. Звідси, з 2022 року почала спостерігатися тенденція до зростання обсягу двосторонньої торгівлі між акторами (див.рис.1). [1][2][3][4]

Винятком став 2023 рік, під час якого спостерігався спад російського експорту до Ірану. Причинами цьому є: а) підвищення рівню самозабезпечення Іраном продуктами сільського господарства й харчування (що складають основну експортну номенклатуру Росії); б) відсутність ефективної розрахункової операції з фіксованими курсовими ставками; та в) відносно слабка інфраструктурно-логістична потуга Ірану. Статистично невдалим є і 2024 рік, однак, з огляду на специфіку політичних режимів обох держав, у вільному доступі наявна не вся необхідна інформація. Так, на рис.1 представлені дані не за весь 2024 рік, а лише за перші 9 місяців іранського поточного 2024 року (березень 2024 – березень 2025 рр.). Однак згідно з статистикою, наведеною на рис.2, показники за 2024 рік не лише зросли в порівнянні з попереднім, але й перевищили 2022 рік, тим самим досягши рекордного обсягу двосторонньої торгівлі.

Позитивно на російсько-іранські відносини вплинула також Угода про вільну торгівлю між Іраном та ЄАЕС, підписана в грудні 2023 року та ратифікована в травні 2025 року. Короткостроковим результатом зняття тарифів на 87% торговельної номенклатури став приріст у період травня-червня 2025 року на 35% у порівнянні з цифрами за минулий рік. Довгострокові прогнози є також втішними – з урахуванням того, що попередня тимчасова угода між Іраном та ЄврАзЄС уможливила збільшення міждержавного торговельного обороту в 4 рази (з 2,1 млрд.дол.США в 2019 році до 4,1 млрд.дол.США в 2023 році). У цьому контексті слід також згадати й про інший тренд у російсько-іранських відносинах: підвищення частки “тіньових” схем. З 2022 по 2025 рік відмічається зростання кількості випадків, коли торговельні судна “зникають з радарів” під час форсування Каспійським морем. Очевидно, приховування кінцевого маршруту або факту реалізації трансакції пояснюється збутом підсанкційних товарів, зокрема в галузі ВПК. Однак у відкритому доступі бракує даних аби робити висновки про масштаби та числові показники цього типу торговельних операцій і їх вплив на обсяги двостонньої торгівлі.

Проте, з огляду на частки цих держав в зовнішній торгівлі одна одної, кооперація між Іраном і Росією лишається обмеженою: як кількісно (див. рис.3), так і якісно. [5][6][7][8][9][10][11][12][13]

До прикладу, в 2024 році обсяг російсько-іранської торгівлі поступився місцем взаємодії першої з такими гравцями, як Італія, Нідерланди, Німеччина та навіть США. Що стосується номенклатурної стратифікації двосторонньої торгівлі, то в період 2022, 2023 та 2024 рр. абсолютна більшість у російській частці експорту до Ірану припадає саме на сільськогосподарську та харчову продукції (понад 80%); за нею – машинобудівництво (+/– 8%) та паперово-целюлозна продукція, разом із заготовкою деревини (+/– 5%). Структурні зрушення спостерігаються в експортній спеціалізації Ірану, де зростає частка хімічної промисловості та машинерії з традиційним акцентом на продовольчій та сільськогосподарській продукції. Поряд із недостатнім рівнем логістично-інфраструктурного розвитку, наявність двох курсів іранського реалу – державного та ринкового – являє собою значну перешкоду для розвитку російського бізнесу на ринку Ірану.

Окрім того, російський уряд і бізнес почали дедалі більше інвестувати в економіку Ірану, зокрема в такі галузі, як нафта, газ, ядерна енергетика та низка спільних інфраструктурних проєктів – перш за все: залізниці та морські шляхи сполучення по Каспійському морю (див.рис.4).[14][15] До 2022 року РФ не входила навіть у першу п’ятірку топ-інвесторів Ірану (Китай, Туреччина, Афганістан, Індія та ОАЕ).

Йдеться, перш за все, про заплановані інвестиції в іранську газову сферу на суму 8 млрд.дол.США (інвестування 5 млрд. з цієї суми було підтверджено влітку 2025 року). У квітні 2024 року було підписано угоду щодо постачання 55 млрд.куб.метрів газу до Ірану та будівництва нової АЕС. Слід відзначити також і проєкт Міжнародного північно-південного транспортного коридору. Якщо до 2022 року основна мета реалізації цієї ініціативи полягала в розширенні пулу“відмивних” механізмів у торгівлі з Іраном, то наразі спільним інтересом обох держав є покращення логістичних потужностей і якості інфраструктури – разом із покращеним доступом до інших регіональних ринків, як-от Центральної та Південної Азії. Але попри напрацьовану базу спільних проєктів масштаби й темпи міждержавної взаємодії по цьому вектору не є достатніми для покращення російсько-іранської кооперації та виведення на новий рівень виробничих та логістично-інфраструктурних потужностей останнього.

Однак попри явне пожвавлення двосторонніх відносин, економічна сфера кооперації відзначається рядом обмежень і пертурбаційних чинників. Із початку 2022 року, на фоні економічної та дипломатичної ізоляції, нафтогазовий ринок РФ зробив помітний розворот у бік Азії, збільшивши обсяги експорту нафти удвічі. З огляду на те, що торгівля енергоносіями є одним з ключових джерел доходів Ірану (станом на 2023 рік – це 18% ВВП та 15% річного бюджету), такий тренд, разом із застосуванням Росією знижок на нафту й газ, завдає відчутної шкоди іранській економіці. Схожа ситуація спостерігається й на ринку сталі, де РФ у першій половині 2022 року почала переманювати основних іранських партнерів завдяки 15-20% знижкам, що загрожувало Тегерану збитками в розмірі 6 млрд.дол.США.

1.2. Військова співпраця

Історія військової кооперації між Іраном та Росією відзначається етапами спаду й пожвавлення. І причиною цьому, як і у випадку з економічною взаємодією, є розбіжність регіональних бачень і національних інтересів. Так, з 1990-х рр по 2022 рр. РФ двічі ставала провідним “зброярем” Ірану – у періоди 1989-1991 та 2000-2007 рр. Статус одного з найбільших реципієнтів російського озброєння виступав, однак, для Тегерану і як вразлива політична опція, коли Кремль гальмував або заморожував цей вид кооперації з метою включитися в “західний” та/або загальноєвропейський процес із врегулювання ситуації навколо Ірану та Близького Сходу – в цілому. Так, разом із затримкою завершення будівництва ядерного реактору в Бушері, з середини 2000-х рр. і до 2015 року діяла заборона на поставки системи ПРО С-300. І знято її було в 2016 році – лише після того, як іранське ядерне питання вдалося включити в рамки міжнародного безпекового режиму – Спільного всеохопного плану дій щодо Ірану (2015).

Черговий виток пожвавлення у військовій співпраці припав на 2022-2023 рр., коли внаслідок жорстких санкцій Росії знадобилося значне переорієнтування ринку, у тому числі – ВПК. Так, згідно із заявами уряду США та ГУР, станом на початок 2023 року Іран поставив до РФ більш ніж 1700 одиниць дронів. Активізація цього тренду супроводжувалася зростанням частки “тіньових” торговельних операцій у Каспійському морі з вересня 2022 року. Хоча згідно з позицією МЗС Ірану станом на 2023 рік, кількість поставлених дронів є обмеженою й реалізована ця трансакція була до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Окрім фактичних поставок озброєнь, Тегеран значною мірою посприяв налагодженню виробництва дронів “на місцях”, а саме – на Кримському півострові, куди були направлені іранські фахівці, та в Алабузі (особлива економічна зона промислового виробництва, Татарстан).

Ще одним зрушенням у військовій кооперації стала передача Іраном Росії 220 одиниць балістичних ракет типу Fath-360 в 2024 році (однак без пускових установок). Налагоджування цього процесу почалося, як зазначається, з укладання двосторонньої угоди між Іраном та РФ у кінці 2023 року, відповідно до якої об’єктами зацікавленості останньої є саме балістичні ракети ближнього радіусу дії Fath-360 та Ababil, а не Fath-110 та Zolfaghar, як припускалося в ЗМІ. З урахуванням відносно “обережного” підходу, який демонстрував Тегеран у період 2022-2023 рр. (поставки бойових дронів і відправка фахівців для тренування/передачі технологій виробництва), це політичне рішення видається занадто провокативним. Проте зі стратегічної точки зору, це мало сенс. Так, в обмін на поставки свого озброєння до РФ, чиї обсяги експорту зброї скоротилися на 64% у період 2020-2024 рр., Іран отримує значну матеріальну й технічну допомогу від Кремля. Йдеться про підтримку в реалізації ядерних програм, а також у таких сферах, як ракетобудівництво, електроніка та протиповітряна оборона. Зокрема, Тегеран має великий інтерес у модернізації ВПС, що в більшості представлені американськими моделями винищувачів (отриманих ще до революції 1979 року) та технікою російського й місцевого виробництва. Відповідно до “злитої” документації Міноборони РФ, Іран уклав угоду на закупівлю 48 одиниць винищувачів Су-35 – на додаток до МіГ-29 – які мають бути поставлені в 2026-2028 рр. За словами прес-секретара Пентагону, генерал-майора ВПС Пата Райдера, якраз такого типу міждержавні ініціативи могли бути запропоновані Іранові з боку РФ в обмін на поставки вищезгадуваних ракет.

Міністр оборони Ірану Хоссейн Дехган (праворуч) і його російський колега Сергій Шойгу під час прес-конференції в Тегерані. 20 січня 2015, MilitaryTimes

З іншого боку, потреба Росії в додаткових, зовнішніх джерелах постачання зброї, яка значно зросла в перший рік повномасштабного року, використовувалася Іраном спочатку як інструмент зміни балансу сил на власну користь. Ідея полягала в тому, аби “узалежнити” Кремль шляхом поглиблення військової кооперації й тим самим здобути додаткові важелі впливу й на регіональний порядок денний. Але в міру того, як Москва налагоджувала виробництво вдома (зокрема – бойових дронів) та диверсифіковувала мережу “збройних” партнерів (наприклад, КНДР і КНР), площина для стратегічного маневру з боку Тегерану дедалі звужувалася. Цю стратегію Ірану було значно підважено наприкінці 2024-2025 рр., коли внаслідок низки регіональних потрясінь, як-от поразки Хезболли в Лівані, падіння режиму Асада й ескалація відносин з Ізраїлем, держава сама була вимушена задля доозброєння звертатися по військову допомогу до Росії. Однак кейс 12-денної війни з Ірану з Ізраїлем продемонстрував, що засади партнерства (як мінімум, у військовій сфері) нестійкі й можуть бути підважені “зовнішніми” факторами. Але згідно з останніми (станом на листопад 2025 року) заявами МЗС РФ, військово-технологічна співпраця з Іраном є сталою й продовжуватиметься надалі, після повторного накладання на нього санкцій ООН.

Чи не найбільш стабільним аспектом військової кооперації між Іраном та Росією є спільна участь у різноманітних морських тренуваннях. Із приходом до влади в 2021 році Ібрагіма Раїсі налагоджування відносин із РФ та Іраном почало набувати дедалі більшого значення, одним із проявів якого є щорічне проведення морських навчань в Оманській затоці з 2022 року. Останні відбулися в березні 2025 року і, як і попередні спільні маневри на морі, основна їх мета полягала в підвищенні рівню тактичної взаємодії і співпраці у таких сферах, як оборонна (відпрацювання залпів по імітованих цілях) ліквідація наслідків нещасних випадків (як-от витік нафти, аварії суден тощо). Епізодичним, однак вартим уваги, є спільний виступ ВМС Росії та Ірану в масштабних морських тренуваннях IMEX, де в 2024 році право бути хостом належало Тегеранові. Ще одним театром дій, де представлена діада “Росія-Іран” є традиційні морські навчання в акваторії Каспійського моря (CASAREX), що почали проводитися в такій конфігурації з 2024 року. Відзначається, що окрім класичного підвищення рівню оперативної кооперації, поглиблення російсько-іранських (воєнно-)морських відносин у Каспійському морі у довгостроковій перспективі значно ускладнить діяльність іноземних розвідувальних служб у цьому регіоні. А з урахуванням того, що для обох акторів ця зона входить у їх сфери інтересів і регіональні адженди, такий порядок денний створить сприятливі передумови для покращення політичної кооперації між Іраном і Росією.

1.3. Політична співпраця

Як видно з попередніх двох пунктів, стан зовнішньополітичних відносин між Іраном і РФ прямо залежав від регіонального порядку денного. До 2022 року ключовим інтересом Росії на Близькому Сході було формування кластеру “проросійських” держав, особливий рівень відносин із якими уможливив би просування її інтересів у такий нестабільний, але стратегічно важливий регіон. До того ж, з огляду на те, що в близькосхідну адженду залучені провідні актори (як-от США, Китай, Велика Британія та ЄС, зокрема – Франція та Німеччина), присутність там Росії дає їй додаткові важелі впливу та примусу, а також – більшої ваги в якості глобального актора. У рамках цього бачення Іран виступав лише як один із можливих партнерів, розбудова діалогу з яким, до того ж, ускладнювалася внаслідок санкційного режиму проти Тегерану. Щодо останнього, то курс на покращення відносин із Китаєм і Росією став пріоритетним із приходом до влади Ібрагіма Раїсі в 2021 році. Будучи представником консервативного кола іранського політикуму, він займав явно антизахідну позицію, проводячи агресивну зовнішню політику в регіоні. Так, наприклад, за його президентства було розв’язано війну ХАМАСу проти Ізраїлю (де ХАМАС виступає в якості проксі-сил Ірану), зросли показники провокацій і збройних нападів єменських хуситів і представників Хезболла в Лівані; було продовжено збагачення урану задля розробки власної ядерної зброї. Звідси, з метою проведення цього зовнішньополітичного курсу Тегерану необхідна була підтримка – хоч і дискурсивна – з боку вагомих гравців-партнерів. Таким чином, до 2022 року цілі й інтереси цих двох держав, а також ролі, які вони відводили один одному у своїх регіональних/глобальних порядках денних, суттєво різнилися.

Однак із початком повномасштабного вторгнення в Україну російського-іранська політична співпраця набула якісно нової конфігурації. Одним із найбільших викликів, із яким зіткнувся Кремль, це значна дипломатична ізоляція. За нових умов для Росії всі структурні обмеження щодо розбудови й поглиблення відносин з Іраном (як-от санкційний режим і дипломатична ізоляція Ірану) втратили свою релевантність. Разом із тим, зближення між Москвою та Тегераном вписувалося в рамки т.з. “Доктрини Путіна” (у її варіації після 2022 року) – російське бачення щодо місця, ролі та статусності в рамках чинної системи міжнародних відносин, яке почало формуватися ще з доктрини Медвєдєва-Путіна (2008 рік). Згідно з нею, розвиток російсько-іранського діалогу відповідало ідеї просування “правильних” (тобто – антизахідних) ліберально-демократичних цінностей, а також трансформації чинного світопорядку в мультиполярний із одночасним послабленням Заходу. Так, у липі 2023 року Іран став повноправним членом Шанханської організації із співробітництва (ШОС), однією з цілей якої є “… сприяння співпраці у побудові міжнародних відносин нового типу в дусі взаємної поваги, справедливості, рівності та взаємовигідного співробітництва, а також формуванню спільного бачення ідеї створення спільноти спільної долі людства“. А вже на початку січня 2024 року Іран доєднався до БРІКС,чим, фактично, погодився з порядком денним, проголошеним у Казанській декларації, зокрема: 1) посилення мультилатералізму задля більш справедливого демократичного світу; 2) активізація кооперації задля регіональної та глобальної стабільності; 3) сприяння економічній та фінансовій співпраці для справедливого глобального розвитку.

Окрім інституційного виміру, пожвавлення політичного діалогу між Іраном і РФ спостерігається й через проведення спільних практичних заходів. Так, згадувані в попередньому розділі військові морські тренування з Росією та Китаєм використовуються Тегераном не лише як механізм присутності в надзвичайно важливій стратегічній зоні (Оманська затока), але і в якості “політичного капіталу”. Так, характерним є те, що з 2022 року початок цих морських маневрів завжди збігається у часі з регіональними та або глобальними викликами: 2022 рік – загострення навколо питання потенційного нападу РФ на Ураїну та критика КНР із приводу уйгурського питання; 2023 рік – посилення санкційного й дипломатичного тиску на РФ та запити міжнародної спільноти до КНР із приводу її позиції й бачення російсько-української війни; 2024 рік – ескалація в регіоні з приводу а) війни ХАМАСу проти Ізраїля; та б) диверсійно-терористичних актів єменських хуситів, зокрема – в Червоному морі; 2025 рік – посилення тиску (принаймні – дискурсивного) з боку США на Іран (із приводу повернення до ядерної угоди), торговельних обмежень на КНР і дипломатичного тиску на Росію з приводу врегулювання війни проти України. Таким чином, проведення спільних морських навчань використовується Іраном і Росією, з-поміж іншого, задля сигналізування Заходу власних позицій і (не)готовності вдаватися до тих чи інших кроків.

Якщо ж із точки зору декларативної складової політичної взаємодії російсько-іранські відносини є стабільними й консолідованими, то в практичній площині спостерігаються істотні розбіжності й системні обмеження. Перш за все, останніми роками, з огляду на складну економічну ситуацію, що не покращилася за президентства І.Раїсі, серед іранського політикуму дедалі частіше лунають тези щодо налагодження відносин із Заходом і повернення до “ядерної” угоди задля послаблення санкційного режиму. Відзначається, що допуск до президентських виборів представника з кола реформістів – М.Пезешкіана – а також його подальше обрання є індикатором того, що аятола та наближені до нього кола усвідомлюють потенційні ризики й збитки в разі продовження “агресивної” політики, що проводилася І.Раїсі. Звідси, вступ держави до БРІКС та ШОС, реалізований попередником М.Пезешкіана, явно не сприяє потенційній нормалізації між Іраном і Заходом: відкриття публічного, офіційного діалогу з державою, що керується антизахідними цінностями, є дуже ризикованим кроком для демократичних режимів, що, в теорії, може призвести до падіння рівню авторитету або навіть відставки уряду.

Однак що є більш показовим у кейсі Ірану – це те, що членство в БРІКС та ШОС, фактично, не призвели до вагомих економічних, військових і політичних зрушень. Щодо БРІКС, то альтернативні проєкти банків розвитку, інфраструктурних фондів й ініціативи щодо дедоларизації неспроможні (на даному етапі) замістити (або принаймні порівнятися за потенціалом) глобальну систему міжнародних економічних і фінансових відносин, зведену в ІІ пол.ХХ ст. – на початку ХХІ ст. У випадку з ШОС йдеться винятково про сферу транскордонної співпраці, без якихось механізмів і режимів преференційності. Натомість, коопераційний базис організації являє собою перетин інтересів ключових акторів – Росії, Китаю та Індії – розбіжності між якими виступають в ролі обмежувальних факторів для подальшого поглиблення та консолідації треків співпраці. До того ж, з урахуванням слабкого рівню інфраструктурної потуги Ірану та несприятливого інвестиційного середовища, потенціал поглиблення відносин із членами ШОС лишається обмеженим.

Також, російсько-іранське партнерство продемонструвало свій декларативний характер й на регіональному рівні. У той час як близькосхідний вектор РФ, попри зміну балансу сил після 2022 року, не зазнав кардинальних змін, конфігурацію регіонального порядку, очолюваного Іраном – т.з. “Вісь спротиву” – було пошкоджено й піддано потужному тискові. Поряд із падінням режиму Б.Асада в Сирії та ряду поразок Хезболла, 12-денна війна з Ізраїлем завдала значних збитків урядові Тегерану – не лише у військовій, технологічній та економічній, але й політичній сферах. Цей конфлікт продемонстрував відносну слабкість іранської потуги перед онтологічним ворогом – Ізраїлем, агресія проти якого, фактично, виступає ядром іранського регіонального проєкту. Звідси, де-факто поразка Тегерану значно підірвала засади “Вісі спротиву” й спровокувала дискусії щодо перегляду ролі Ірану на Близькому Сході. Показовою була реакція Росії на 12-денну війну, протягом якої Кремль обмежився лише заявами із засудженнями дій Ізраїлю та США, а також закликами до дипломатичного вирішення цієї ситуації. Хоча згідно із заявами з обох сторін, Іран не робив офіційних запитів допомоги в бік РФ, стримана реакція останньої пояснюється саме розбіжностями інтересів у регіоні. Окрім підтримання конструктивного діалогу з Ізраїлем та країнами ОПЕК, Росія не зацікавлена в тому, аби Іран офіційно перейшов до розрядку ядерних держав і, таким чином, посягав на російські сфери впливу.

Суттєві розбіжності в російсько-іранських відносинах спостеріаються й на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Кейс Сюнікського/Зангезурського коридору показує, що на даному етапі, попри виведення двосторонніх відносин на рівень партнерства, актори все одно переслідують власні інтереси, не зважаючи на те, чи є такі кроки прийнятними для іншої сторони. Так, протест із боку Ірану щодо цього проєкту пояснюється, офіційно, неприпустимістю потенційної присутності поблизу іранського кордону Азербайджану (етнічний фактор) та Туреччини (як члена НАТО). З іншого боку, прокладання цього альтернативного маршруту до Чорного моря в обхід Ірану нівелює геостратегічну цінність останнього для Китаю, який планує розширення власної мережі інфраструктурних проєктів. Варто відмітити, що подальша нормалізація російсько-іранських відносин й остаточне зняття “зангезурського питання” з двостороннього порядку денного співпали по часу із заявами про передачі Іраном Росії балістичних ракет (до того – Іран обмежувався винятково БПЛА).

2. БІЛОРУСЬКО-ІРАНСЬКИЙ ВУЗОЛ

Станом на листопад 2025 року Іран та Білорусь, де-юре, не є стратегічними партнерами. Натомість, міждержавна кооперація здійснюється на основі розробленої та підписаної в 2023 році Дорожньої мапи 2023-2026, що слугує рамковим документом для поглиблення білорусько-іранського діалогу. Результати дослідження дають підстави стверджувати про значні темпи міждержавного розвитку, але більшість проєктів досі залишаються на етапі розробки. Разом із тим, оцінка діади “Білорусь-Іран” із позиції стратегічного партнерства неможлива, оскільки сторони наразі не оперують відповідним міжурядовим документом (однак повідомляється, що триває робота над такого типу договором).

2.1. Економічна співпраця

Темпи економічної взаємодії між Іраном та Білоруссю до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну були незначними. Характерним є також і те, що, згідно з інформацією посольства РБ в Ірані, зближення між державами не відбулося після білоруської політичної кризи 2020-го року, коли перед режимом Лукашенко постала потреба в пошуку нових ринків збуту/партнерів. Навпаки, у період 2020–2021 рр. спостерігався найнижчий обсяг двосторонньої торгівлі з 2018 року – у порівнянні із позитивною тенденцією під час проведення Мінськом т.з. політики “багатовекторності”.

Початок якісно нового етапу у двосторонніх економічних відносинах припадає на 2022 рік, коли внаслідок посилення санкційного та дипломатичного тиску на РБ (через співучасть у російській агресії проти України) було знято системні обмеження для поглибленої взаємодії з Іраном. Окрім того, з втратою левової частки європейського ринку, питання диверсифікації мережі економічних відносин вбачалося Мінськом не лише як заміна втрачених джерел доходів, але й запобігання подальшому зростанню залежності від Кремля. У свою чергу, для Ірану поглиблення кооперації з Білоруссю є складовою ширшої стратегії з укріплення власних позицій на т.з. “пострадянському просторі”. В першу чергу, розбудова партнерських відносин із РБ потрібна для виходу на ринки країн ЄАЕС та, в перспективі, Європи.

Перед безпосереднім оглядом трендів і темпів білорусько-іранських економічних відносин варто зазначити деякі суттєві моменти. По-перше, єдиних достовірних, уніфікованих даних щодо обсягів імпорту/експорту, а також зовнішньоторговельного обороту у відкритому доступі немає. Натомість, інформація місцями суттєво різниться (до того ж явно не включає дані про торгівлю підсанкційною продукцією), що унеможливлює об’єктивний аналіз. Це пояснюється тим, що, як зазначається в статті від Belsat, білоруська сторона навмисно завищує реальні показники, прагнучи продемонструвати успішність зовнішньополітичного курсу, обраного після лютого 2022 року. По-друге, статистичні розбіжності спричинені також і різницею в календарях: початок фінансового року припадає в Іранові не на 1 січня (як у Білорусі), а на День весняного рівнодення (20-22 березня). З урахуванням цього, подальша інфографіка відображає радше динаміку розвитку ірансько-білоруських відносин, аніж автентичні статистичні дані. Проте, аби якомога детально представити порядок денний, інформація подаватиметься в двох версіях: на основі даних білоруської сторони та, відповідно, іранської.

Так, якісно новий етап у двосторонніх економічних відносинах спостерігається з 2022 р., коли зовнішньоторговельний оборот зріс утричі в порівнянні з 2021 роком, досягши позначки в 100 млн.дол.США (див.рис.5.1 та рис.5.2).[16][17][18][19] Серед експортної номенклатури РБ ключові місця займали калійні добрива, синтетика та лісозаготівельні матеріали (зокрема, динітрат целюлози використовується для виготовлення пороху та твердого ракетного палива). У свою чергу, на левову частку іранського експорту до Білорусі припали продукти харчування.

Внаслідок такого стрімкого зростання активізувався двосторонній діалог із метою подальшого поглиблення. Відповідно, в березі 2023 року О.Лукашенко здійснив державний візит до Тегерану, за результатами якого було розроблено й підписано дорожню мапу двосторонньої кооперації на 2023–2026 рр. Повідомляється, що ключовими векторами були визначені промисловість, торгівля, логістика, аграрний і транспортний комплекси. Представники Ірану окремо висловлювали свою зацікавленість щодо співпраці у сфері інвестицій, нафтохімічній галузі та фармацевтики. Цей тренд супроводжується сталим зростанням обсягів двосторонньої торгівлі. Однак показовим є те, що цифри різняться: за інформацією білоруської сторони (див.рис.6.1) показники експорту й імпорту в рамках білорусько-іранських відносинах помітно вищі, аніж ті, що публікуються в іранських медіа (див.рис.6.2).[20][21][22][23][24] Тим не менш, попри кількісні розбіжності, обидва графіки підтверджують той факт, що економічна співпраця стало розвивається.

На відміну від цього, якісна складова залишилася незмінною: РБ експортувала до Ірану обладнання (зокрема, трактори та сільськогосподарська техніка) нафтохімічна та сільськогосподарська продукція (перш за все – калійні добрива), тоді як близько ⅓ білоруського імпорту становила аграрна продукція, разом із товарами хімчної та фармацевтичної галузей. У 2024 році ситуація суттєво не змінилася: загальний обсяг торгівлі зріс, експортно-імпортні номенклатури – ті ж самі. Станом на 2025 рік, згідно з головою Постійної комісії Палати представників з міжнародних справ, позитивна динаміка в білорусько-іранських відносинах продовжується. Однак відомостей стосовно якісної структури товарообороту між країнами за цей період немає.

Загалом, станом на 2025 рік, рівень економічної співпраці між Іраном і Білоруссю лишається на посередньому рівні. Попри ряд міжурядових та –відомчих угод і меморандумів, помітних зрушень, окрім зростання обсягу експорту та імпорту, не відбувається – і то не в таких масштабах, як це передбачала білоруська сторона. Так, наприклад, попри стале посилення економічної взаємодії, частки країн у зовншній торгівлі одна одної (див.рис.7.1 та рис.7.2).[25][26][27][28][29][30][31][32][33][34][35] Не в останню чергу ця тенденція обумовлюється інфраструктурними складнощами, зокрема досі не добудованою мережею логістичних вузлів транспортного коридору “Північ-Південь” – через що собівартість продукції помітно зростає. Потенційним фактором-каталізатором у двосторонній торгівлі вбачається набуття чинності Угодою про вільну торгівлю між Іраном та ЄАЕС у травні 2025 року. Взаємне зняття торговельних бар’єрів і введення преференцій, зокрема у галузі сільського господарства, має, в теорії, позитивно вплинути на розвиток економічних відносин між Білоруссю та Іраном: як якісно, так і кількісно. Так, за обрахунками Євразійської Економічної Комісії, щорічний прибуток між ЄАЕС та Іраном сягне 18-20 млрд.дол.США протягом найближчих 5-7 років.

Окремим аспектом у двосторонній торгівлі є питання інвестицій. На відміну від зростання експортно-імпортних показників із боку обох держав, кооперація у сфері інвестицій лишається на доволі низькому рівні. Так, у 2023 році Іран увійшов у десятку найбільших інвесторів РБ – 213,6 млн. дол.США – поступившись місцем таким країнам, як Великобританія, Нідерланди та Німеччина. У порівнянні з 2022 роком (547,2 млн.дол.США), спостерігався спад більш як у два рази. Ця негативна динаміка зберігається й надалі, попри фіксацію в Дорожній мапі (2023–2026), міждержавних угодах та міжвідомчих меморандумах 2025 року. Станом на 1 квітня 2025 року сума прямих іноземних інвестицій Ірану в білоруську економіку склала 154,1 млн.дол.США (для порівняння: США – 242,6 млн.дол.США, а Естонія – 150, 5 млн.дол.США). Згідно із даними Eurasia Today, в 2024 році, навпаки, взаємні інвестиції у сфери енергетики, транспорту та інфраструктури було збільшено.

Інтерес РБ в нарощуванні спільних іранських проєктах пояснюється намірами щодо зменшення залежності від РФ (незмінно топ-1 інвестор у білоруську економіку) та налагодження мережі торговельних партнерських зв’язків за “східним” вектором (т.з. Далека дуга). За весь період 2022–2025 рр. Мінськ виражав бажання та зацікавленість у співпраці в таких галузях: інфраструктура (як-от в контексті логістичних потужностей іранських портів); нафто(хімічна), ливарна, гірничовидобувна й харчова промисловість; виробництво сільськогосподарської техніки й електроніки; а також – приладобудування. Переважна більшість із цих проєктів перебувають на стадії розвитку – що також відбивається на експортно-імпортній статистиці, де досі не спостерігається диверсифікація номенклатур.

2.2. Військова співпраця

Вибудовування військового треку кооперації між Білоруссю та Іраном припадає на поч. 2000-х рр. – період, для якого були характерними два тренди: 1) активна діяльність Республіки Білорусь на ринку озброєння та 2) проголошення за президентства М.Ахмадінежада політики “Погляд на Схід” , де ключова ідея полягала у зближенні з незахідними акторами на тлі запровадження санкційного режиму. Відтоді ірано-білоруські відносини розвиваються на спільному ідеологічно-орієнтаційному бекграунді – просування антизахідної адженди. Однак у практичному вимірі низка системних чинників стояла на заваді поглибленню кооперації. Перш за все, йдеться про період І пол. 2010-х рр., коли обидва актори вбачали зиск у підтримці й веденні діалогу із Заходом – політика “багатовекторності” О.Лукашенка та перемовини щодо “ядерної” угоди відповідно. Також, у зазначений вище період держави не мали у своєму розпорядженні спільних (транс)регіональних майданчиків для кооперації, як-от ШОС, БРІКС, СНД, ОДКБ, ЄАЕС або Митний Союз тощо. Звідси, фактор Росії відігравав вагому роль у розвитку білорусько-іранського діалогу. Таким чином, коли Кремль приєднувався до санкційних режимів та інших інструментів тиску проти Тегерану, офіційному Мінську не лишалося нічого іншого, окрім як займати стриману позицію та/або узгоджувати “іранський” курс із РФ. Варто також відзначити й розбіжності інтерсів держав на Південному Кавказі, де РБ виступала одним із найбільших постачальників зброї до Азербайджану, тоді як Іран стало підтримував Вірменію в Нагірно-Карабаському конфлікті.

Сприятливі умови для виведення двосторонніх відносин на новий рівень склалися з початком повномасштабного вторгнення Росії проти України в лютому 2022 року. Без урахування політичних та економічних факторів, Білорусь та Іран переслідують спільний інтерес – диверсифікація мережі військової співпраці. Роль каталізатора відіграло поглиблення взаємодії обох акторів з РФ: через постачання зброї та спільні економічні та інфраструктурні проєкти з Іраном, а також унаслідок дедалі більшого підпадання Білорусі під російський фарватер після 2020 року.

Хоча початок активізації роботи обох держав над нормативною базою поглибленої військової співпраці, офіційно, відносять до результатів державного візиту О.Лукашенка до Тегерану в березні 2023 року, голова ГУР К.Буданов зазначає, що міжвідомчі контакти з приводу виробництва певних типів озброєння почалися вже восени 2022 року. Офіційно ж перший крок у бік зміцнення діалогу було зроблено в наприкінці липня 2023 року. Тоді відбулася зустріч між міністрами оборони Ірану – М.Р. Аштіані та Білорусі – В.Хрєніном. За її результатами було засновано ірано-білоруську комісію з військової співпраці, також – підписано декілька оборонних угод, основні положення яких не піддавалися публічному розголосу. Припускається, що однією з обговорюваних тем був аутсорсинг/налагодження іранського виробництва БПЛА на території Білорусі. У якості обґрунтування наводиться факт відвідування в травні 2023 року іранською делегацією заводу в м.Гомель, що займався модифікацією/ремонтом дронів. Разом із тим, такий розвиток подій відповідав інтересам обох сторін. Так, зацікавленість РБ полягала в а) розбудові партнерських зв’язків і ланцюгів поставок; б) розвиткові виробництва власних БПЛА та, відповідно – в) зменшенні залежності від РФ. Що стосується Ірану, то держава ставила за мету а) розширити власний ринок озброєння; б) убезпечити власні виробничі потуги та інфраструктурні вузли, введені в експлуатацію на території Росії, від ударів з боку України (шляхом їх передислокації до Білорусі); в) відносно ослабити позиції Росії, налагодивши відносини з її ключовим союзником – РБ.

Станом на листопад 2025 року, однак, немає жодних підтверджень/доказів (у т.ч. офіційних) щодо наявності на білоруській території іранських виробничих комплексів. Окремі кейси, як-от щодо дрона “Кочєвнік”, свідчать лише про те, що адаптовані Росією іранські технології є предметом військової кооперації між РФ і РБ. Причиною цьому може бути зміна інтересів Тегерану. Так, із 2023 року залежність Росії від поставок дронів з Ірану почала дедалі зменшуватися в міру того, як забезпечувалося локальне виробництво БПЛА. Перефокусування на РБ могло також, теоретично, призвести до послаблення прямого впливу на РФ. Окрім того, проєктування виробництва дронів у Білорусі стало б значним ескалаційним кроком у бік Заходу. Така опція не є вигідною, адже Тегеран має плани вийти на рівень стратегічного діалогу з метою зняття/послаблення санкційного режиму, а також у рамках перегляду своєї регіональної політики після 12-денної війни з Ізраїлем. Що стосується білоруської сторони, то для неї прямим інтересом є диверсифікація партнерів у військовій сфері – надзвичайно важливе питання на фоні тиску РФ із приводу просування спільних інтеграційних проєктів у рамках “Союзної держави”.

Попри це, двостороння взаємодія між акторами продовжується. Так, улітку 2024 року відбулася міжвідомча зустріч, на якій сторони, разом із підтвердженням спільності бачень та цілей, наголосили на бажанні й готовності розвивати військову кооперацію. Той факт, що в листопаді 2024 року вже тепер білоруська делегація відвідала іранський університет, що займається розробкою бойових дронів, залишає питання кооперації з виробництва БПЛА у підвішеному, невизначеному стані. Поглиблення білорусько-іранського діалогу підтверджується й рядом кроків на зближення, серед яких підписана угода про співпрацю в сфері оборони, заяви О.Лукашенка та М.Пезешкіана (та укладені відповідні угоди) під час іранського державного візиту до Білорусі в серпні 2025 року, а також нещодавні міжвідомчі контакти.

Новим трендом у двосторонніх відносинах є участь у спільних заходах. Так, у 2024 році білоруські контингенти взяли участь у контртерористичних навчаннях, що проводилися в Ірані. А в 2025 році стало відомо, що представники Ірану приєдналися до російсько-білоруських навчань “Запад-2025”.

2.2. Політична співпраця

Як і попередні дві сфери кооперації, політична взаємодія активізувалася лише після лютого 2022 року. До того стримувальним фактором (для Білорусі в першу чергу) виступало опасіння з приводу наслідків від контакту з державою-парією. Однак унаслідок співучасті РБ у збройній агресії РФ проти України, це питання втратило свою релевантість. Несприятливі умови для розбудови та поглиблення політичної співпраці між країнами до 2022 року були спричинені відсутністю спільної організації/майданчика, у рамках або на полях якої Іран та Білорусь – як повноправні члени – могли б співпрацювати над порядком денним, що становив би взаємний інтерес. Такий стан справ у двосторонніх відносинах відповідав дійсності до 2024 року, коли Білорусь – слідом за Іраном (2023) – набула повноправного членства в ШОС. Є ще дві площадки, де представлені ці два гравці, однак вони користуються асиметричними статусами: 1) БРІКС – Іран як член, Білорусь – партнер; та 2) ЄАЕС – Білорусь як член, Іран – партнер. Відповідно, до вступу цими державами у вищезгадані структури вагому роль у їх взаємовідносинах відігравав фактор Росії. Однак наразі актори мають дещо ширшу площину для маневру й автономного курсу на зближення й поглиблення відносин. Аргументом на користь цієї тези слугує факт активізації міжурядового та – відомчого діалогів із 2023 року.

Головною рушійною силою двосторонньої політичної співпраці є подібні бачення щодо реформування чинного світопорядку. Поряд із підтримкою мультиполярності, держави засуджують унілатералізм США та неправомірність санкційних важелів впливу й примусу. Це, а також втручання у внутрішньодержавні справи протиставляється Іраном і Білоруссю праву на суверенітет і самостійне ведення внутрішньої та зовнішньої політики, принципу регіонального та культурного плюралізму та реформуванню чинної структури глобального врегулювання. Спільність цієї позиції підтверджується не лише заявами лідерів і високопосадовців обох держав, але й підтримкою Іраном і Білоруссю вектору на встановлення мультиполярного порядку в рамках ШОС та БРІКС. Таким чином ці актори сигналізують про свою зовнішньополітичну орієнтацію в бік т.з. Глобального Півдня, де лідерські позиції займають такі потуги, як Китай, Індія та Росія. Окрім суто декларативного значення, пріоритизування цього вектору, перш за все, передбачає легітимізацію та певний обсяг впливу на світовій арені – опція, наразі не доступна для Білорусі та Ірану на “західному” напрямку. Разом із тим, приналежність до спільних структур (особливо на правах повноправних членів), як-от БРІКС і ШОС, уможливлюють участь у виробленні порядків денних – а це, у свою чергу може слугувати інструментом підтвердженням для населення спроможності й ефективності владного режиму.

Варто також згадати й про економічні вигоди, представлені, зокрема, інституціями й механізмами БРІКС – хоча з обмеженим потенціалом. У контексті білорусько-іранських відносин тема подолання наслідків санкційної політики Заходу є ключовою, а отже кооперація щодо “альтернативних” шляхів розвитку становлять спільний інтерес. Щодо ШОС, то Іран і РБ однаково зацікавлені у розвитку інфраструктурних проєктів, як-от коридор Північ-Південь або вузли “Один Пояс – Один Шлях”. На додаток до цього, як підтверджує кейс спільних ірансько-білоруських антитерористичних тренувань, участь у ШОС уможливлює участь у структуризації регіональної безпекової архітектури.

Очевидно, поряд із спільними, декларативними тезами, ці дві держави переслідують, перш за все, власні інтереси. Так, що стосується Ірану, політична кооперація з Білоруссю є одним з інструментів виходу на Євразійський регіон (включно з “пострадянським простором”), що вписується в стратегію “Погляд на Схід”. Зокрема, пожвавлення діалогу з РБ – разом із укладанням Угоди про вільну торгівлю з ЄАЕС – передбачає ширший доступ до євразійського ринку, а також, у теорії, можливість ведення діалогу із Заходом (за умови нормалізації відносин Білорусі із США та/або ЄС). Щодо Білорусі, то поглиблення взаємодії Іраном вписується в концепцію Довгої дуги – зовнішньополітичного орієнтиру, суть якого полягає у розбудові відносин із географічно віддаленими, але політично “дружніми” державами. В умовах, що склалися після лютого 2022 року, вихід із дипломатичної ізоляції та, водночас, запобігання подальшому узалежненню від РФ є основною зовнішньополітичною задачею для РБ. Звідси, спільна риторика та розробка низки проєктів у різних галузях мають на меті диверсифікацію мережі регіональних і глобальних партнерств і, тим самим, підвищення рівню автономності ведення зовнішньої політики. Із цією метою, станом на листопад 2025 року, ведеться підготовка до виведення білорусько-іранського діалогу на рівень стратегічного партнерства (поки що – йдеться про двосторонніх відносин, що ґрунтуються на Дорожній мапі на 2023-2026 роки).

Наразі можна стверджувати про суто декларативні засади політичної кооперації, оскільки переважна більшість міждержавних проєктів та ініціатив досі знаходяться на стадії розробки. Також, як демонструє кейс 12-ти денної війни, між сторонами немає жодних зобов’язань у військово-безпековій галузі, які вимагали б певних дій із боку контрактора. Єдиним ж майданчиком для політичної кооперації лишається ШОС, резолюції та декларації якого не мають зобов’язального характеру, натомість виступаючи в якості “списку” намірів, цілей та інтересів.

ВИСНОВКИ

Результати аналізу кооперації діад “РФ-Іран” та “РБ-Іран” у політичній, економічній та військовій сферах дають підстави стверджувати про переважання ситуативного модусу взаємодії. У двох вузлах спостерігаються негативні тренди, що гальмують подальше поглиблення міждержавної співпраці, як-от: низькі показники двосторонньої торгівлі, відносно слабка інфраструктурна база, повільні темпи реалізації спільних проєктів, превалювання політичної риторики над практичними заходами. Різним є і статус двосторонньої кооперації: у той час як між РФ та Іраном діє Договір про всеохопне стратегічне партнерство, ірансько-білоруські відносини ґрунтуються на Дорожній мапі 2023-2026 – фактично, звичайний перелік спільних сфер зацікавленості. Таким чином, з точки зору структури, стверджувати про наявність певного типу (не)формалізованого “трикутника” недоречно, з огляду на різні рівні міждержавного співробітництва: звичайний тип взаємодії – Іран і Білорусь; стратегічне партнерство – Іран і Росія; союз – Росія та Білорусь.

Натомість, всі три держави є членами/учасниками ЄАЕС (із 2024 року Іран є державою-наглядачем), БРІКС (Білорусь поки що має статус спостерігача) та ШОС (всі держави є повноправними членами). Цей факт дає підстави стверджувати про, як мінімум, декларативне дотримання спільного порядку денного вищезгаданих структур. Звідси, згідно з теорією стратегічних відносин, взаємодію між РФ, РБ та Іраном можна охарактеризувати як «стратегічна коаліція» (англ. strategic coalition). Цьому типу відносин притаманні такі параметри: 1) ситуативний тип співпраці; 2) координація дій лише у деяких сферах; 3) неформалізований/неінституціалізований тип взаємодії; 4) рушійною силою відносин є фундаментальні інтереси та цілі задіяних держав (див.таб.1)

Щодо окремо взятих вузлів спостерігається триступенева градація від “найменш перспективного” (вузол “РБ-Іран”) до “найбільш формалізованого” (вузол “РФ-РБ”). Так, російсько-іранське всеохопне стратегічне партнерство є результативним в усіх трьох вимірах співпраці (економічному, політичному та військовому). Однак присутній ряд стримувальних чинників для їх поглиблення, серед яких можна виділити такі тренди, як: а) обмежений зовнішньоторговельний потенціал; б) недостатній рівень інфраструктурної потуги; та в) розбіжність у поглядах на регіональний (близькосхідний) порядок денний. До спільних інтересів належать: а) підтримка й подальший розвиток військової співпраці (однак без формальних, а-ля союзницьких зобов’язань); б) розбудова альтернативних інфраструктурних сполучень і банково-фінансових систем задля обоходу санкцій; в) поглиблення двосторонніх економічних відносин ; г) дотримання спільних декларативних позицій із приводу реформування чинного світового порядку. Проте аналіз взаємодії між Іраном і РФ у трьох вищезгаданих сферах демонструє переважання ситуативного штибу кооперації над партнерським.

Найслабшим вузлом у цій констеляції акторів є вісь “РБ-Іран”. Досі перебуваючи на рівні дорожньої мапи, міждержавний діалог обмежується суто міжурядовими заявами з приводу бажання розвивати взаємодію, тоді як абсолютна більшість двосторонніх проєктів досі перебувають на етапі планування. Факторами, що гальмують подальше зближення виступають, по-перше, той факт, що активізація діалогу відбулася лише на початку 2023 року (фактор часу). Окрім того, сторони переслідують відмінні зовнішньополітичні цілі. Недостатньою є й мережа інфраструктурних сполучень, що, у свою чергу, разом із санкційним тиском, негативно впливає на стан двосторонньої торгівлі. І нарешті, обидві держави відносно нещодавно стали членами спільних міжрегіональних коопераційних майданчиків (ШОС і БРІКС, де Білорусь досі перебуває на правах наглядача), через що поки не доречно давати оцінку, наприклад, щодо ірансько-білоруського потенціалу в безпековому вимірі співпраці. Що стосується спільних сфер зацікавленості, то ключовим драйвером у цьому вузлі виступає “антизахідна” адженда – риторика, що відкриває державам доступ до присутності в структурах/ініціативах, зведених під егідою т.з. Глобального Півдня. Така опція, окрім економічних вигод, передбачає можливість впливати на порядок денний, просуваючи в нього власні національні інтереси. Однак, згідно з результатами дослідження, потенціал ірансько-білоруських відносин наразі лишається слабким.

Російсько-білоруські відносини відзначаються найбільшим ступенем асиметрії по всіх трьох параметрах (політична, економічна та військова). Щодо політичної сфери, то наразі зовнішньополітичний курс Білорусі розбудовується з урахуванням відсутності альтернативного полюсу для балансування у вигляді ЄС та США, як це було до 2020 року. Хоча діалог із Іраном є сталим, однак потенціал цієї кооперації є обмеженим через ряд структурних чинників. Цей порядок денний, разом із заходами економічного тиску, використовується Кремлем для просування «союзницьких» інтеграційних проєктів. Так, високий рівень залежності спостерігається в економічній сфері, де РФ виступає ключовим кредитором, інвестором, інфраструктурно-логістичним посередником і топ-1 експортно-імпортним партнером РБ. У військово-безпековому плані Білорусь зберігає найбільший рівень контролю (зокрема – потенціал ВПК), однак, з огляду на відносну слабкість військової потуги РБ, відносини між Мінськом і Кремлем базуються на моделі «клієнта-патрона». З урахуванням вищевикладеного, справедливо стверджувати, що в діаді «РФ-РБ» відносини розвиваються на рівні союзу/альянсу з високим рівнем асиметрії, де одна держава (РБ) значною мірою залежить від іншої (РФ). Більш того, з огляду на темпи реалізації та охоплення інтеграційних проєктів «Союзної держави», існує перспектива тотального «злиття» обох акторів у спільну потугу в довгостроковій перспективі.

Вісь “Росія-Білорусь-Іран”: стан відносин і перспективи розвитку