Після початку вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року російська влада планомірно й системно переорієнтовувала економіку на альтернативні міжнародні ринки. З торговельної та ресурсної точки зору ця переорієнтація означала продаж власних ресурсів — насамперед нафти й газу — Китаю та Індії, що дозволило замінити традиційний європейський ринок збуту азійським.

Запроваджені проти Росії західні санкції, зокрема, поставили під загрозу технологічний аспект російської економіки. На практиці це призвело до серйозних проблем одразу в кількох сферах: критичний стан авіаційної промисловості, неможливість розвивати галузь видобутку та транспортування зрідженого природного газу без західних технологій, а також — що особливо важливо — постійна потреба в збільшенні ресурсів для ведення триваючої російсько-української війни.

Автор:

• Антон Оксентюк, дослідник Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

Редактор:

• Ярослав Чорногор, кандидат історичних наук, директор Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

Художній і технічний редактор:

• Анатолій Черниш, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

 

У цьому контексті слід розглянути стан і перспективи одного з наріжних каменів, на якому тримається не лише російська економіка, а й здатність Росії продовжувати війну проти України. Йдеться про військово-технічне співробітництво між КНР і РФ. Варто усвідомити, що Пекін значною мірою став рятівним колом для російської влади. Ізолюючись дедалі більше під тиском західних санкцій, спрямованих проти оборонного та високотехнологічного секторів, Китай перетворився на ключового економічного й технологічного партнера Росії. Це співробітництво виходить за межі енергетичної залежності й торгового обміну, охоплюючи стратегічну сферу, де КНР постачає РФ критично важливі компоненти та технології, які можуть бути використані у військових цілях — зокрема, напівпровідники, безпілотники та інші високотехнологічні елементи.

Актуальність вивчення цієї теми зумовлена й тим, що поточні відносини між Китаєм і Росією можна охарактеризувати як обмежений варіант військового альянсу, який не має юридичного оформлення. У цьому дослідженні буде показано, як відносини між двома державами, які раніше можна було описати як обережну співпрацю й приховану конкуренцію, за останнє десятиліття перетворилися на стійку політичну вісь, засновану на збігу інтересів, спрямованих насамперед проти Заходу. Попри те що офіційна риторика Китаю уникає відкритого схвалення російського вторгнення, дії Пекіна на двосторонньому рівні свідчать про прагматичний підхід. Саме наслідки цього підходу, а також структура військово-економічних зв’язків між РФ і КНР викликають занепокоєння щодо майбутнього контролю над озброєннями. Більше того, сучасна конфігурація російсько-української війни дозволяє припустити, що непряма військова підтримка з боку Китаю може стати моделлю майбутніх проксі-воєн, у яких великі держави уникатимуть вікритого протистояння, впливаючи на перебіг конфліктів за допомогою технологічних і стратегічних засобів. Усі ці фактори ставлять перед Україною та Заходом завдання глибшого розуміння й вдосконалення механізмів санкційного впливу на відповідні держави. У ширшому сенсі цей документ розгляне середньострокові й довгострокові перспективи відносин між Росією та Китаєм, з особливим акцентом на військово-технічну співпрацю й її вплив на безпеку європейського континенту.

Для глибшого розуміння сучасного стану військово-технічного співробітництва між Китаєм і Росією необхідно коротко розглянути витоки цих відносин. Вони значною мірою відображають загальний розвиток Китаю, особливо в економічному вимірі. За останні 30 років це співробітництво зазнало докорінної трансформації: якщо спочатку КНР закуповував російське озброєння, то нині вже сама Росія змушена купувати в Китаю різноманітні технологічні компоненти, необхідні для функціонування її власного військово-промислового комплексу. В цьому процесі можна виділити чотири основні етапи розвитку двосторонніх відносин.

 

ВИТОКИ СПІВРОБІТНИЦТВА КИТАЮ ТА РОСІЇ У ВІЙСЬКОВІЙ СФЕРІ

Загалом КНР і РФ почали розвивати військове співробітництво практично одразу після розпаду Радянського Союзу. Важливо зазначити, що на початковому етапі таке партнерство було більш вигідним саме Росії: складна економічна ситуація змушувала Москву шукати будь-які джерела наповнення бюджету. Одним із таких стабільних ресурсів стала торгівля залишками радянського озброєння. Тож не дивно, що перші угоди між державами були не політичного, а винятково комерційного характеру — про постачання зброї.

Китаю ж це співробітництво було вигідне з кількох причин: по-перше, для пом’якшення наслідків санкцій, запроваджених Заходом після подій 1989 року на площі Тяньаньмень, а по-друге — для прискорення військової модернізації за рахунок імпортного озброєння.

У 1992–1993 роках сторони підписали дві угоди, які стали основою для першого етапу постачань:

• Угода про військово-технічне співробітництво (1992 р.)
  
• Міжурядова угода про постачання військової техніки й технологій (1993 р.)

Ці документи відкрили шлях до масштабного експорту російської зброї до КНР. Йшлося про винищувачі, морські системи, засоби ППО та відповідні ракетні технології.

Система	Роки постачання	Деталі
Су-27СК / Су-27УБК	1992–1996	Передано 76 літаків; з 1996 року — ліцензійне складання в Китаї.
Есмінці класу «Современный»	1998–2000	Передано два кораблі з ракетами SS-N-22; суттєве підсилення флоту КНР.
Зенітно-ракетні комплекси С-300ПМУ	1993–1997	На той час — найсучасніші експортні ЗРК, які Росія могла надати.
Підводні човни класу «Кіло»	1994–1999	Чотири дизель-електричні субмарини для берегової оборони.

Варто враховувати, що саме в цей період було закладено підґрунтя для майбутніх міжурядових суперечок: Китай активно використовував отримані технології для копіювання російських зразків. І хоча це десятиліття стало періодом нормалізації військових зв’язків і поклало край ворожнечі радянського періоду, воно також змусило Москву стати обережнішою у питаннях постачання озброєнь. Попри це, завдяки російському озброєнню КНР отримала значну перевагу, випередивши власні розробки на десятки років.

 

ПОГЛИБЛЕННЯ СПІВПРАЦІ ТА ПОЧАТОК ПЕРЕДАЧІ ТЕХНОЛОГІЙ

Наприкінці 1990-х років Китай опанував достатню кількість технологій, щоб почати їх адаптацію для внутрішнього ринку — яскравим прикладом стали винищувачі J-11, створені на базі Су-27. РФ зрозуміла, що проста торгівля зброєю не забезпечує довготривалих вигод без глибокого співробітництва. Це проклало шлях до підписання Договору про добросусідство 2001 року, який інституціоналізував більш широке стратегічне партнерство. Документ розширив межі співпраці — від продажу озброєнь до обміну розвідданими та проведення спільних військових навчань. Так відбувся політичний зсув: акцент змістився з простого продажу зброї до стратегічного зближення та передачі технологій.

Це стало можливим на тлі погіршення відносин між РФ та західними країнами, що було зумовлено агресивною зовнішньою політикою Москви. З роками ситуація лише поглиблювалася, і Росія все більше переорієнтовувалася на Китай. Саме у 2000-ні роки РФ вперше почала передавати КНР власні військові технології. Попри публічні заяви Москви про спільні інновації та ліцензійне виробництво, на практиці йшлося про повноцінну передачу ключових військових розробок. Лише за трохи більше ніж десятиліття Китай отримав доступ до російських технологій виробництва двигунів, сенсорних систем і модулів радіоелектронної боротьби, які інтегрувалися в китайські зразки. Особливо важливим було співробітництво в сфері двигунів, адже тоді Китай значною мірою залежав від російських аналогів.

Передача включала технології реактивних двигунів (АЛ-31Ф і Д-30) для винищувачів та бомбардувальників, газові турбіни для військово-морських суден і технології стелс-покриттів. У результаті співпраці з’явилися наступні зразки китайських озброєнь:

• Винищувач J-11B (на основі Су-27)
  
• Зенітно-ракетний комплекс HQ-9 (на основі С-300)
  
• Фрегат Type 054A

В результаті Китай став помітно більш самостійним у виробництві винищувачів і військових кораблів. Це змінило динаміку двостороннього військово-технічного співробітництва. Поглиблення економічного розвитку КНР на тлі зростаючої ізоляції РФ, кульмінацією якої стали анексія Криму та війна на сході України, призвело до зростання залежності Москви від Пекіна. Водночас посилювалися й політичні зв’язки, де основу становив спільний інтерес у протистоянні США.

 

РОСІЯ ПІСЛЯ 2014 РОКУ. ПОЧАТОК ЗАЛЕЖНОСТІ МОСКВИ ВІД ПЕКІНУ

Саме період після 2014–2015 років ознаменував початок тієї форми відносин між РФ та КНР, яку ми спостерігаємо сьогодні. Під впливом геополітичної ізоляції Москви після анексії Криму та на тлі стрімкого економічного зростання Китаю в діях Росії у сфері військового співробітництва дедалі виразніше проявляється залежність. У багатьох аналітичних оглядах після 2014 року увага акцентується на політичних деклараціях. І справді, після анексії Криму та запровадження масштабних санкцій проти російської економіки юридичне оформлення двосторонніх домовленостей між країнами значно розширилося як за масштабом, так і за амбіціями — сторони заявляли про співпрацю у всіх галузях економіки та намір проводити подальший стратегічний розвиток відносин.

Однак водночас важливо розуміти, що в цей період фактично відбулося повернення до практики 1990-х років — мається на увазі відновлення прямої передачі Китаю ще більш високотехнологічного російського озброєння. У цей же період була підписана й Дорожня карта військово-технічного співробітництва від 2017 року, яка у 2021 році була продовжена на період до 2025 року. Цей документ, формально спрямований на співпрацю у сфері протиракетної оборони, оперативної сумісності повітряних сил, а також спільної розробки перспективних морських і підводних технологій, на практиці став основою для подальшої передачі високотехнологічної продукції з боку Москви до Пекіна.

Усього за кілька років після початку санкційного тиску та конфронтації Росії із Заходом Китай отримав доступ до низки передових російських систем озброєння:

Озброєння	Придбання/інтеграція Китаєм	Стратегічне значення
Винищувачі Су-35	24 одиниці (поставки 2016–2018 рр.)	Найсучасніший російський експортний винищувач; використовується для модернізації ВПС НВАК
ЗРК С-400	Поставлено у 2018 р.	Перший іноземний отримувач

Найважливішим аспектом цього періоду стала експансія Китаю у стратегічно чутливі галузі російського ВПК. Особливо помітним є співробітництво у сфері космічних технологій та протиракетної оборони. Якщо раніше йшлося лише про окремі системи озброєнь, то після 2014 року РФ почала допомагати КНР у розробці систем раннього попередження про ракетний напад. У 2019 році сам президент РФ В. Путін публічно підтвердив, що Москва надає Пекіну допомогу в створенні такої системи. Це стало свідченням переходу на новий рівень залученості Пекіну в російські технології.

Варто нагадати, що формально Росія висловлювала невдоволення через копіювання Китаєм її військових технологій, створених на основі саме російських систем озброєння. Водночас у нинішніх умовах ми спостерігаємо якісний стрибок у подібній взаємодії. Це свідчить про те, що зі зростанням залежності Москви від Пекіна в різних сферах двосторонніх відносин російська влада дедалі частіше демонструє готовність передавати Китаю свої ключові стратегічні технології. У цьому контексті важливо зазначити, що Москва цілком усвідомлює наслідки таких дій. Ще у 2019 році керівник проєктів з інтелектуальної власності корпорації «Ростех» Євген Левадний прямо заявляв, що за останні роки Китай фактично перейняв у Росії велику кількість військових технологій. Йдеться про копіювання авіаційних двигунів, літаків компанії «Сухой», палубних винищувачів, зенітно-ракетних комплексів, переносних ЗРК, а також аналогів комплексу «Панцир». Окрім цього, починаючи з 2014 року, можна спостерігати розвиток двосторонньої співпраці у сфері обміну розвідданими, а також у галузі кібербезпеки. Хоча конкретні приклади подібної взаємодії не є публічно підтвердженими, її потенціал і фактичне існування викликає дедалі менше сумнівів. Зокрема, про це свідчить інформація від американських ЗМІ, згідно з якою в ході російського вторгнення в Україну Москва отримує від КНР допомогу стосовно розвідувальної інформації, а саме поліпшення супутникових та космічних можливостей РФ.

До початку 2020-х років російська влада намагалася представити відносини з КНР як квазіальянс без юридично оформленої основи, позиціонуючи цей союз як геополітичну противагу Заходу. Водночас сам Китай, будучи економічно тісно пов’язаним зі США та Європою, завжди уникав демонструвати зацікавленість у відкритому глобальному протистоянні. Однак той факт, що Пекін отримує від Москви передові військові технології, свідчить про готовність китайського керівництва отримувати всі вигоди від співпраці з РФ без необхідності брати на себе політичні зобов’язання.

 

ПЕРІОД ВОЄННОГО ЧАСУ ТА ЗНАЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ РОСІЙСЬКОГО ВПК ВІД КИТАЮ

Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році повністю змінив попередню парадигму, на якій базувалася економіка РФ. Військово-промисловий комплекс (ВПК), який раніше відносно безперешкодно отримував необхідне обладнання та технології, після запровадження масштабних санкцій був змушений шукати альтернативні джерела постачання. У цих умовах Росія фактично не мала іншого вибору, окрім як переорієнтуватися на КНР задля доступу до критично важливих ресурсів для ВПК.

Навіть без урахування політичних факторів, обсяг торгівлі між двома країнами з початку війни продовжує зростати з року в рік. Водночас західні санкції, які Пекін не бажає відкрито порушувати, змусили російську владу розробити складну та ретельно продуману схему імпорту. Її метою є отримання продукції подвійного призначення: оптики, електронних компонентів, верстатів для виробництва зброї, а також радіо- і комунікаційних систем. Протягом усього періоду війни Москва активно використовує так звані «сірі зони» міжнародного права та слабкий рівень експортного контролю. Йдеться, зокрема, про компанії-одноденки, підставних фінансових посередників і фіктивних дистриб’юторів. Ситуацію ускладнює й те, що електроніка з Китаю часто постачається під виглядом цивільної продукції або перемарковується.

Загалом на цьому етапі РФ значною мірою залежить від КНР у питаннях постачання товарів, що можуть мати військове застосування. Згідно з даними Київської школи економіки, вже у 2023 році 49% продукції зі списку Common High Priority List (чипи, напівпровідники та інша мікроелектроніка) постачалося до Росії саме з Китаю. Решта продукції або виготовлялася на Заході й перенаправлялася через китайських посередників, або ж вироблялася західними компаніями, що працюють на території КНР.

Варто підкреслити, що ефективний експортний контроль справді здатен обмежити такі поставки. Так, за даними Міністерства торгівлі США, у період з січня по травень 2024 року обсяги імпорту товарів зі списку CHPL до РФ зменшилися приблизно на 28% порівняно з аналогічним періодом 2023 року. Імовірно, мова йде саме про західну електроніку, що раніше надходила через підставні компанії. Незважаючи на це, подібні схеми дозволяють Росії й надалі імпортувати критично важливу електроніку для виробництва ракет, безпілотників та засобів зв’язку.

Варто усвідомлювати, що на сьогодні існують галузі, де частка КНР в імпорті до РФ є домінуючою. Це означає, що цілеспрямовані санкції щодо цих категорій можуть суттєво вдарити по боєздатності російської армії.

Категорія	Частка Китаю в імпорті РФ (2023)	Військове значення
Радіо- та телекомунікаційне обладнання	~100%	Командування, управління, зв’язок, розвідка
Оптика та лазерні прилади	~100%	Приціли, спостереження, ракетобудування
Верстати з ЧПУ / різання металу	~60%+	Корпуси ракет, дрони, виробництво зброї

Позитивним фактором залишається те, що КНР поки не розпочав відкритих і масштабних поставок військової техніки до РФ. Це слід враховувати на тлі серйозних втрат техніки російською армією та проблем на фронті, що з цього випливають. Проте за час війни фіксувалися окремі приклади постачання китайської техніки. Зокрема, у 2023 році в Чечні демонстрували китайські бронемашини “Tiger”, які використовувалися кадирівськими підрозділами. Крім цього, українська влада в обличчі президента Володимира Зеленського у квітні 2025 року вперше за час війни відкрито звинуватила Китай у наявності доказів щодо постачань російській армії китайського пороху та артилерії. Очікувано, що саме керівництво у Пекіні заперечило цей факт. І якщо у випадку пороху (а також селітри для його виробництва) подібні постачання є цілком правдивими, відсутність інформації про значну кількість знищеної китайської техніки, у цьому випадку артилерії, говорить про недостатню кількість таких систем у російській армії. 

Водночас ситуація з безпілотниками є зовсім іншою. Наприкінці 2024 року представники Держдепартаменту США прямо заявили про наявність фактів постачання бойових дронів з КНР до РФ. Йдеться вже не про окремі комплектуючі, а про передачу готових ударних систем — зокрема дронів “Гарпія”. США також заявляли про наявність у них інформації про спільне виробництво БПЛА китайськими та російськими компаніями на території РФ. Подібне співробітництво в сфері безпілотників становить особливу загрозу у довгостроковій перспективі через високу бойову ефективність цієї технології. Крім цього, існує висока ймовірність того, що КНР активно перейматиме російський досвід застосування дронів на полі бою. У цьому контексті можна очікувати зростання кількості спільних військових навчань із фокусом на використання БПЛА.

У 2023 році 49% продукції зі списку Common High Priority List (чипи, напівпровідники та інша мікроелектроніка) постачалося до Росії саме з Китаю. Ілюстративне фото, РБК-Україна.

Окремим питанням є присутність громадян Китаю на фронті та їхня участь у бойових діях на боці РФ. Це питання стало актуальним на тлі повідомлень про захоплення в полон китайських громадян українськими військовими. Водночас вкрай малоймовірно, що КНР наслідує приклад Північної Кореї та почне масово залучати власні Збройні сили у війну. По-перше, для цього немає жодних юридичних підстав. По-друге, нинішня зовнішньополітична стратегія Пекіна не передбачає прямого втручання у війну. Втім, Пекін навряд чи буде активно перешкоджати спробам Росії вербувати китайських громадян як найманців. Присутність китайців на фронті також викликає питання щодо можливої участі китайських офіцерів у складі ЗС РФ з метою набуття бойового досвіду. Хоча такі факти публічно не зафіксовані, їхня поява є цілком ймовірною. У цьому контексті доцільним для України було б вирішення подібних питань у форматі непублічного двостороннього діалогу, особливо з огляду на потенційне невдоволення Пекіна фактом російсько-американських переговорів.

ВИСНОВКИ

Військово-технічне співробітництво між РФ та КНР протягом останніх тридцяти років відображає поступову трансформацію зовнішньополітичної стратегії Москви. Геополітичне протистояння із Заходом досягло такого рівня, на якому російська влада готова жертвувати стратегічними інтересами у сфері військових технологій заради здобуття підтримки з боку Пекіна.

Китай, зі свого боку, вміло скористався прагненням Москви до зближення, поступово отримуючи доступ до всіх критично важливих компонентів російського військово-промислового комплексу. Станом на сьогодні Росія вже передала Пекіну низку ключових технологій, а також розпочала процес обмеженого передання стратегічних напрацювань.

Оскільки КНР фактично став головним зовнішнім партнером, який забезпечує виживання російського ВПК у воєнний час, подальше поглиблення співпраці та передача технологій є цілком прогнозованими. Хоча Пекін і уникає прямої військової підтримки Москви у війні проти України, він надає непряму допомогу — шляхом постачання критично важливих товарів, обладнання та компонентів.

Такий формат взаємодії дозволяє РФ зберігати здатність до виробництва сучасних систем озброєння навіть в умовах жорсткого міжнародного тиску. У результаті військово-технічне партнерство з Китаєм набуває не лише важливого, а й визначального значення для реалізації сучасної військової стратегії Москви.

 

 

Цей policy brief підготовлено в рамках Програми російських і білоруських студій Ради зовнішньої політики “Українська призма” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Policy brief відображає позицію Ради зовнішньої політики “Українська призма” і не обовʼязково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.