Завдання та принципи роботи Європейського Парламенту

23 червня 2022 року Європейський парламент ухвалив резолюцію, якою закликав негайно надати кандидатський статус для вступу до ЄС Україні. Того ж дня Європейська рада надала Україні статус кандидата.

До того Європейський парламент також неодноразово демонстрував лояльність і підтримку Україні у своїх численних рішеннях і резолюціях та використовував менш стриману й обережну позицію у порівнянні з окремим європейськими урядами та Європейською Радою. То чому ж ми дотепер не в ЄС і яка загалом роль Європейського парламенту у процедурі ухвалень рішень ЄС?

Підписатись на новини "Української призми"

23 червня 2022 року Європейський парламент ухвалив резолюцію, якою закликав негайно надати кандидатський статус для вступу до ЄС Україні. Того ж дня Європейська рада надала Україні статус кандидата.

До того Європейський парламент також неодноразово демонстрував лояльність і підтримку Україні у своїх численних рішеннях і резолюціях та використовував менш стриману й обережну позицію у порівнянні з окремим європейськими урядами та Європейською Радою. То чому ж ми дотепер не в ЄС і яка загалом роль Європейського парламенту у процедурі ухвалень рішень ЄС?

Рада зовнішньої політики «Українська призма» у партнерстві з FES-Ukraine продовжують розбиратися в особливостях роботи інституцій ЄС у рамках ініціативи Ad Fontes, Ad Europa. Запрошуємо до прочитання чергового тексту.

 

 

Єдиний виборний орган ЄС

Європейський парламент – єдиний орган, який безпосередньо обирають громадяни ЄС і де представники пропорційно репрезентують населення кожної з держав-членів Євросоюзу. Щоправда, жодна з держав ЄС не може бути представлена менше ніж шістьма і більше ніж дев’яносто шістьма депутатами. Призначення місць у Європейському Парламенті ґрунтується на принципі “деґресивної пропорційності”. Це означає, що більші країни мають більше місць, ніж менші країни, але менші країни мають вищу кількість місць на душу населення.

Для визначення кількості місць застосовується математична формула, яка враховує населення кожної країни та кількість депутатів Європейського Парламенту, які має ця країна. Формула призначена для справедливого розподілу місць, забезпечуючи при цьому більшу вагу представництву менших країн. Найбільші країни, такі як Німеччина, Франція, Італія та Іспанія, мають більше місць, ніж менші країни, такі як Мальта, Люксембург та Кіпр. Однак, навіть найменші країни все ще мають значну кількість депутатів, відносно їх населення. Кількість місць переглядається після кожних виборів до Європейського Парламенту, щоб відобразити зміни в населенні країн-членів. Це означає, що кількість місць, виділених кожній країні-члену, може змінюватись з часом, оскільки їх населення збільшується або зменшується в порівнянні з іншими країнами-членами.

Загалом парламент складається з 705 депутатів, які діляться не за належністю до тієї чи іншої держави, а за політичними групами. Нині Європейський парламент очолює політикиня з Мальти Роберта Мецола.

На відміну від традиційних законодавчих органів, Європарламент не може самостійно ініціювати законодавство, але, разом з тим, згідно з Лісабонським договором, що набув чинності 1 грудня 2009 року, законодавство ЄС не може бути ухвалено без його участі. Крім того, він бере участь у розробці та затверджує семирічний бюджет ЄС, а також наглядає за Європейською Комісією.

Відповідні процедури доволі складні і заплутані, як зрештою і більшість процедур ЄС, і складаються з кількох етапів:

Європейська комісія, як єдиний суб’єкт законодавчої ініціативи подає пропозицію до Європейської Ради та Європейського Парламенту.  Рада та Парламент приймають законодавчу пропозицію у першому чи другому читанні. Йдеться про те, що у першому читанні парламентарі можуть запропонувати свої поправки до запропонованого Комісією нормативного акту. Якщо Рада згодна з поправками, рішення вважають ухваленим. Іноді, ще перед голосуванням у Парламенті, Рада передає туди документ, який називається «загальний підхід» (General Approach). У цьому документі Рада «натякає», які поправки були б доречними і якщо Парламент це робить сам, то процедура пришвидшується.

Іноді для пришвидшення процедури відбуваються тристоронні консультації між Парламентом, Комісією та Радою, відомі також як тріалоги. Щоправда, рішення, які випрацьовують під час таких тріалогів, не є обов’язковими до виконання, тож тут покладаються скоріше на політичну відповідальність. Якщо ж Парламент ігнорує пропозиції Ради перед першим голосуванням, то до поправок Парламенту Рада так чи інакше може внести свої заплановані зміни, і тоді текст виносять на друге читання.

Якщо ці інституції не досягають згоди між собою й після другого читання, то скликають погоджувальний комітет, мета якого вийти на компромісний варіант тексту. Такий комітет складається з рівної кількості представників Парламенту та Ради.

Якщо текст, затверджений погоджувальним комітетом, є прийнятним для обох інституцій, то законодавство ухвалюють у третьому читанні. Тоді воно набуває форми директиви, регуляції чи рішення Парламенту і Ради.

Якщо ж законодавчу пропозицію відхиляють на будь-якому етапі процедури або Парламент та Рада не можуть досягти компромісу, то рішення не ухвалюють, і процедуру завершують. Нову процедуру може запустити тільки Єврокомісія.

Вагомою у цьому процесі є роль Комітетів Парламенту та політичних груп. У нинішньому Європарламенті є 20 комітетів і три підкомітети, кожен з яких опікується окремою сферою. Склад комітетів: від 25 до 88 євродепутатів. Комітет має голову, бюро та секретаріат і збирається раз чи двічі на місяць у Брюсселі. Політичний склад комітетів відбиває склад Парламенту. Загалом, тут процедура схожа з українським парламентом, а от політичні групи це цікавий феномен. Про це – нижче.

Політичні групи ЄП та друзі України серед них

Як вказано вище, політичні групи Європарламенту формують не за національною, а за ідеологічною ознакою і наразі у Європарламенті вони такі:

  1. Група Європейської народної партії (Християнських демократів) – це правоцентристська і найбільша у Європарламенті група. На національному рівні вона спирається на партії зі спорідненою ідеологією. У Німеччині це, скажімо, ХДС/ХСС. Очільником групи є німець Манфред Вебер. Він, до речі, є одним з найвпливовіших членів Європарламенту і є палким прихильником членства України в ЄС.
  2. Група Прогресивного альянсу соціалістів та демократів – це політики, що спираються у своїй діяльності на соціал-демократичні настанови. Групу очолює Іраче Гарсія Перес. Вона, до речі, походить з іспанської Партії соціалістичних робітників. До цієї ж партії входить і нинішній прем’єр міністр Іспанії Педро Санчес Перес-Кастехон, а для України це важливо через те, що саме Іспанія головуватиме у ЄС у другій половині 2023 року.
  3. Група «Відновлення Європи» – Renew Europe (ліберальні демократи), члени якого орієнтуються на французького Президента Емманюеля Макрона. У Європарламенті це об’єднання очолює теж французом Стефаном Сежурне. Він, як і представники інших великих груп, критичний до росії і її дії прямим текстом називає «воєнним злочином».
  4. Група Зелених / Європейський союз вільних демократів. На відміну від інших груп Європарламенту, Зелені є категоричними прихильниками гендерної збалансованості, а тому мають співпрезидентів різної статі: Террі Райнтке з німецьких «зелених» (та Філіп Ламберт з бельгійської партії «Еколо». Керівництво групи вважає, що ЄС має допомогти Україні у процесі відбудови, а також докласти максимум зусиль, щоби винні у злочинах, скоєних в Україні, були притягнуті до відповідальності)
  5. Група Ідентичності та Демократії – з нею ситуація для України не така вже й втішна. Групу очолює Марко Занні з італійської «Ліги Півночі». Туди ж входять представники німецької ультра-правої «Альтернативи для Німеччини» та французького Національного об’єднання пов’язаного зі скандальним сімейством Ле Пенів. Звісно, за такого складу групу важко віднести до друзів України, і хоча вона не вступає у відвертий антагонізм з мейнстрімними політгрупами, але імпліцитно вказує на те, що війна стала причиною багатьох європейських клопотів, що може плекати наративи про «втому від війни».
  6. Європейська консервативна та реформістська група – очільниками цієї групи у Європарламенті є Ришард Легутко з польської партії «Право і Справедливість» та Нікола Прокачіні з Братів Італії. Керівництво групи свідоме, що необхідно зробити все, що в силах Євросоюзу, щоб Україна перемогла росію, адже це війна не лише України, а й усіх європейських народів.
  7. Ліва група – GUE / NGL – у цій групі теж співголови: Манон Обрі з французьких лівих та Мартін Ширдеван (характерно, що останній засмутився, коли росію не запросили на цьогорічну Мюнхенську конференцію з безпеки). Група просуває ідеї про негайне припинення вогню і закликає не заважати діалогу росії й України, і уникати дій НАТО, що можуть розпалити конфлікт. Іншими словами, ліві схильні до шкідливої для України позиції про те, що «не все так однозначно».
  8. Ще 48 євродепутатів, серед яких й угорський «Фідес» Віктора Орбана не належать до жодної групи і подекуди це означає, що вони радикальніші за найрадикальніших у цих групах.

Розподіл парламенту на політичні групи важливий з огляду на те, як ці групи впливають на політичний процес у ЄС, та ставляться до України. Але найцікавішим у поточному контексті є те, що від цих груп і їх успішності на виборах частково залежить ще й те, хто стане наступним очільником Єврокомісії.

Spitzenkandidat

Термін “Spitzenkandidat” позначає кандидата-фаворита, якого номінує кожна з великих політичних груп у ЄП напередодні виборів до Європарламенту. По суті, кожна політична група обирає кандидата, який буде їхнім номінантом на посаду Президента Європейської Комісії.

Після проведення виборів до Європейського Парламенту політична група, яка перемогла, має можливість запропонувати свого шпітценкандидата на посаду Президента Європейської Комісії.

Саму процедуру з висунення провідного кандидата запропонували, щоб збільшити демократичну легітимність призначення Президента Європейської комісії, пов’язавши це з результатами європейських виборів та бажанням європейських виборців. Це свого роду відповідь на закиди євроскептиків щодо того, що в ЄС мало вирішують виборці.

Щоправда, хоча процедуру висунення провідного кандидата й використовували в минулому, вона не є обов’язковою і фінальне рішення про призначення Президента Комісії залежить від підтримки Європейської Ради, яка складається з лідерів країн-членів ЄС. Так сталось, скажімо, у 2019 році, коли  Рада відмовилась від провідного кандидата від Європейської Народної Партії Манфреда Вебера, і шляхом складних компромісів стала Урсула фон дер Ляєн. Проте з високою ймовірністю саме цю процедуру візьмуть за основу під час обрання наступного очільника чи очільниці Європейської Комісії.

А тим часом вибори до Європарламенту вже «на носі» – у 2024 році. Від них залежатиме й те, наскільки дружнім до України буде новий Європейський парламент, і те, чи залишиться на посаді велика прихильниця України, нинішня очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.