У ніч з 10 на 11 листопада Азербайджан та Вірменія за посередництва Москви підписали угоду, яку одні називають перемогою, інші капітуляцією, треті — успіхом (передовсім — РФ). Після майже двох місяців бойових дій із застосуванням усіх типів озброєння і декількох раундів невдалих переговорів щодо перемир’я сторони домовились не тільки зупинити бої, а й допустити російських миротворців у Нагірний Карабах та залишити під контролем території, які їм вдалося зайняти або утримати під час осінніх протистоянь.
Ганна Шелест, директорка безпекових програм Ради зовнішньої політики “Українська призма” для Громадське телебачення
Конфігурація сил на Кавказі внаслідок останніх домовленостей змінилась. Вже не можна говорити про збереження статус-кво, як було після сутичок у 2016 році. І питання не лише у змінах щодо контролю над територіями. Фактично можна говорити, що Азербайджан, надаючи можливість розмістити російських миротворців на своїй території, опиняється далі від ЄС і ще ближче до РФ. Інше питання, чи не змінить це і російсько-вірменські відносини.
Останні 10 років, незалежно від уряду в Єревані, постійно наголошувалось, що Вірменія не готова до ближчих відносин із ЄС, угоди про асоціацію тощо саме через те, що вона вкрай залежна від російської безпекової допомоги і що тільки це стримує її від війни з Азербайджаном. Фактично ж, Москва не стала на вірменський бік у 2020-му: ні під час літніх прикордонних сутичок, ні під час бойових дій в останні 2 місяці. Не було надано допомоги і в межах горезвісної ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку). Відповідно, можна очікувати у найближчі місяці, що багато хто у Вірменії поставить питання — а чи вартує одноосібно відмовлятися від співпраці із західними країнами?
Ба більше, як під час Львівського безпекового форуму зазначив колишній заступник секретаря Ради нацбезпеки Грузії Бату Кутеліа, Вірменія теоретично отримала «золоту карту», щоб переглянути присутність російських військових баз на своїй території та позбавитись їх, оскільки підтримання безпеки російськими військовими, відповідно до угоди, переміщується на територію Нагірного Карабаху. Але навряд чи такий сценарій стане реалістичним, оскільки навіть найбільш проєвропейськи налаштовані сили в Єревані не є настільки антиросійськими. До того ж зберігається довготривалий політичний конфлікт з Туреччиною.
Основні питання, які ставлять собі експерти: чому вдалося дійти згоди саме зараз та чи не було це фактичним примусом Вірменії прийняти невигідні умови, оскільки Росія, Туреччина та Азербайджан домовились за її спиною?
Чому саме зараз — відповідь не є однозначною та очевидною. На користь цього зіграли декілька факторів: зайняття стратегічного та важливого для Азербайджану міста Шуша, певне виснаження сил, близькість до зайняття головного міста НКР — Степанакерта, погана економічна та епідеміологічна ситуація в обох країнах, наближення погодних умов, за яких у тому регіоні неможливо воювати. Список можна продовжувати.
Що стосується другого питання, чи не стало це змовою Москви, Баку та Анкари, то останню, як показали події наступного дня, вже можна викреслювати зі списку переможців. А окремі заяви російського керівництва свідчать про те, що турецька участь була вкрай важливою під час бойових дій, але не стала такою у мирному процесі.
Хто в програші?
Перша відповідь — Мінська група ОБСЄ, яку багато років очолювали США, Франція та Росія. Остання і до цього часто виступала з сепаратними мирними пропозиціями та виходила на окремі переговори зі сторонами конфлікту. Але у 2020 році знадобилось декілька днів від початку бойових дій, щоб була зроблена хоча б перша заява. Далі Париж і Вашингтон фактично були відсутні. Відповідно, можна говорити, що цей формат остаточно втратив свою релевантність для врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху.
Другий програш — у ОДКБ. Організація, яку так рекламує Росія і членом якої є Вірменія, також не тільки не надала допомогу країні-члену (формальна причина — військові дії не дістались території Вірменії), але й спочатку не могла зібратися для розгляду питання. Як наслідок, і так невелика довіра інших союзників РФ по цій організації навряд чи буде легко поновлена, а покладання на російську допомогу буде певним чином переглянуто.
Важливим питанням залишається, чи посилила Туреччина свої позиції на Кавказі, чи програла через угоду, яку підписали без її участі. Взагалі, чи задовільниться Туреччина поточним станом речей? Оскільки, погодившись на переговори, в результаті вона не стала їхнім повноцінним учасником, а також миротворцем.
Ще нещодавно, коли йшлося про миротворців, лунали пропозиції щодо спільної російсько-турецької присутності, але у тексті угоди турецькі миротворці не прописані. Коли президент Ердоган заявляє, що Туреччина спостерігатиме за дотриманням угоди (навіть наголошувалось, що буде створений спеціальний центр разом з росіянами), а президент Азербайджану Алієв говорить про розміщення турецьких представників, — у Єревані офіційні особи спростовують їхню участь, як і в Москві.
Відповідно, залишається питання, чи лукавить азербайджанський лідер, який в результаті отримав підтримку обох країн, які протистоять у регіоні. Чи, можливо, Москва переграла як Баку, так і Анкару, а, відповідно, ця мирна угода може знову довго не протриматися.
Що стосується Азербайджану та Вірменії, то жодна з цих країн поки не є у виграші чи програші, оскільки фінальний статус Нагірного Карабаху залишився поза умовами угоди, а подальші дії як російських миротворців, так і мешканців цих територій можуть значно змінити ситуацію вже навесні.
Що буде далі
Різночитання угоди вже розпочались. І це стосується не тільки турецької присутності. Деякі ЗМІ вже повідомляють про відмінності тексту, який був опублікований одразу, і тієї версії, яку надала РФ пізніше. Тому наступні тижні варто слідкувати за тим, як буде кожна сторона інтерпретувати положення угоди.
Ті умови та диспозиції сил, які зафіксовані нічною угодою Єревану та Баку, не є остаточним вирішенням конфліктної ситуації. Угода тимчасово зупинила війну та жертви, але в жодному разі не дала відповіді на основні питання, через які останні 30 років продовжувався конфлікт. Навіть більше: вона лише ускладнила розклад сил.
По-перше, якщо Росія продовжить витісняти Туреччину з мирного процесу, то це може призвести до асиметричної відповіді Анкари та значного загострення вже російсько-турецьких відносин.
По-друге, залишається питання, як, куди і яким чином будуть повертатися біженці на територію Нагірного Карабаху та азербайджанських відвойованих районів, які майже 30 років перебували під вірменським контролем, але поза межами НКР. Азербайджанці з Шуши та додатково окупованих території поза межами НКР, які залишили домівки 30 років тому, вже готові повертатися, а це може вплинути і на безпекову, і на демографічну ситуацію.
По-третє, навряд чи сторони повернуться до базових Мадридських принципів щодо врегулювання конфлікту, які залишались більш-менш актуальними з 2007 року. Відповідно, мирний переговорний процес почнеться фактично з нуля, за абсолютно іншої ситуації на місцях, інших посередників та задіяних сторін.