Після початку агресивного повномасштабного вторгнення росії в Україну Європейський Союз довів свою здатність діяти. Брюссель підтримав Київ дипломатично, фінансово та військово; ЄС скоротив енергетичну залежність від росії і запропонував Україні, а також Республіці Молдова, чітку перспективу членства в ЄС.
У майбутньому, продемонстрована за останні 2 роки здатність вживати швидких і рішучих дій залишатиметься ключовою для ролі ЄС як суб’єкта міжнародної політики. ЄС змушений буде відстоювати цінності та інтереси своїх громадян на все більш непередбачуваній глобальній арені, що вимагатиме суттєвого перегляду дійсного підходу до зовнішньої політики та самопозиціонування Союзу у світі. У черговому тексті із серії Ad Fontes, Ad Europa “Українська призма” в партнерстві з FES-Ukraine розглядають дії Обʼєднаної Європи на глобальній арені.
На глобальній арені перед Євросоюзом стоять 3 ключових виклики: багатополярна конкуренція, регіональна фрагментація та внутрішня конкуренція між країнами-членами, – всі 3 відіграють свою роль у формуванні зовнішньополітичних рішень ЄС.
Багатополярна конкуренція, що означає наявність кількох центрів сили з різними поглядами на глобальний і регіональний порядок, стала ключовим викликом для зовнішньої політики ЄС за останні роки. Міжнародні кризи за багатополярності розглядаються як стратегічні виклики для великих держав, а не як проблеми, що можуть бути вирішені за допомогою багатосторонніх інституцій, на які ціннісно покладається ЄС. Це ускладнює врегулювання криз на міжнародній арені, а також впливає на те, як країни ЄС вирішують внутрішні кризи. Мультиполярність потенційно може дозволити зовнішнім силам, що переслідують свої геополітичні інтереси, впливати на рішення всередині Союзу.
ЄС здебільшого заперечував геополітичну конкуренцію до 24 лютого 2022 року і почав серйозно її розглядати лише у відповідь на повномасштабне вторгнення. Саме після повномасштабного вторгнення відбувся поворот Брюсселю у бік перетворення на самостійного геополітичного гравця. Зараз ми спостерігаємо активне пожвавлення присутності ЄС у різних частинах світу: від Азії до Латинської Америки, а першочерговим пріоритетом для Брюсселю стала економічна безпека. Парадигма економічної безпеки насамперед сформована стратегічною конкуренцією між Китаєм і США, а загрози, на які наражає відсутність економічної безпеки, продемонстрували саме агресивні дії рф.
За словами Верховного представника ЄС Борреля, “для ЄС життєво важливо створити структуру економічної безпеки, яка базується на його унікальних цілях та інтересах. Мета полягає в тому, щоб збалансувати збереження переваг історично відкритої економіки та пом’якшити ризики, пов’язані з надзвичайною залежністю та вразливістю”. Цей підхід прослідковується у ряді останніх укладених договорів та проведених самітів, наприклад у саміті ЄС-Японія, що відбувся в Брюсселі. Сторони підкреслили важливість економічної безпеки та висловили готовність почати двосторонній діалог з цього питання, зосередивши особливу увагу на пом’якшенні надмірної залежності від обмежених постачальників, особливо тих, що базуються в Китаї. Двома ключовими секторами для співпраці стануть сировина та напівпровідники.
Важливу угоду, Угоду про вільну торгівлю, на початку липня вдалося укласти з Новою Зеландією. Вона заощадить компаніям ЄС приблизно 140 мільйонів євро щорічно на митах, а також передбачає зростання двосторонньої торгівлі до 30% протягом наступного десятиліття. Ця угода є частиною партнерського підходу ЄС до відкритої торгівлі, що робить внесок у Європейську стратегію економічної безпеки, представлену минулого місяця. Угода також означає активізацію участі ЄС в Індійсько-Тихоокеанському регіоні відповідно до його Індійсько-Тихоокеанської стратегії.
Союз уже має у своєму розпорядженні різні інструменти для захисту своєї економічної безпеки, включаючи перевірку прямих іноземних інвестицій, експортний контроль, нещодавно узгоджений Закон про критичну сировину тощо. Нова парадигма економічної безпеки дасть можливість ЄС вплести безпекові питання у різні контексти відносин з країнами та регіонами світу, а у поєднанні зі згаданими інструментами та чіткішим розумінням викликів, є потенційною формулою до успіху.
Регіональна фрагментація характеризується зниженням ефективності центральної влади та дисфункцією регіонального управління. У контексті ЄС, під регіональною фрагментацією маються на увазі складнощі у координації між інституціями Союзу, країнами-членами та третіми країнами, що ускладнює, в свою чергу, проведення спільного аналізу конфліктів та інтеграції доступних політичних інструментів.
Прив’язуючи цю концепцію до зовнішньої політики Союзу, існує незадоволена потреба у комплексному плані розвитку глибоких відносин із країнами, які не входять до списку потенційних членів ЄС. Поки лідери ЄС розмірковують над тим, як модифікувати свої інституції, щоб змогти прийняти потенційних членів, вони повинні одночасно розробляти стратегію зміцнення зв’язків із географічно віддаленими державами, які перспективи членства не мають. Такий запит вже надходить з різних частин світу. Наприклад, напередодні саміту ЄС-Латинська Америка, Посол Бразилії в ЄС Педро Мігель да Коста е Сілва заявив, що Бразилія очікує “нового етапу у дворегіональних відносинах з ЄС”, який має включати “більш конкретні пропозиції та проекти — дворегіональні проекти, які принесуть користь нашим країнам і нашим суспільствам”. Схожі імпульси надходять і з Центральної Азії, регіону традиційного протистояння рф та Китаю. У спільній декларації учасники недавнього саміту ЄС-ЦА наголосили на критичній важливості розвитку регіонального бачення та співпраці у розбудові сталого зв’язку між ЦА та ЄС.
Побудова такого типу відносин виходить за рамки укладання договорів про корисні копалини чи транспорт. Вона передбачає створення глобального середовища, у якому ЄС збереже свою актуальність завдяки міцнішим і тіснішим альянсам у глобальних питаннях, таких як географія ланцюгів постачання, нормотворення, багатостороннє управління та зміна клімату. Досягнення цього вимагає пропорційного виділення фінансових і політичних ресурсів у поєднанні з розробкою моделей партнерства, що виходять за рамки традиційних торгових угод. Ця стратегія може охоплювати інноваційні методи участі в єдиному ринку або встановлення широких міграційних партнерств.
Внутрішня конкуренція стосується того, що окремі уряди країн-членів ЄС можуть кидати виклик встановленій політиці заради внутрішньої політичної вигоди. Це може зменшити стимули для окремих урядів інвестувати політичний капітал у зовнішню політику та політику безпеки ЄС.
Вплив окремих держав-членів на формування зовнішньої політики ЄС може бути як сприятливим, так і проблематичним – все залежить від національних стратегій та інтересів. Франція, наприклад, зовсім нещодавно відійшла від колективного європейського стратегічного консенсусу щодо Китаю, воліючи натомість взяти на себе зобов’язання щодо «тісного та міцного глобального стратегічного партнерства» з Пекіном. Ця одностороння стратегія, подібна до гри по обидві сторони паркану, ризикує зробити Францію пішаком у більшій геополітичній грі, тим самим підриваючи єдину позицію ЄС.
Голоси національних парламентів можуть як відображати, так і загострювати розбіжності всередині ЄС. Це стало очевидним, коли країни МЕРКОСУР відклали переговори з ЄС стосовно торгівлі після введення нових екологічних вимог з боку блоку та, натомість, запропонували власну версію угоди. Франція та Німеччина найбільш активно виступали за введення додаткових вимог, а згодом – проти перегляду угоди, попри те, що це до певної міри суперечило позиції Брюсселю, який прагнув завершити переговори.
Доволі часто держави-члени намагаються формувати зовнішню політику ЄС відповідно до національних зовнішньополітичних пріоритетів. Прикладом є нещодавня угода між ЄС і Тунісом; значну роль у її укладенні відіграла прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні. ЄС і Туніс підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо всеосяжного стратегічного партнерства, що стосується нелегальної міграції, економічного розвитку та енергетики. Ця угода, за словами Мелоні, ознаменувала новий підхід до відносин з Північною Африкою, а домінуючий вплив Італії у її досягненні не викликає сумнівів та піднімає цікаве питання про баланс сил у процесі формування зовнішньої політики ЄС.
Проблему надмірного впливу окремих країн на спільну зовнішню політику ЄС часто пов’язують з внутрішніми інституційними проблемами. Спільна зовнішня політика та політика безпеки залишається однією з небагатьох сфер політики Європейського Союзу, яка все ще потребує одностайності, тобто згоди всіх двадцяти семи держав-членів, для прийняття рішень. У час, коли ЄС все частіше стикається з геополітичними викликами, ця вимога очевидно застаріла (так, до речі, вважають і громадяни ЄС).
Як реагувати на цей виклик? Замість намагання вносити зміни до договорів чи розпалювати тривалі інтелектуальні суперечки, потрібно критично поглянути на те, що можна зробити у вже існуючому легальному контексті зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, та використати гнучкість існуючих положень Договору про Європейський Союз. Деякі сфери зовнішньої політики ЄС, відповідно до статті 31 (2) Договору, уже дозволяють приймати рішення кваліфікованою більшістю. Якщо, гіпотетично, Рада досягне одностайної згоди щодо створення цивільної місії ЄС, оперативні параметри місії можуть бути визначені через голосування кваліфікованою більшістю. Цей підхід можна і варто застосовувати і під час прийняття рішень з інших питань. Окрім того, варто популяризувати використання «конструктивного утримання», яке передбачене статтею 31 (1) ДЄС. Цей інструмент дає окремим державам можливість утриматися при голосування, що дозволяє рухатися вперед решті 26 членів.
У глобальному ландшафті, де домінує заплутана (гео)політика, Європейський Союз мусить утвердитися як самостійний геополітичний гравець, а також поєднати внутрішню злагодженість та сприяння міцним глобальним партнерствам. Цей потрійний підхід пропонує потужний метод подолання випробувань регіональної фрагментації, глобальної багатополярності та внутрішньої конкуренції.