Протидія фейкам: у кого варто вчитися Києву і де ми здатні навчити інших

За чотири роки після початку гібридної війни однією з головних загроз для України лишається дезінформація, системна та тривала. Її кінцевий автор – російська держава, яка свої фейки не визнає. Як протидіяти російській пропаганді? Досвід якої країни є корисним для України? І навпаки, який український досвід може бути корисний іншим країнам?  Ольга Чижова для “Української правди” Відповіді […]

Підписатись на новини "Української призми"

За чотири роки після початку гібридної війни однією з головних загроз для України лишається дезінформація, системна та тривала. Її кінцевий автор – російська держава, яка свої фейки не визнає.

Як протидіяти російській пропаганді? Досвід якої країни є корисним для України? І навпаки, який український досвід може бути корисний іншим країнам? 

Ольга Чижова для “Української правди”

Відповіді на ці питання Рада зовнішньої політики “Українська призма” шукала, провівши дослідження стійкості до дезінформації країн Центральної та Східної Європи (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Чехії, Естонії, Грузії, Угорщини, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини та України). Участь у дослідженні взяли й провідні аналітичні центри країн регіону.

Діагноз для всієї Центральної та Східної Європи: імунітет до російської пропаганди розвивається, але повільно.

І тут Україні є чому повчитися у сусідів, але є і чому повчити.

Больові точки

Що спільного між нацменшинами, пенсіонерами, молоддю, вірянами і радикалами? Усі вони – найлегша здобич для пропагандистів. Причому вразливі групи фактично однакові у всіх країнах регіону.

Ступінь ризиків через: сприйнятливість населення до дезінформації (A) та якість системних відповідей (B)

Ступінь ризиків через: сприйнятливість населення до дезінформації (A) та якість системних відповідей (B)
Під прицілом – не тільки етнічні росіяни, але й інші російськомовні: українці, білоруси, молдавани тощо. У Литві польська меншина також потрапляє до вразливих груп. В Грузії – це етнічні вірмени та азербайджанці, які недостатньо інтегровані в грузинське суспільство. В Азербайджані – лезгіни й талиш, тоді як у Молдові – етнічні українці та гагаузи.

За відсутності системних заходів щодо пропагування мов меншин у країнах Центральної та Східної Європи національні меншини прийняли російську мову як проксі-мову, а отже користуються переважно російськими ЗМІ.

Однаково легко сприймають пропаганду громадяни похилого віку, які ностальгують за радянським (чи соціалістичним) минулим, та молодь, яка не звикла критично сприймати інформацію. Залюбки споживають кремлівські наративи прихильники крайньої правої ідеології: правого екстремізму, расистської риторики, фашизму, ультранаціоналізму, “консерватизму” тощо.

Кремлівська дезінформація та пропаганда дуже успішно ідентифікує та консолідує такі групи навколо питань ідентичності, релігійного фундаменталізму, економічної нерівності, соціального забезпечення, імміграції та інших.

У Білорусі та Словаччині до цих традиційних груп додаються ще військовослужбовці, а у країнах Південного Кавказу – ті, хто має тісні ділові та економічні зв’язки з Росією. В Україні сприйнятливість до впливу визначається ще й географічним фактором – щодалі на південь та схід країни, то більш вразливе населення.

А іноді, як, наприклад, у випадку Угорщини, меседжі Москви грають на руку і радо поширюються навіть владою.

Найгірша ситуація зі сприйнятливістю кремлівських меседжів – у Молдові. Тут групи ризику – найчисельніші.

В Угорщині, Польщі та Румунії, де практично відсутні російськомовні мешканці та російські медіа, картинка найбільш сприятлива.

Інструменти пропаганди

Безперечно, доводиться визнати: якості та різноманітності кремлівських методів дезінформації позаздрив би і Геббельс. Однак переоцінювати їх також не варто. Експерти сумніваються, що Росія реально має медіа-стратегію щодо кожної окремої країни регіону. 

Використання та популярність російськомовних медіа-платформ значною мірою визначає ступінь вразливості населення до кремлівських меседжів. Ці показники значно відрізняються залежно від країни.

В Угорщині чи Румунії російськомовні ЗМІ практично відсутні, а от у Білорусі російські телеканали є основним джерелом інформації для близько 40% населення. У Молдові п’ять із десяти найбільших телеканалів переважно ретранслюють російські.

Тут Україна, яка заблокувала трансляцію російських телеканалів та доступ до російських соцмереж, безперечно у виграші. Однак, як відзначають експерти, РФ була змушена змінити тактику. Замість відвертої пропаганди пропагандисти просувають свої ідеї, використовуючи об’єктивну журналістику.

Видання, що на перший погляд відповідають професійним стандартам, подають 80% нейтральної інформації та 20% російської пропаганди.

Навіть у тих країнах регіону, де російські ЗМІ практично не присутні або де їхня популярність незначна, прокремлівські наративи часом доходять до місцевих аудиторій через національні медіа. Канали ретранслюють російські новини або неперевірені факти несвідомо, внаслідок недосконалої редакційної політики, або цілеспрямовано, часто з політичних міркувань.

Наприклад, наратив про Сороса швидко поширюється в засобах масової інформації у країнах Вишеградської четвірки та Румунії. Як правило, найпопулярніші радіостанції та газети рідше поширюють дезінформацію Кремля, ніж телевізійні канали та інтернет-медіа.

Естонія у лідерах

Практично у всіх країнах Центральної та Східної Європи відсутні якісні системні відповіді на інформаційні атаки. Національні інститути та нормативні акти з питань інформаційної безпеки не розвинені.

Нерідко правове поле та процедури застарілі та не дозволяють регуляторним органам належним чином перевіряти поширювачів дезінформації на дотримання законодавчих норм. Іншою спільною рисою в країнах регіону є відсутність національних довгострокових стратегій боротьби з іноземними дезінформаційними кампаніями та узгоджених наративів для уразливих груп населення.

За цим показником в Індексі стійкості до дезінформації з-поміж 14 країн помітно виділяється тільки Естонія, де якісно функціонують державні установи, добре розвинене законодавство та загалом висока якість системних відповідей на інформаційні загрози у тісній взаємодії між урядом та громадянським суспільством.

Найтривожніша ситуація з готовністю держави захищати інформаційний простір знову в Молдові, де діє застаріле законодавство, а політичні мотиви не дозволяють створити справді незалежні інституції для регулювання медіа-ринку.

Росія тим часом використовує лазівки в нормативних актах ЄС, щоб дістатися до аудиторії в європейських країнах.

Наприклад, директива Європейського Союзу щодо аудіовізуальних медіа дозволяє зареєструвати ЗМІ в будь-якій країні-члені ЄС, якщо один із членів правління медіа-компанії проживає в цій країні, і транслювати свій контент на інші європейські держави. Балтійські країни наголошують, що цей підхід не дозволяє їм належним чином регулювати медіа-компанії, оскільки вони підпадають під дію законодавства інших країн, наприклад Великої Британії чи Швеції.

Незважаючи на це, Литва та Латвія вже мають досвід тимчасового блокування трансляції телевізійних каналів з російським контентом, які порушують внутрішнє законодавство.

Україна з 2014 року вже провела низку реформ, включаючи прозорість прав на засоби масової інформації та доступ до державної інформації. Однак те, що законодавство прийняте, не означає, що воно виконується. Ухвалена ціла низка важливих документів, серед яких і Доктрина інформаційної безпеки, але перша і найбільш серйозна проблема полягає в тому, що перед її затвердженням не проводився аудит функцій державних органів у сфері інформаційної безпеки. Тож тепер в одних випадках обов’язки дублюються, а в інших – існують прогалини.

Експерти позитивно оцінюють роль громадянського суспільства у протидії іноземним дезінформаційним кампаніям та маніпулюванням. І тут безперечно Україна – законодавиця мод з численною кількістю якісних проектів з факт-чекінгу, які вже стали світовими брендами.

Однак, на відміну від тієї ж Естонії, медіа-грамотність досі не стала частиною навчальних планів національних систем освіти.

Потрійна стратегія для України

Українська стійкість до російської дезінформації дуже багатошарова.

По-перше, як на державному, так і на суспільному рівнях ми вже усвідомили, що кремлівська дезінформація та пропаганда є невід’ємною частиною гібридної війни, а також військової агресії, торговельних та енергетичних воєн, анексії та окупації та політичної дестабілізації. Цього розуміння поки дійшли не всі країни Центральної та Східної Європи, хоча кожна держава регіону – також особлива мішень для Кремля.

По-друге, оскільки Україна була закладена в основу глобальної стратегії дезінформації в Росії, держава відрізняється широтою та масштабом областей, в яких вона повинна протистояти агресії. Щоправда,

в Україні існують три основних напрями, в яких необхідно застосовувати різні стратегії та інструменти для захисту національних інтересів.

Як державні органи, так і експертні спільноти повинні працювати над інформаційною безпекою не лише на суверенній території України, але й на окупованих територіях, а також і за межами країни. Всі три напрямки мають вирішальне значення, але вони дуже різняться з точки зору наративу, каналів та стратегічної тактики, яку агресор застосовує проти України.

У кількісному та якісному плані рівень загроз від дезінформації набагато вищий для України, ніж для сусідів. А тому перед Україною значно більше завдань. Ті самі методи, завдяки яким інші держави досягли успіху в боротьбі з дезінформацією, самі по собі недостатні для України.

Дослідження проведено за підтримки: The Black Sea Trust, A Project of the German Marshall Fund of the United States, Міжнародного Вишеградського фонду, Уряду Королівства Нідерланди