Словаччина – країна, що за складом населення значно відрізняється від більшості своїх сусідів. Серед усіх держав, із якими вона ділить кордон, лише Україна має більшу частку національних меншин серед своїх громадян. Водночас відсоток представників домінантного (державотворчого) етносу робить Словаччину відмінною від більш багатоманітних за складом населення країн Європи, як от Німеччини, Румунії чи Швеції, не кажучи вже про Боснію та Герцеговину. Тобто складається ситуація, за якої певна частина словацького суспільства може вважати свою державу мультиетнічною, а інша – як відносно гомогенну.
Число та становище національних меншин
Словаччина – країна, що за складом населення значно відрізняється від більшості своїх сусідів. Серед усіх держав, із якими вона ділить кордон, лише Україна має більшу частку національних меншин серед своїх громадян. Водночас відсоток представників домінантного (державотворчого) етносу робить Словаччину відмінною від більш багатоманітних за складом населення країн Європи, як от Німеччини, Румунії чи Швеції, не кажучи вже про Боснію та Герцеговину. Тобто складається ситуація, за якої певна частина словацького суспільства може вважати свою державу мультиетнічною, а інша – як відносно гомогенну.
Згідно з переписом населення 2011 року, 80,6% громадян Словаччини визначали себе як словаки, 8,5% – як угорці, 2% – як роми. При цьому лише 1,7% жителів держави зарахували себе до інших етносів, а одразу 7,3% – не змогли чи не бажали назвати таку свою приналежність. Тобто, сукупна частка національних меншин серед жителів Словаччини становить 12,2%. Для порівняння, у Польщі цей показник сягає 3,6%, у Чехії – 8,2%, в Австрії – 10,9%, в Угорщині – 5,8%, в Україні – 21,8%. Словацький перепис населення 2001 року фіксував, що до національних меншин себе зараховували 13,1% жителів країни. Уже у 2021 році в державі провели новий перепис населення. Проте відомі лише його загальні результати, а інформацію про розподіл громадян за етнічною самоідентифікацією поки не оприлюднено.
Порівнюючи етнонаціональну структуру населення Словаччини та її сусідів, варто звернути увагу й на іншу обставину. У словацькій державі та інших країнах регіону більшість серед недомінантного етносу становлять представники традиційних меншин, тобто тих народів, які відносно давно є жителями їх територій. Наприклад, у Словаччині їхня частка серед усього населення становить 12,1% (відповідно, решти меншин – 0,1%). І лише в Австрії на нові меншини припадає 10,2% жителів, а на автохтонні – приблизно 0,7%. Це говорить про відносно низькі темпи імміграції у Словаччині та більшості її сусідів. Водночас така обставина може обумовлювати фокус політики у сфері захисту прав меншин. Для офіційної Братислави він досі наведений на традиційні етнонаціональні спільноти.
На окрему увагу заслуговує той факт, що більшість національних меншин Словаччини становлять представники угорської та ромської громад. За даними перепису населення 2011 року, на них припадало 70% та 16,3% не-словацького населення держави відповідно. Іншими помітними за відносними показниками спільнотами є русинська, чеська та українська з 5,1%, 4,7% і 1,2% серед усіх національних меншин Словаччини відповідно. Число представників решти громад сукупно сягає 2,8%. Ці факти обумовлюють те, що в царині управління різноманіттям словацькі політики та дослідники найчастіше концентруються саме на питаннях, пов’язаних з угорською та ромською спільнотами.
Увагу до цих соціальних груп пояснюють й інші обставини. Так угорська громада є суб’єктом і водночас об’єктом міждержавних відносин офіційних Братислави та Будапешта. Історія цієї соціальної групи на території Словаччини починається з кінця Першої світової війни та 1920 року – підписання Тріанонського договору між Угорщиною як капітулянтом і країнами Антанти як переможцями. Той документ позначав кордони угорської національної держави. За різними підрахунками, поза її межами опинилися від 2 до 3,5 мільйонів людей, які визначали чи могли визначати себе як угорці. Значна частина з них – майже 750 тисяч – тоді стали громадянами Чехословаччини. За часів Другої світової війни представники угорської громади цієї країни були приводом анексії частини її території Угорщиною. У перші повоєнні роки вони стали фігурантами «декретів Бенеша», що зокрема передбачали виселення з Чехословаччини або позбавлення громадянських прав угорського населення, його примусову «словацизацію» (це ж стосувалося й географічних назв). Протягом панування комуністичного режиму в країні угорській меншині формально надали право на створення системи освіти та на контакти з місцевою владою рідною мовою, створення інституцій для збереження своєї культури. На практиці ці можливості нерідко обмежували чи блокували.
Нащадками тих людей є сьогоднішні представники угорської національної меншини у Словаччині. Більшість із них компактно проживають на півдні країни, вздовж словацько-угорського кордону. Так у 2 із 79 окресів (районів) держави члени цієї соціальної групи становлять більшість жителів, а у 10 із 79 – від 15% до 50%. Формування політик щодо їхніх прав і ставлення до них з боку окремих політичних сил зокрема продиктовано історією країни та словацько-угорськими міждержавними відносинами. Тисячолітня історія співіснування, тривале перебування словацького населення під управлінням з Будапешта обумовили розуміння угорської меншини як потенційної загрози з боку радикальних політичних сил сучасної Словаччини. Особливо це виявлялося в рішеннях словацького уряду часів прем’єр-міністра Владіміра Мечіара в 1990-их роках, який розбудовував національну державу з опорою на моноетнічну модель, і в дискурсі Словацької народної партії, лідери якої дозволяли антиугорські заяви протягом 1993 – 2010 років.
З іншого боку, подібні настрої підігріває і політика уряду Угорщини. Так у 2011 році нова редакція Конституції країни зокрема поклала на владу країни обов’язок дбати про угорців, що проживають за межами своєї національної держави. Цей критерій мав на увазі й громадян Словаччини. Відповідно, рішення офіційної Братислави у сфері етнополітики з того моменту перебувають під особливо пильною увагою Будапешта. Так само уряд Угорщини протягом останнього десятиліття створив сталі механізми підтримки організацій та установ угорської національної меншини Словаччини та навіть встановив постійне партнерство з деякими з них.
«[Якщо ти представляєш організацію угорської національної меншини], то маєш подавати заявки на всі ґрантові можливості, особливо якщо ти [репрезентуєш] неурядову громадську організацію чи малу культурну інституцію. Це постійна боротьба, щоби вижити, щоб отримати гроші. Говорячи відверто, в такому випадку ти повинен мати добрі зв’язки з урядом Орбана в Угорщині. Адже поки Орбан при владі, ти матимеш гроші – це більш-менш гарантовано. Частина угорськомовних медіа у Словаччині функціонують на такій основі. Ми бачимо [газету] Vasárnap із 10 тисячами читачів, які платять за неї. Також вони мають певні ґранти від уряду [Словаччини] та з Фонду [підтримки культури] національних меншин. Це головне джерело надходжень. Також реклама. <…> Інше угорськомовне тижневе медіа – «Ma7» – просто отримує 1,5 мільйони євро пакетом від уряду Орбана. Вони платять за їхнє існування. Тож [це медіа] насправді не потребує читачів, не потребує так багато рекламодавців (добре, якщо якась реклама є, але вони не потребують її для існування). І вони існують так роками. Очевидно, вони не збираються критикувати Орбана та його режим» (Жолт Ґаль).
Увага до ромської спільноти з боку уряду Словаччини та інших місцевих стейкхолдерів обумовлена не лише її чисельністю, але й особливим соціальним становищем. У порівнянні з більшістю населення, ця суспільна група перебуває в гіршій ситуації майже в усіх аспектах якості життя. Вона найменше за всі інші спільноти Словаччини отримала дивідендів від економічного зростання, що його демонструвала країна протягом останніх 15 років. Ромська спільнота, більшість представників якої маргіналізовані щодо решти словацького суспільства, зіштовхується із серйознішими викликами у питаннях бідності, працевлаштування, якісного житла, доступу до освіти та медицини. Ці проблеми, а також соціальні стереотипи нерідко стають підставами дискримінації словацьких ромів з боку решти суспільства та інколи публічних інституцій. Наприклад, ця група нерідко ставала об’єктом мови ворожнечі чи упереджень з боку ультраправої сили «Народна партія – Наша Словаччина» (LSNS), що має 8% мандатів у нинішньому скликанні парламенту Словаччини. Подолання цих викликів лежить не лише у царині економіки чи соціального захисту. Воно також залежить від рішень у сфері етнополітики, адже йдеться про інтеграцію маргіналізованих представників ромської спільноти до словацького суспільства, збереження їх ідентичності та про протидію їх утискам.
«Чимало потрібно зробити [за допомогою публічних політик у Словаччині] для інтеграції ромської спільноти через її дискримінацію та несприятливу позицію в суспільстві. Якщо бути конкретною, то я думаю, що сегрегування ромських дітей в окремих школах є дуже поганим. Але я також вважаю, що це не буде вирішено найближчим часом. Це забере багато часу, щоби покращити умови для ромів, які зараз живуть у сегрегованих спільнотах» (Яна Кадлечікова).
Законодавство
Режим захисту прав меншин та управління різноманіттям у Словаччині спираються на низку міжнародних та внутрішніх документів. Однак у країні не існує окремого закону чи іншого нормативного акту, що самостійно регулював би всі або більшість процесів у цій царині. Відповідно, систему відносин між владою, домінантною та рештою етнічних спільнот Словаччини творить одразу цілий ряд правових документів. Їх ми розглянемо в цьому розділі.
Розпочати слід з Конституції Словацької Республіки, що створює юридичні рамки для решти актів у досліджуваній нами царині. Вказівку на ці питання містить Преамбула документу, декларуючи, що Основний закон ухвалено «разом із членами національних меншин та етнічних груп, які живуть на території Словацької Республіки». Рамковим положенням, що стосується таких спільнот чи їх індивідуальних представників, є Частина 2 Статті 12 Секції 1 Розділу 2 «Фундаментальні права та свободи»: «Основні права у Словацькій Республіці гарантовано кожному незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, віри та релігії, політичної приналежності чи інших переконань, національного чи соціального походження, національності чи етнічної приналежності, майна, роду чи будь-якого іншого статусу. Ніхто не може бути ображений, дискримінований або привілейований за будь-якою з цих підстав». Наступна Частина цієї Статті гарантує кожному громадянину визначати, до якої групи він чи вона належить без впливу, тиску чи заперечення первісного походження.
Водночас чи не найважливішим фактом у контексті питання національних спільнот є те, що Розділ 2 «Фундаментальні права та свободи» містить Секцію 4 «Права національних меншин та етнічних груп». Зазначмо, що ні в цій, ні в іншій частині документу не наведено визначення чи інформації про розрізнення між двома термінами, наведеними у назві. Ця секція містить дві Статті. Стаття 33 говорить, що «членство у будь-якій національній меншині чи етнічній групі не може бути використано на шкоду будь-якої людини». Наступна Стаття містить три Частини. Перше положення гарантує представникам національних меншин та етнічних груп право на універсальний розвиток, як от спільний розвиток власної культури, отримання та поширювання інформації рідною мовою, об’єднання в асоціації національних меншин, заснування та підтримання освітніхі культурних інституцій. Конституцією передбачено, що деталі виконання цих прав має регулювати окремий закон. Слід зазначити, що цей розділ уточнює, що він стосується прав лише тих осіб, які є громадянами Словацької Республіки.
Друга частина Статті крім права на вивчення державної мови, гарантує представникам національних меншин чи етнічних груп можливості освіти рідною мовою, використання рідної мови в офіційних комунікаціях та участі в ухваленнях рішень, що стосуються національних меншин та етнічних груп. Завершальним положенням статті є заувага: «Реалізація прав громадян, які належать до національних меншин та етнічних груп, гарантованих цією Конституцією, не повинна призвести до загрози суверенітету й територіальній цілісності Словацької Республіки та дискримінації іншого населення». Зазначимо, що цю секцію було включено до Конституції та ухвалено не як поправку, а під час загального прийняття цього документа – у 1992 році, коли Словацька Республіка постала як незалежна держава.
До інформації про вказані статті слід додати положення про статус мов і послуговування ними. Так словацьку мову Статтею 6 Конституції визнано державною. Проте наступний пункт документа додає, що використання інших мов, ніж державна, в офіційних комунікаціях повинне бути унормовано окремим законом. Останнім положенням Конституції, в якому згадано національні меншини та етнічні групи, є стаття 104, що говорить про присягу Президента Словацької Республіки: «Президент складає таку присягу …: “Я присягаю зі своєю честю і сумлінням на вірність Словацькій Республіці. Я піклуватимусь про добробут словацької нації, національних меншин та етнічних груп, які проживають у Словацькій Республіці…”. Відмова від присяги чи присяга із застереженням призводить до визнання виборів Президента недійсними».
Усі опитані експерти відзначили позитивний вплив європейської інтеграції на створення законодавчої основи для забезпечення прав національних меншин. Водночас респонденти дали різну оцінку участі міжнародних партнерів у формуванні рішень у цій сфері після набуття Словаччиною членства в ЄС.
«Членство в ЄС є важливим для питань меншин у Словаччині. Європейське законодавство є рамкою для законодавства чи заходів щодо меншин у Словаччині. Ми також маємо нову стратегію інтеграції ромської спільноти, яка відбиває стратегію Єврокомісії щодо ромів і є базованою на принципах, висловлених у документах Єврокомісії. Також важливо згадати про прийняті антидискримінаційні норми, які є стандартами для всіх європейських країн. Це надважливо. Також важливо згадати процес, який почала Єврокомісія проти Словаччини через сегрегування ромських дітей в окремих школах. Я думаю, що публічним інституціям важливо рухатися до рішень щодо того, як покращити ситуацію. Якщо Європейська комісія не буде продовжувати цей процес проти Словаччини, я не думаю, що багато змін будуть реалізовані. Зміни для покращення будуть маленькими або нічого не зміниться» (Яна Кадлечікова).
«Під час процесу приєднання [до ЄС] Європейський Союз, напевне, був єдиним міжнародним актором, який мав вплив на права меншин. Щойно ми стали членами ЄС – це вже не так. Адже ЄС має дуже слабкі внутрішні політики щодо стандартів чинних членів. Щойно ми стали членами ЄС, то [як інструменти впливу залишилися] рекомендації Європарламенту, які не завжди є релевантними для словацького уряду. Але долучення до ЄС, наприклад, мало результатом прийняття закону «Про використання мов національних меншин. На відміну від Фонду підтримки культури національних меншин, який було підготовлено у 2017 році – ЄС не грав ролі у цьому, Рамкова конвенція щодо захисту національних меншин Ради Європи не грала ролі в цьому. Це був результат внутрішніх процесів, а не зовнішніх акторів» (Янош Фіала-Бутора).
«Я би сказав, що після набуття членства не було значного ефекту. Насправді, це [вплив ЄС] було важливішим перед [набуттям членства]: ви маєте відповідати Копенгагенським критеріям, одним із яких є критерій щодо прав меншин. Це мало позитивний ефект, коли Словаччина була країною, що долучалася до ЄС. Але після розширення не було якогось спорудження правової архітектури щодо захисту Європейським Союзом особливо традиційних меншин. Цього просто не існує. Навіть якби це існувало, чимало країн систематично порушують цінності та законодавство ЄС – і нічого не відбувається. Механізми контролю дуже слабкі. Ви бачите, що відбувається у випадку Польщі та Угорщини – дві країни постійно порушують чимало речей. І що? <…> Думаю, [членство в ЄС] впливає на це [ситуацію з правами меншин] в інший спосіб – наприклад, через Шенгенську зону. Я пам’ятаю часи комунізму, коли кордон відділяв нас не лише від капіталістичних країн, але й від «дружніх» соціалістичних країн-сусідів. Ви не могли просто так подорожувати. <…> Нова норма полягає в тому, що ти можеш перетнути кордон будь-де. Інтенсивність руху людей через кодон зросла, кордони більш-менш перестали існувати в головах людей. Це особливо важливо з огляду на те, що більша частина угорської національної меншини живе вздовж кордону [Словаччини з Угорщиною] та потребує цього» (Жолт Ґаль).
«Звісно, щоби стати членом ЄС у 2004, ми мали досягнути певних умов. Одна з них згадана в Статті 2 Договору про ЄС – принцип верховенства права та фундаментальних прав, що також стосується прав національних меншин. Проте потім зайшла мова про законодавство, про те, щоби мати велику законодавчу базу, що поєднувала б первинне та вторинне право ЄС, а також міжнародні стандарти. Викликом було застосування цієї законодавчої рамки. Ми можемо загалом припустити, що покращення [у сфері забезпечення прав національних меншин] відбулося завдяки перетворенню [Словаччини] на члена великого союзу, що дбає про незмінність цінностей. Погляньте на останні приклади застосування механізму верховенства права. Але коли йдеться про деталі, то це завжди залежить від застосування певного закону в певній державі та в окремій ситуації» (Словацький національний центр з прав людини).
Поряд із цим варто навести декілька слів про певну плутанину з долученням словацької держави до виконання міжнародних зобов‘язань у сфері захисту прав національних меншин. Так пункт 5 статті 7 Конституції Словацької Республіки визнає вищість міжнародного права над національним. Це положення з‘явилося в документі 2001 року. Разом із ним з‘явилася поправка 154c, яка говорить, що всі акти, ратифіковані державою до цього часу, не можна вважати вищими за національне законодавство. А Рамкову конвенцію про захист національних меншин Ради Європи було ратифіковано Словаччиною ще в 1998 році. Це створює простір для маніпуляцій.
Іншим важливим нормативним актом, що регулює зокрема управління різноманіттям у державі, є Закон «Народної ради Словацької Республіки про державну мову Словацької Республіки» від 1995 року з подальшими змінами. Параграф 1 цього документа містить вказівку, що питання, пов’язані з «використанням мов національних меншин та етнічних спільнот, унормовують спеціальні закони». Водночас у більшості його положень згадані такі соціальні групи. Ця ж стаття говорить, що державною мовою Словацької Республіки є словацька, що має перевагу перед будь-якою іншою мовою на території держави. Водночас у ній зауважено, що «цей закон не регулює використання мов під час богослужінь; це питання є частиною іншого нормативного акту».
Параграф 3 документа зокрема говорить, що «державні органи, органи місцевого самоврядування та інші органи публічного урядування, юридичні особи, створені ними чи законом уживають в офіційній комунікації державну мову». Так само «їхні працівники, державні службовці, службовці муніципальної поліції, Збройних сил Словацької Республіки, збройних сил безпеки, інших збройних сил, Пожежної та рятувальної служби зобов’язані говорити та використовувати державну мову в офіційних комунікаціях». Водночас стаття «не зачіпає використання мов національних меншин в офіційних комунікаціях, згідно зі спеціальними приписами, та використання інших мов в офіційних комунікаціях з іноземними країнами, згідно зі звичайною практикою міжнародної комунікації». Так само в цьому параграфі вказано, що всі закони, рішення державних інституцій та органів місцевого самоврядування, інші публічні документи та повідомлення, проведення перемовин з державними чи комунальними інституціями можливі лише державною мовою, якщо закон про мови національних меншин не передбачає альтернативних умов. Те ж саме стосується й контактів фізичних і юридичних осіб з державними/комунальними структурами, іншими фізичними/юридичними особами.
Поряд із тим цей параграф передбачає, що у випадку, коли рідна мова людини задовольняє мінімальні норми зрозумілості для носіїв державної мови, ця людина може комунікувати з перерахованими вище інституціями та особами рідною мовою. Водночас зазначені структури можуть приймати документи, що відповідають нормам зрозумілості та прийняті державними структурами Чеської Республіки. Насамкінець, ця стаття зазначає, що всі громадяни Словаччини мають право змінити свої ім’я та прізвище відповідно до норм словацької мови. А громадяни, які належать до національних меншин можуть використовувати свої ім’я та прізвище, згідно зі спеціальним нормативним актом. Пункт 3a цього розділу передбачає, що всі географічні назви повинні бути наведені державною мовою, крім випадків, що передбачені спеціальним законом про мови національних меншин.
Параграф 4 закону стосується застосування державної мови в освіті. Так викладання словацькою мовою у початковій та середній ланці навчання є обов’язковим. Випадки, коли мову національних меншин можна використовувати як мову викладання чи викладати як предмет передбачені спеціальним законом. При цьому всі вчителі на території Словацької Республіки, крім іноземних викладачів і лекторів, повинні володіти та використовувати словацьку мову усно та письмово. Закон дозволяє вести педагогічну та іншу документацію у школах із навчанням мовами національних меншин мовами відповідних національних меншин. Проте всі ці документи в такому випадку повинні бути продубльовані словацькою. Усі підручники та інші навчальні матеріали повинні бути державною мовою, крім випадків, передбачених спеціальними нормативними актами (зокрема законом про мови національних меншин). Усі ці норми не поширюються на викладання та підручники в університетах, вивчення інших мов.
«Школи національних меншин повинні вести документацію щодо освіти мовами меншин і державною мовою, що є дуже вимогливим для шкіл з навчанням мовами меншин. Це може бути прикладом того, що інколи законодавство саме по собі не є проблематичним, але на практиці воно може вести до ситуації, що може штовхати меншини до асиміляції. Адже вони повинні витрачати додаткові ресурси, щоби досягнути цих вимог» (Яна Кадлечікова).
«[В університетах Словаччини] є магістерські програми, де навчання проводять англійською мовою. <…> Більшість студентів навчаються словацькою. Очевидно, в університетах навчання більш сфокусоване на певних аспектах. Тому, якщо ти вибираєш навчання економіці чи праву, тоді, звісно, будеш дотичний до права у Словаччині, але навчання на цьому курсі може бути англійською. Це можливо – отримати магістерський ступінь англійською у словацьких університетах. Звісно, це лише вибір університетів, які надають магістерські програми. І це магістерські програми, що були запроваджені протягом останніх двадцяти років» (Словацький національний центр з прав людини щодо можливості застосування інших мов, крім словацької, на навчальних програмах в університетах Словаччини).
Параграф 5 закону «Про державну мову Словацької Республіки» є найбільшим за обсягом, адже він унормовує використання державної мови в медіа, культурі та дотичних областях публічних відносин. Так ця частина вимагає, щоби всі програми на телебаченні та радіо в межах Словаччини транслювали словацькою мовою або зі словацькими субтитрами / послідовним звуковим перекладом. Винятком зокрема можуть бути національні, регіональні або локальні телевізійні та радіопрограми мовами національних меншин. Також недержавними мовами можуть бути опубліковані / трансльовані музичні твори з оригінальними словами, події в прямому ефірі, зрозумілі індивідуальні висловлення, аудіовізуальні роботи, що мають мінімальні параметри розуміння з точки зору державної мови, створені до 2008 року. Будь-які іномовні аудіовізуальні матеріали, призначені для дітей до 12 років, повинні бути продубльовані словацькою, крім випадків, коли вони підготовлені мовами національних меншин. Ці норми не поширюються на мовників, що використовують одну чи декілька офіційних мов Європейського Союзу та яким надано ліцензію на поширення контенту ними. Водночас цей закон визначає, що мовою періодичної преси, новинних агенцій і нерегулярних видань є державна.
Цей розділ документа також передбачає, що будь-яка одномоментна культурна продукція, відповідні каталоги чи програми можуть бути надруковані мовами національних меншин без обов’язкового дублювання словацькою (цю норму має бути застосовано до інших мов). Проте вони повинні містити базову інформацію з видання державною мовою. Також це положення передбачає, що культурні та освітні події мають відбуватися словацькою. Винятками є культурні події національних меншин, етнічних груп, іноземних митців-гостей, освітніх акцій, присвячених навчанню іноземною мовою, музичні твори та п’єси в оригіналі. До того ж описуваний параграф вимагає, щоби написи на пам’ятниках, пам’ятках і пам’ятних таблицях були наведені чи продубльовані державною мовою. Закон допускає застосування мов національних меншин поряд зі словацькою для таких випадків там, де мови національних меншин використовують для офіційних комунікацій.
Параграф 7 закону присвячено питанням судочинства. Передбачено, що в офіційних комунікаціях між собою та із громадянами суди мають використовувати державну мову. Водночас право осіб, які належать до національних меншин чи етнічних спільнот, а також осіб, які не говорять словацькою, на використання рідної мови цей закон не зачіпає. Цю ситуацію унормовують спеціальні регуляції.
Наступний розділ нормативного акту стосується решти сфер застосування мови. Зокрема він передбачає, що інформація на товарах, у документах про комерційні / трудові відносини, в бухгалтерії, податкових звітах повинна бути наведена словацькою. Проте в цьому випадку також можливе дублювання іншими мовами. В контексті нашого дослідження є цікавим положення 8.4, що стосується обслуговування у сфері охорони здоров’я. Так адміністрація та персонал лікарень мають комунікувати державною мовою. Якщо пацієнт не володіє нею, то медичні працівники можуть спілкуватися з ними загальнозрозумілою мовою. Водночас, згідно із законом, вони не зобов’язані знати іноземні мови чи мови національних меншин. А пацієнт чи клієнт може використовувати мову національної меншини в місцевостях, де її спеціальною регуляцією визнано мовою офіційної комунікації.
Також цей параграф припускає визнання контрактів, виконаних мовами Європейського Союзу, з боку органів та юридичних осіб. Поряд із тим він передбачає, що всі знаки, оголошення чи реклама повинні бути наведені державною мовою. Якщо ж вони містять текст іноземною, то ця частина повинна йти після інформації словацькою та бути ідентичною їй. Закон припускає використання мов національних меншин у таких випадках поряд із державною в місцевостях, де їх визнано мовами офіційних комунікацій спеціальним нормативним актом. Ці норми не стосуються торговельних марок, зареєстрованих на території держав Європейської економічної зони, і чиї повідомлення чи терміни іноземними мовами є спільно використовуваними з цією торговельною маркою.
За виконанням норм цього закону відповідають органи, які спеціалізуються на справах з адміністративною чи кримінальною відповідальністю. Це не стосується комунікації в медичних закладах і рекламі, наглядом за якими опікуються Міністерство охорони здоров’я та Міністерство культури відповідно. Інституції державного чи комунального підпорядкування, юридичні та фізичні особи зобов’язані сприяти службовцям, які здійснюють нагляд у сфері використання державної мови. За невиконання цього закону передбачено штраф від 50 до 2500 євро. Його накладає Міністерство культури разом із рішенням про те, за який термін має бути усунуто ситуацію, що призвела до порушення закону. Якщо порушник не виправляє її, то на нього накладуть штраф, удвічі більший від першого. Цим нормам присвячено розділи 9 та 9a. Решта параграфів закону присвячено регулярним звітам про становище державної мови та перехідним положенням.
Закон «Про державну мову Словацької Республіки» було ухвалено 1995 року, коли країною керував авторитарний прем’єр-міністр Владімір Мечіар. Для управління країною та мобілізації суспільної підтримки своїх дій він нерідко використовував ксенофобські (найчастіше антиугорські) та націоналістичні політики, заохочував громадян до сповідування таких принципів. Коаліційний уряд, який прийшов до влади в країні в 1998 році, об’єднав сили з різних, часом протилежних ідеологічних таборів. Головним його завданням стало руйнування непотичної системи державного менеджменту часів Мечіара та вступ країни до ЄС. Одним з умов другої мети було впорядкування питань, пов’язаних із захистом прав меншин. Тож новий уряд під керівництвом Мікулаша Дзурінди взяв на себе зобов’язання в цій сфері. Так 1999 року Народна Рада Словацької Республіки ухвалила Закон «Про використання мов національних меншин». Це ключовий документ у нашому дослідженні.
У преамбулі закону вказано, що визнання та заохочення вживання рідних мов представниками національних меншин є свідченням культурного багатства словацької держави. Також ця частина маніфестує, що створення демократичного, толерантного та квітучого суспільства є важливим завданням у контексті європейської інтеграції. Зрештою тут зазначено, що автори документа свідомі ролі словацької мови як державної, проте прагнуть встановити умови вживання рідних мов представниками національних меншин.
Параграф 1 закону свідчить, що громадяни Словацької Республіки, які належать до національних меншин, мають право поряд із державною послуговуватися також рідною мовою. Тут зазначено, що «метою цього Акту є встановлення зв’язку між міжнародними домовленостями Словаччини та спеціальними державними документами. Мовою національних меншин визнано кодифікований чи стандартизований варіант мови, що його традиційно використовують громадяни Республіки, які належать до національних меншин. У розділі наведено перелік таких мов: болгарська, чеська, хорватська, угорська, німецька, польська, ромська, русинська та українська (збережено оригінальний порядок, укладений на основі словацької абетки).
Фактично, цей закон є одним з двох нормативних актів, де вміщено перелік національних меншин, які послуговуються захистом держави та особливим правовим режимом на території Словацької Республіки. Список із нього мігрував до зобов’язань країни в рамках Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, ратифікованої 2001 року. Відзначмо, що 2003 року перелік мов, які користуються особливими правилами вживання та захисту у Словаччині, у цьому документі було доповнено російською та сербською. Однак вони так і не з’явилися в законі «Про використання мов національних меншин». Усі опитані експерти сказали, що алгоритм, за якими словацькі нормотворці визначали перелік мов для цих документів, є нез’ясованими. Це зокрема говорить про відсутність у Словаччині формального критерію визначення того, чи є певна соціальна група національною меншиною.
«Це може дивувати, але в нас немає жодного точного критерію, за яким можна було б визначити [національну меншину] за словацьким законодавством. Є три терміни, які зазвичай використовують у словацькому законодавстві: національна меншина, етнічна меншина та етнічна група. Різниця між цими термінами не є чітко визначеною. Історично склалося, що в нас 13 офіційно визнаних меншин, але в нас немає чіткого критерію того, чого повинна досягнути етнічна група, щоби бути визнаною як національна меншина.Можливо, цікаво було б згадати приклад російської меншини, що була останньою серед меншин визнана національною меншиною з боку словацької влади. Це трапилося в 2003. Виглядає так, що прийняття відбувалося через приєднання представників російської меншини до Урядової ради національних меншин. Це дорадчий орган уряду, але також це орган, де представники різних меншин представлені, де вони можуть брати участь, де вони можуть висловлювати свої вимоги, свої потреби, свої рекомендації державі щодо дій для національних меншин. Російську меншину прийняли до цієї ради. І це приєднання було підтримано відділом соціальних наук у Словацькій національній академії наук. Цей відділ висловив думку, що російська меншина – автохтонна меншина на території Словаччини.<…> Дуже важливо, що меншини, які офіційно визнано у Словаччині, є автохтонними меншинами. Вони живуть тут протягом тривалого часу, вони не були створені міграцією за найближчі минулі роки. Це може бути критерієм, але не офіційним» (Яна Кадлечікова).
«Ми не маємо якогось чіткого критерію, за яким ми могли б розуміти, чи якісь люди, які належать до певної нації, у якомусь випадку можуть належати до національної меншини. Однак базуючись на моєму дослідженні я можу припустити, що ми маємо розуміти історичний аспект. Насправді всі національні меншини, що є офіційно визнаними у Словаччині, мають сильні історичні корені на території Словаччини. З X, 11 чи XV століття ми маємо джерела, які свідчать, що певні меншини – наприклад, хорвати чи чехи – перебували на території Словаччини. Я думаю, історичний аспект є одним із важливих. Також число членів, які належать до певної нації у Словаччині [важливе]. Наприклад, українці. Наразі ми маємо 13 національних меншин, але це не означає, що це число не може розширитися» (Словацький національний центр з прав людини).
Розділ 2 аналізованого закону деталізує застосування мов національних меншин Словаччини в офіційних комунікаціях. Так тут вказано, що за умови, коли постійне населення певної місцевості принаймні на 15% складають словацькі громадяни, які зараховують себе до певної національної меншини, вони мають право застосовувати рідну мову в офіційних комунікаціях. Водночас факт, що частка цієї групи в загальному числі жителів перевищує встановлений ліміт, повинно бути встановлено двома почерговими переписами населення. У цьому контексті важливо зауважити, що обмеження у 15% було встановлено поправкою від 2011 року. До того в законі фігурував показник 20%. Оскільки зміну було внесено в рік проведення чергового перепису, то норма про 15% мала набрати чинності після опублікування результатів другого – наступного – за ним. Таким чином, норма про застосування мов національних меншин в офіційних комунікаціях у районах, де їхня частка серед населення становить 20%, чинна до публікації повних результатів перепису населення 2021 року. Відповідний список муніципалітетів окремим актом встановлює уряд Словацької Республіки.
Також цей параграф передбачає, що громадяни у визначених районах можуть звертатися до локальних і регіональних органів влади письмово чи усно мовою відповідної національної меншини. При цьому місцева влада повинна забезпечити адекватне виконання цього права, попри можливе збільшення часу на розгляд звернення. Інституція-адресат повинна дати відповідь і державною мовою, і мовою національної меншини. Те ж стосується й оприлюднення рішень місцевої влади, бланків документів, написів на офіційних установах. Громадяни в районах, де національні меншини становлять 20% населення (невдовзі – 15% населення) мають право вимагати від муніципалітетів видання свідоцтв про народження, одруження чи смерть, дозволів, підтверджень, заяв і декларацій двома мовами. Також такі особи мають право на усну комунікацію в органах місцевої влади рідною мовою, якщо на це є згода всіх учасників розмови.
Водночас цей же розділ аналізованого закону передбачає, що всі заходи місцевої влади у відповідних муніципалітетах можуть бути проведені мовою національних меншин, якщо на це є згода всіх учасників. Таке ж правило можуть застосовувати депутати рад таких адміністративних утворень, якщо решта обранців і голова не заперечують. При цьому муніципалітет має забезпечити паралельний переклад державною мовою. Також положення дозволяє вести хроніки, статистику, записи, бухгалтерські документи мовою певної національної меншини на додачу до ведення їх державною. Водночас воно передбачає можливість публікування рішень місцевої влади за такими ж правилами. Крім того, закон дозволяє використовувати назви населених пунктів, відповідних станцій чи аеропортів, вулиць або інших географічних локацій мовами національних меншин після назв державною мовою на публічних позначках. Це ж правило стосується написів на дорожніх знаках, пам’ятниках, публічних оголошень, інформації, що стосується загроз життю, безпеці чи власності громадян Словацької Республіки. Також місцева громада на локальному референдумі може проголосувати за зміну назви свого населеного пункту мовою національної меншини. Рішення про відповідну зміну набуває чинності після ухвалення відповідного закону.
«Є два різних режими. У муніципалітеті, де щонайменше 15% постійного населення за двома почерговими переписами населення становлять представники національної меншини, представники національних меншин мають право комунікувати з публічною владою мовою національної меншини. Це обов’язок публічної влади. В іншому випадку, якщо умова про 15% населення не наявна, є можливість, що публічна влада може забезпечити таку спроможність. Ви можете надати запит, щоби у процесі комунікації з владою був перекладач. Але це не обов’язкова умова в такому випадку. <…> Коли йдеться про місцеві ради, якщо наявна умова про 15% населення, то засідання можуть проводити мовою національних меншин або їх можуть перекладати. Наприклад, якщо ми обговорюємо дозвіл на спорудження будинку з публічною владою, то можемо [у такому муніципалітеті] зробити запит на використання мови національної меншини. Якщо всі сторони процедури згодні, то мова національної меншини може бути використана. В іншому випадку, людина має право на перекладача. Тобто, в нас є два режими: коли це обов’язково і коли це залежить від погодження всіх сторін. І якщо цього погодження немає і людина розуміє, що її право повинне бути зауважене, то вона отримає перекладача. Коли йдеться про зустрічі місцевої ради, то послуга перекладання буде забезпечена місцевою владою. Людина не платитиме за це» (Словацький національний центр з прав людини).
Параграфи 5, 5a та 6 закону «Про використання мов національних меншин» передбачають, що вся інформація від місцевих органів влади в муніципалітетах із щонайменше 15% представників національної меншини серед населення, може бути опублікована мовою цієї групи поряд з ідентичними повідомленнями державною мовою. При чому, така норма не залежить від форми їх транслювання. Це не стосується одномоментних культурних подій, всю інформацію про які в друкованому вигляді може бути наведено мовою національної меншини, а державною – лише основні дані. Також закон передбачає, що представники національних меншин Словаччини мають право на державне телевізійне та радійне мовлення рідними мовами. Регіональне та місцеве мовлення такого формату унормоване спеціальними нормативними актами. Також права громадян Словаччини на використання мов національних меншин у судових процесах, освіті та під час отримання медичних послуг є предметом окремих законів.
«[Національні меншини] мають частку в суспільному телевізійному мовленні. Але це диспропорційно мала частка. У радійному суспільному мовленні є досить пропорційна частка програм [мовами національних меншин]» (Жолт Ґаль).
Розділ 7 говорить, що органи публічної адміністрації та їхні працівники зобов’язані використовувати в роботі державну мову, проте також мають можливість застосовувати мову національної меншини, згідно з умовами, вказаними вище. Водночас закон деталізує, що працівники державних і комунальних інституцій не зобов’язані використовувати мову національної меншини. З іншого боку, орган публічної адміністрації повинен створити умови для застосування такої мови у відповідних районах. Також представники поліції, пожежної та рятувальної служб, збройних сил та інших безпекових служб можуть використовувати мову національної меншини в муніципалітетах, де її частка населення становить не менше 15%, для комунікації з жителями, які визначають себе представниками цієї національної меншини. Проте із застосуванням наведених положень виникають труднощі.
«Не потрібно позитивної дискримінації в муніципалітетах, де меншина становить більшість. Очевидно, для них [представників національних меншин] виконувати певні дії, ніж в інших територіях. Але це не означає, що немає проблем. Візьмімо для прикладу Дунайську Стреду, де угорська громада становить більшість – приблизно, 80%. Усе ж місцева податкова служба чи соціальна служба будуть мати працівників, які не говорять угорською. <…> Мовне законодавство сьогодні не має положень щодо активного запровадження політик. Іншими словами, немає забезпечення того, що працівники певних органів говорять мовою певної національної меншини. Закон говорить, що в муніципалітетах, де 20% населення становлять угорці, можна використовувати угорську мову для, скажімо, спілкування з лікарем. Але для цього [реалізації права] необхідний лікар, який говоритиме угорською. Але це залежить від муніципалітету: чи ти в Комарно, де 80% населення становлять угорці, чи ти в Ґаланті, де 25% населення є угорцями. У цьому випадку бар’єр не грає значної ролі. Значну роль грають мовні спроможності працівників. І це відбиває етнічний склад населення муніципалітетів. <…> Закон також говорить про те, що ніхто не зобов’язаний говорити угорською [у такому випадку]. Наприклад, громадяни мають формальне право говорити з поліцією угорською мовою, але поліція не має зобов’язання могти комунікувати угорською» (Янош Фіала-Бутора).
«Щодо деяких мов, особливо щодо ромської, є проблема з браком перекладачів. Є кваліфіковані перекладачі з ромської мови у Словаччині, але цю мову лише нещодавно було кодифіковано. Роми часто використовують різні діалекти. Вони часто ідентифікують себе з угорською меншиною, адже живуть на півдні Словаччини. Але вони не говорять угорською, а радше – змішаним варіантом угорської та ромської. Таким людям дуже складно звернутися до будь-якої влади їхньою мовою, адже може не бути перекладача цього діалекту – його не визнано офіційною мовою меншин. З цим є проблема. Інколи можуть бути питання, пов’язані з бюджетом, коли до державних органів звертаються будь-якою мовою меншини. Наприклад, конституційний захисник прав звертатиметься за послугами до перекладачів, щоби допомогти використанню мов меншин.Але можуть бути певні бюджетні питання щодо послуг перекладачів» (Словацький національний центр з прав людини).
Згідно з наступним параграфом аналізованого документу, Уряд Словацької Республіки повинен надавати допомогу органам місцевого самоврядування для виконання положень цього нормативного акту. Що два роки його спеціалісти готують звіт про становище мов національних меншин Словаччини. Параграф 7b наводить перелік порушень цього закону, за які передбачено адміністративну відповідальність. Вони стосуються органів влади, що не дозволяють звертатися до себе мовою національної меншини, не забезпечують цією мовою надання копій чи бланків документів, офіційних рішень та оголошень або встановлення відповідних позначок на публічних установах. Так само відповідальність за порушення закону передбачена для юридичних і фізичних осіб, якщо вони не забезпечують у публічних місцях написи мовою національної меншини, що представляють інформацію про загрозу життю, безпеці чи власності громадян Словацької Республіки. Якщо уповноважені органи виявляють порушення цього нормативного акту, то спершу вони виносять письмове попередження про необхідність усунення неприпустимої ситуації. Якщо стан речей не змінюється протягом зазначеного в попередженні терміну, держава має право накласти на порушника штраф від 50 до 2500 євро.
Важливою складовою нашого дослідження є вивчення законів, що стосуються освіти мовами національних меншин у Словацькій Республіці. Оскільки закон «Про державну мову» уточнив, що норма про обов’язкове навчання словацькою не поширюється на вищу ланку, нас насамперед цікавлять нормативні акти про школи. Так параграф 11 Закону «Про навчання та освіту (шкільний акт)» говорить, що у школах з навчанням мовами національних меншин дозволено вести педагогічну документацію мовою відповідної навчальної меншини поряд із документацією державною мовою. Це ж правило працює і для документів на підтвердження освіти (параграф 18). Наступний розділ нормативного акту передбачає, що дітям, які належать до національних меншин, гарантовано право на освіту рідною мовою чи вивчення рідної мови як предмета у початковій та середній освіті. У другому випадку також передбачено, що декілька предметів можуть викладати мовою національної меншини, зокрема мистецьку, музичну та фізичну освіту. При цьому вивчення державної мови є обов’язковим у будь-якій школі. Параграф 12 передбачає, що у підручниках мовами національних меншин географічні назви повинні бути наведені відповідними мовами поряд із написанням словацькою.
У цьому контексті важливо розглянути Закон «Про державне адміністрування в освіті та шкільне самоуправління». Зокрема у параграфі 8 він передбачає, що шкільні округи збігаються з межами муніципалітетів. Місцева влада, формуючи структуру початкових закладів освіти, повинна, крім іншого, враховувати, інтереси постійних жителів підконтрольної території в освіті державною мовою чи мовами національних меншин. У розділі 13a документ зобов’язує освітніх інспекторів в залежності від сфери діяльності володіти мовою певної національної меншини, крім державної мови. Також параграф 21 вимагає, щоби назву шкіл із навчанням мовою національної меншини (повністю чи поряд з державною), зазначення їхнього типу та місця розташування було подано відповідною мовою національної меншини й державною мовою. Процедура заснування школи з навчанням мовами національних меншин не відрізняється від процедури заснування школи з навчанням словацькою мовою.
«Немає спеціального механізму для системи освіти мовами національних меншин. Коли йдеться про відкриття школи, все відбувається в рамках загальної системи. Коли йдеться про відкриття початкової школи, її засновує муніципалітет. Коли йдеться про середні школи, то їх засновують органи самоврядування регіонів. Єдиною умовою за подання заявки на відкриття школи до муніципалітету чи регіону є те, що ця школа повинна бути занесена до списку мережі шкіл та зареєстрована міністерством освіти. Заявник повинен надати перелік інформації, одниміз пунктів якої є мова викладання. Там можна вказати одну з мов меншин» (Словацький національний центр з прав людини).
Крім того, доцільно згадати Закон «Про фінансування початкових і загальноосвітніх шкіл, а також шкільних приміщень». По-перше, він не передбачає особливої статті в державному бюджету для утримання шкіл з навчанням мовами національних меншин. Водночас експерти відзначали особливості фінансування таких закладів. По-друге, цей нормативний акт містить положення про те, що законний представник дитини, яка належить до національної меншини, має право на відшкодування коштів з державного бюджету для її доправлення до початкових шкіл, створених державою, муніципалітетом чи церквою. Це правило працює лише у випадку, коли в муніципалітеті дитини, яка належить до національної меншини, немає початкової школи з можливістю вивчення її рідної мови. Однак, за словами одного з експертів, реалізація такої норми може мати незапланований вияв.
«Школи з навчанням мовами національних меншин отримують дещо більше фінансування: на одного учня – 104% нормативного фінансування, яке є у школах з офіційною мовою навчання. Таке навчання потребує більшого [числа ресурсів], воно є дещо дорожчим. <…> Є також ще одне правило, яке застосовують до освіти національних меншин. Якщо дитина відвідує початкову школу з мовою національних меншин і батьки повинні її доправляти туди, то вони мають право на компенсацію [проїзду] від держави. Тобто, є спеціальне рішення для компенсації, щоби дитина мала доступ до освіти мовою меншин. Батьки такої дитини не зможуть сказати, що їхня дитина не має доступу до початкової школи, тому що вони не можуть доправити її до певного муніципалітету щодня. Це корисний допоміжний інструмент» (Словацький національний центр з прав людини).
«Для цього [компенсації за доправлення дитини до закладу з навчанням мовою національної меншини] немає інституційної підтримки. Частіше підтримують словацьких дітей, які живуть в угорських муніципалітетах, щоби вони ходили до словацькомовних шкіл. Є більше таких прикладів, ніж підтримки угорських дітей, які відвідують угорськомовні школи, чи русинських дітей, які відвідують русинськомовні школи. У мене немає чіткої статистики, проте я знаю приклади, коли в муніципалітеті немає школи та є угорські й словацькі діти, і менша кількість словацьких дітей отримує шкільний автобус, а угорські діти його не отримують» (Янош Фіала-Бутора).
На окрему увагу заслуговують Закони «Про порядок цивільних суперечок» та «Про порядок адміністративних судів». Обидва документи декларують право учасників судових засідань виступати та бути почутими рідними їм мовами. Таким чином, суд повинен забезпечити участь перекладача в процесі, послуги якого оплачує держава. Також зазначений Кодекс визначає, що під час слухань про надання притулку чи захисту певній особі, ця особа має право отримати повістку на засідання суду мовою, яку вона обґрунтовано може розуміти.
Зрештою, важливим і найсвіжішим нормативним актом у сфері нашого дослідження є Закон Словацької Республіки «Про фонд підтримки культури національних меншин», ухвалений 2017 року. Він покликаний зберігати, висловлювати, захищати та розвивати ідентичність і культурні цінності таких груп, сприяти їхній освіті, забезпечувати міжкультурний діалог і порозуміння між громадянами Словаччини, які належать до різних етнічних груп. Для цього створено спеціальний фонд, що є юридичною особою. Його потреби забезпечує державний бюджет Словаччини, фонди Європейського Союзу та інші джерела фінансування (спрямування коштів із двох останніх позицій регулює окремий закон).
Фонд підтримки національних меншин фінансує культурні та наукові активності відповідних груп, спостерігає за виконанням підтримуваних проєктів і зберігає записи про них, співпрацює з іншими державними органами, комунальними та іншими публічними інституціями, організаціями з-за кордону, щоби створювати щонайкращі умови для впровадження підтримуваних ініціатив. Інакшими словами, ця юридична особа приймає релевантні проєктні заявки від представників національних меншин на заздалегідь позначені суми. На конкурсній основі правління фонду вирішує, які пропозиції підтримувати. При цьому певні об’єкти спадщини чи культури національних меншин можуть підтримувати в рамках загальних програм Міністерства культури Словацької Республіки, без конкурсного відбору та постійно. Але в такому випадку вони повинні бути надбанням всієї словацької нації. Один з експертів вказав, що цінність такого механізму підтримки культур національних меншин полягає в тому, що він є не залежним від зміни політик у разі зміни уряду.
«Зараз у нас є Фонд підтримки культур національних меншин, що має свій бюджет і незалежний механізм відбору. Завжди є проєкти, [організації національних меншин] можуть змагатися за фінансування. Фонд розподіляється [між різними національними меншинами]. Це незалежний механізм, створений минулим урядом. Це дещо не залежне від щоденної політики» (Жолт Ґаль).
Фонд є підконтрольним і підзвітним Міністерству культури Словацької Республіки. Сама інституція складається з директора, експертної ради, наглядової комісії та виконавчої ради. Директора обирає на конкурсній основі та затверджує Міністерство культури на чотири роки. Експертну раду формують малі експертні ради, які обирає Асамблея національних меншин Словаччини. Є три малих експертних ради, кожна з яких має п’ять членів і відповідає за окремий тематичний напрямок: (1) культурні та освітні активності (зокрема наукові дослідження), (2) література та книговидання, а також (3) театр, музика, танці, візуальні та аудіовізуальні мистецтва. Директор фонду має право не погодити чи позбавити членства в цій структурі одного представника. Саме експертна рада оцінює подані на розгляд фонду проєкти, та рекомендує директорові, які з них підтримувати, зокрема вказуючи суму необхідних для цього коштів. При цьому вони керуються наявним обсягом коштів і щороку визначають тематичні пріоритети у проєктах.
Закон зазначає, що асамблею національних меншин на виборній основі формують неурядові, некомерційні зареєстровані у Словаччині культурні організації та об’єднання відповідних національних меншин. При цьому вони повинні входити до відповідного реєстру культурних організацій. Оновлення складу відбувається що два роки. Право брати участь у формуванні цієї інституції мають об’єднання болгарської, чеської, хорватської, угорської, моравської, німецької, польської, ромської, русинської, російської, сербської, української та єврейської національних меншин, а також представники ради міжкультурного діалогу та порозуміння. Лише один представник певної національної меншини може бути членом однієї малої експертної ради. Щоби організації різних національних меншин мали постійний контроль за діяльністю малих експертних рад, кожна з них формує широку координаційну раду. В організації, проведенні та валідації результатів виборів до цих структур Асамблеї національних меншин допомагає Міністерство культури Словаччини.
Наглядова комісія фонду підтримки культур національних меншин контролює діяльність цієї структури відповідно до законодавства, належне управління та витрачання коштів, дає оцінку діям і рішенням директора. Ця структура складається з п’яти членів, яких раз на чотири роки призначає Міністерство культури. Кандидатуру одного з членів подає Міністерство фінансів, одного – Уповноважений уряду Словацької Республіки зі справ національних меншин, одного – Рада уряду Словацької Республіки з питань прав людини, національних меншин і гендерної рівності. Ще двох членів орган затверджує без пропозицій. Інше крило – виконавча рада – погоджує за пропозицією директора Фонду принципи, методи та критерії оцінювання проєктних заявок, надання фінансування, статут, організаційні правила та річні звіти Фонду. Ця структура має 15 членів, яких що два роки обирає експертна рада. Кожна національна меншина, представлена в Асамблеї національних меншин, повинна бути представлена у виконавчій раді.
Фонд надає фінансування проєктам організацій національних меншин у культурних та освітніх активностях, публікації друкованих видань, театральній і художній діяльності, програмах ансамблів і закладів культури, наукових дослідженнях у галузі культури, побуту та історії національних меншин, щодо хобі, іноземних презентацій культур національних меншин, сприяння міжкультурному діалогу, підтримки виявлення та визнання спільних культурних цінностей і традицій, програм обміну, охорони, професійній обробці та оцифруванню культурної спадщини національних меншин, креативних індустрій, розвитку вживання мов національних меншин. Фонд забезпечує підтримку у формі субсидій або стипендій. Отримувачами субсидій на виконання заявлених проєктів можуть бути або юридичні особи – культурні організації, або фізичні особи. Стипендії надають лише фізичним особам для виконання культурної або наукової діяльності щодо питань, які стосуються культури національних меншин. Члени наглядової комісії чи експертної ради не можуть брати участі в конкурсі проєктів. За обробку проєктної заявки заявник повинен сплатити збір, який складає 0,1% від затребуваної суми на реалізацію проєкту, але не менше 20 євро та не більше 1000 євро.
Фонд підтримки культури національних меншин наповнюють коштами державного бюджету Словаччини, від санкцій за невиконання умов договору, адміністративних зборів, добровільних пожертв, відсотків від коштів, розміщених у банках, повернених грошей, фондів Європейського Союзу та інших джерел. Фонд повинен використовувати для забезпечення реалізації проєктів заявників щонайменше 95% своїх доходів, і щонайбільше 5% доходів – для операційної діяльності. Міністерство культури надає на потреби Фонду щонайменше 8 мільйонів євро на відповідний бюджетний період, згідно із законом про державний бюджет Словацької Республіки. При цьому інституція має право зарезервувати щонайбільше 20% коштів для реалізації проєктів за темами, що їх вона вважає пріоритетними на цей час. Фонд розподіляє кошти за організаціями-представниками національних меншин у такому співвідношенні (збережено оригінальний порядок):
- для культури угорської національної меншини – 53%;
- для культури ромської національної меншини – 22,4%;
- для культури русинської національної меншини – 6,4%;
- для культури болгарської національної меншини – 1%;
- для культури чеської національної меншини – 3,7%;
- для культури хорватської національної меншини – 1%;
- для культури моравської національної меншини – 1,4%;
- для культури німецької національної меншини – 1,8%;
- для культури польської національної меншини – 1,4%;
- для культури російської національної меншини – 1,1%;
- для культури сербської національної меншини – 0,7%;
- для культури української національної меншини – 2%;
- для культури єврейської національної меншини – 1,1%;
- для Ради міжкультурного діалогу та порозуміння – 3%.
Усі опитані експерти назагал позитивно оцінили запровадження Фонду у 2017 році та його діяльність від того часу. Одна з них вказала на відносно стале число поданих і підтриманих проєктів як на свідчення успішності цього механізму підтримки національних меншин. Загалом у 2018 році з Фонду для культурних проєктів національних меншин було надано 7,25 мільйонів євро та підтримано 65,8% заявок, у 2019 – 7,42 мільйонів євро та 74,3%, а у 2020 – 7,5 мільйонів євро та 69,1%.
Водночас одиніз респондентів додав, що у Словаччині існують організації та установи національних меншин, які потребують постійного, а не проєктного фінансування. На його думку, отримання такої підтримки об’єднаннями, які раніше не мали допомоги держави, є майже недосяжним. З іншого боку, подібні організації та установи можуть розраховувати на фінансування від муніципалітетів і регіонів, у яких вони розташовані та в органах влади яких можуть бути представлені національні меншини.
«Фонд було спеціально організовано для проєктів. Один з його недоліків полягає в тому, що базове фінансування важливе для всіх організацій. Ви не можете виживати на фінансуванні, що ґрунтується на проєктах. Деякі з цих організацій отримують базове фінансування цільово від певних засновників: наприклад, театри підтримані регіональною владою, деякі національні установи, як музеї, підтримані міністерством культури. Вони подаються на проєкти Фонду, але отримують базове фінансування з інших джерел. Але зараз немає спеціального механізму отримання базового фінансування. Це великий недолік чинної структури фінансування [організацій національних меншин]» (Янош Фіала-Бутора).
На завершення цього розділу ми повернемося до питання окремого закону про національні меншини Словаччини. Уряд Словаччини, сформований парламентською коаліцією після виборів 2020 року, у своєму програмному маніфесті передбачив ухвалення такого нормативного акту. Опитані експерти в цілому не заперечили необхідності прийняття такого закону, проте вказували на різні аспекти, що їх подібний документ мав би регулювати.
«Якби в нас був такий закон, це могло б усунути неузгодженості у визначеннях національних меншин та етнічних груп, адже зараз це питання дуже нечітке. Для таких речей закон був би помічним. Уряд, який було створено 2020 року, задекларував у своєму програмному маніфесті, що він підготує такий документ. Але жоден такий закон не було прийнято досі. І я не знаю жодних деталей того, чи цей процес почався» (Яна Кадлечікова).
«Це не зовсім той закон, що потрібен. Але Словаччина точно має невирішені проблеми, пов’язані з меншинами. І їх не буде розв’язано ухваленням певного закону. Проте закон про меншини міг би бути інструментом розв’язання цього. Наприклад, він міг би запровадити самоврядні органи, що могли б артикулювати, які специфічні проблеми вони хочуть розв’язувати у сфері освіти чи мови тощо. Це могло б зробити внесок у вирішення цих проблем» (Янош Фіала-Бутора).
«У Словаччині ми маємо Статтю 33 Конституції, що покриває питання прав меншин. Також Словаччина ратифікувала декілька міжнародних договорів, наприклад, Рамкову конвенцію про захист національних меншин чи Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Тобто, Словаччина обмежена цими договорами. Також у нас є окремий закон про використання мов національних меншин і про фонд на підтримку культури національних меншин. Навіть якщо здається, що недостатньо законів, що безпосередньо стосуються питань національних меншин, є інші закони, наприклад, протидискримінаційний, освітній, про реєстрацію народження та інші, що також упорядковують захист меншин. Я думаю, що легальна рамка у Словаччині достатня. Це стосується не лише національного рівня. Ці питання також покриті міжнародними документами, що їх країна ратифікувала і які переважають над національним законодавством» (Словацький національний центр з прав людини).
«Я не знаю, чи ми потребуємо окремого закону [про національні меншини]. Це може бути вирішенням, але не є абсолютно необхідним. Це як стабільна рамка, певні гарантії – дещо, що не може бути змінено кожним урядом, що недоступне більшості політичних еліт. Певна стабільність у фінансуванні освітньої системи, культури, гарантій мовних прав, інфраструктури певної етнічної спільноти – те, що набагато більш важливе» (Жолт Ґаль).
На запитання про необхідність доповнення нинішньої законодавчої бази у сфері захисту прав меншин, одна зі спікерок звернула увагу на необхідність врегулювати питання, пов’язані з іммігрантськими спільнотами.
«Я думаю, що проблематичним є факт, що права меншин пов’язані лише зі словацьким громадянством [у Словаччині]. Права меншин гарантовані людям, які належать до національних меншин, але є громадянами Словаччини. Якщо ви поглянете на українців, які живуть у Словаччині, але є громадянами України, які мають постійний або тимчасовий статус, то вони не можуть користуватися такими ж правами, як словацькі громадяни українського походження. Це може бути проблематичним. Чому люди, які є українцями, не можуть користуватися такими ж правами, як словацькі громадяни, які декларують себе українцями? Я можу навести приклад щодо освіти мовами національних меншин. Можливо, він буде помічний для дітей українських громадян, які живуть у Словаччині, щоби могти вивчати українську мову, поки перебувають тут. Я думаю, це довготривала проблема для нашого законодавства» (Яна Кадлечікова).
Можна стверджувати, що Словацька Республіка має розбудовану правову систему захисту прав національних меншин та управління різноманіттям. Тобто, вона не вимагає радикальної перебудови. Основні виклики, які постають перед цією системою, полягають в ефективному втіленні її вимог. Для цього найчастіше потрібні механізми активного впровадження нормативних актів на практиці чи точкові зміни у самих документах чи механізмах.
Механізми захисту та представлення інтересів національних меншин
Говорячи про механізми захисту та представлення інтересів національних меншин у Словаччині, слід розділяти інституції, створені урядом держави, та репрезентативні організації, які змагаються за доступ до законодавчої та інших влад у країні. Так серед урядових органів варто виділити Раду уряду Словацької Республіки з питань прав людини, національних меншин і гендерної рівності, а також Уповноваженого уряду Словацької Республіки з питань національних меншин. У контексті політичного представництва інтересів доцільно говорити лише про етнорегіональні партії та окремих депутатів у радах різних рівнів, які репрезентують інтереси національних меншин.
Рада уряду Словацької Республіки з питань прав людини, національних меншин і гендерної рівності концентрується на моніторингу виконання державою міжнародних зобов’язань у відповідних сферах. Орган готує регулярні звіти про це та рекомендації для покращення політик у тій чи іншій сфері. Головою Ради є міністр юстиції Словаччини, його заступниками – міністр праці, соціальних справ і сім’ї, міністр освіти, науки, досліджень і спорту, міністр культури, державний секретар Міністерства юстиції, а також представник громадянського суспільства. Останнього призначає Уряд Словацької Республіки за пропозицією Ради Уряду Словацької Республіки з питань неурядових громадських організацій. Орган формують декілька комітетів, один із яких фокусується на питаннях, пов’язаних з національними меншинами та етнічними спільнотами.
Уповноважений Уряду Словацької Республіки з питань національних меншин має статус дорадчого органу виконавчої влади держави. Його призначають і звільняють за пропозицією прем’єр-міністра Словаччини. Ця посадова особа концентрується на моніторингу дотримання державою міжнародних зобов’язань у сфері захисту прав національних меншин, готує і впроваджує спільно з міністерствами та іншими центральними органами влади рішення щодо захисту та розвитку прав таких соціальних груп, підтримує збереження та висловлення їхніх культурних цінностей, забезпечення їхньої участі у суспільних процесах, дбає про вдосконалення освіти їхніми рідними мовами. Звіти та рекомендації щодо ситуації чи політик у цих сферах Уповноважений вносить на розгляд Уряду, а також готує пропозиції для законодавчої влади держави. Важливою складовою діяльності цього органу є постійна комунікація його представників із представниками національних меншин.
Апарат Уповноваженого має назву Комітету Словацької республіки з питань національних меншин та етнічних спільнот. Його формує сам Уповноважений як голова та його заступники. Також тут є Палата національних меншин, де присутні 5 представників з правом голосу від угорської громади, чотири – від ромської, по два – від чеської, русинської та української, по одному – від болгарської, хорватської, моравської, німецької, польської, російської, сербської та єврейської. Палату центральних органів влади формують Уповноважені Уряду Словацької Республіки у справах ромських громад та З питань розвитку громадянського суспільства, представники Міністерства закордонних і європейських справ, Міністерства освіти, науки, досліджень і спорту, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства культури, Міністерства праці, соціальних справ і сім’ї та Міністерства юстиції Словацької Республіки. Також тут є члени без права голосу: громадський захисник прав, представник профільного комітету Ради Уряду Словацької Республіки з питань прав людини, національних меншин і гендерної рівності, віцепрем’єр-міністр Словацької Республіки з питань прав людини, національних меншин та гендерної рівності, представник Фонду підтримки культури національних меншин, представник Словацького національного центру прав людини, представник Суспільного телевізійного і радіомовника Словаччини, профільні експерти, представник Асоціації міст і муніципалітетів Словаччини, представник Союзу словацьких міст і представник Асоціації самоврядних регіонів.
Описані органи є дорадчими структурами, які не можуть безпосередньо формувати політику. Якщо говорити про пряме політичне представництво національних меншин на різних рівнях влади Словаччини, то найбільш чітко репрезентованою є угорська громада країни. Це єдина подібна соціальна група, яка сформувала етнорегіональні політичні сили. Найпопулярніші та найактивніші у публічній сфері такі:
- «Most – Híd» (словацьке та угорське слова «Міст»)
- Strana maďarskej komunity – Magyar Közösség Pártja (Партія угорської громади, SMK-MKP);
- «Spolupatričnosť – Összefogás» («Співпраця»);
- Maďarské fórum – Magyar Fórum (Угорський форум, MF);
- Maďarská kresťanskodemokratická aliancia – Magyar Kereszténydemokrata Szövetség (Угорський християнсько-демократичний альянс, MKDA-MKDSZ).
До 2010 року найвпливовішою політичною силою, яка представляла угорську громаду Словаччини, була SMK-MKP. Вона незмінно входила до парламенту після виборів окремо або в коаліції з іншими партіями. Також її представники після 1998 року неодноразово входили до складу уряду держави. У 2010 році «Most-Híd», заснований Белою Бугаром, колишнім лідером SMK-MKP, став представником угорської громади у Народній раді. Але на той час вона мала меншу кількість місць, ніж зайняла SMK-MKP у 2006 році. Примітно, що SMK-MKP забракло 0,65%, щоб увійти до парламенту в той момент. Після тих виборів «Most-Híd» стала більш успішною партією, яка також намагалася вийти за межі традиційного виборчого ареалу та стати популярною серед етнічних словаків. Але SMK-MKP залишалася окремою політичною силою, яка продовжувала змагання за виборців. Тож партії, які представляли угорську громаду Словаччини, ніколи більше не мали 11,5% голосів, як це було до 2010 року. Вони завжди ділили традиційну виборчу аудиторію між собою.
До парламентських виборів 2020 року найбільші партії, що представляли угорську громаду Словаччини (старі «Most – Híd» та SMK-MKP, нові – «Spolupatričnosť – Összefogás» та MF), організували переговори про можливу співпрацю, але це не увінчалося успіхом: «Most – Híd» остаточно відмовилася від ідеї створити спільний політичний блок. У результаті угорська меншина Словаччини під час голосування 2020 року знову була представлена двома силами: «Most – Híd» та «Maďarská komunitná spolupatričnosť – Magyar Közösségi Összefogás» (MKS-MKÖ; її сформували SMK-MKP, “Spolupatričnosť – Összefogás” та MF). Після голосування 29 лютого 2020 року MKS-MKÖ набрало 3,9%, а «Most-Híd» – 2,05%. Це означає, що вперше в історії незалежної Словаччини угорська меншина не представлена у Народній раді.
Якщо говорити про інші національні меншини Словаччини, то жодна з них не має власної партії, що представляла б інтереси на національному, регіональному чи локальному рівнях. Деякі з них представлені депутатами в інших партіях, які відкрито декларують свою етнонаціональну приналежність та обіцяють дбати про інтереси свої спільнот. Наприклад, у Народній раді Словаччини нинішнього скликання є два представники ромської громади – Ян Герак і Ярміла Ванова. Однак вони потрапили туди через партійне членство, а не через квотну систему чи будь-який інший спеціальний механізм представництва спільнот або територій. У Словаччині не існує спеціальних захищених можливостей політичної репрезентації національних меншин на будь-якому рівні управління. Її реалізують лише через голосування громадян за певних кандидатів і партії.
«Що стосується політичної репрезентації, то немає проблем із тим, щоби створювати етнополітичні партії у Словаччині. І в нас є такі партії. Але немає спеціальних механізмів їх підтримки, вони створюються та існують за таких же умов, як й інші партії» (Яна Кадлечікова).
«У нас немає спеціальних заходів із представлення національних меншин на законодавчому рівні. Через особливості демографії на місцевому та регіональному рівнях, як правило, національні меншини добре представлені через загальну політичну репрезентацію. У нас є вибори місцевих і регіональних рад, вибори міських голів. На такому рівні, зазвичай, добре репрезентовані угорці, останнім часом більше й більше представлені роми, ми маємо українців і русинів, представлених у місцевих радах. У парламенті ми також мали представлення угорської спільноти до минулого року. <…> Залежить, чи меншини потребують цього [спеціального механізму представлення в національному парламенті]. Є дві пропозиції щодо цієї ситуації: одна – щоби кожна меншина мала принаймні одного представника в парламенті, друга – просте скасування 5-відсоткового порогу для меншин для проходу до парламенту» (Янош Фіала-Бутора).
Іншим питанням, пов’язаним із репрезентацією, є інтеграція представників національних меншин до словацького суспільства. Говорячи на цю тему, спікери насамперед згадували проблеми ромської національної меншини, пов’язані з її гіршим фінансовим становищем, статусом на ринку праці, доступом до освіти та участю в суспільно-політичних процесах. Інші етнічні спільноти не зустрічаються із викликами такого ж масштабу. Водночас інколи райони, де вони мешкають, за словами одного зі спікерів, можна вважати дискримінованими з боку уряду з інфраструктурної точки зору.
«Запитання про інтеграцію дуже загальне, про нього можна говорити годинами, сперечаючись про те, чи інтеграції досягнуто . Очевидно, ромська спільнота характеризується високим рівнем виключення з трудового ринку, з освіти. Інші меншини в кращому становищі, але вони також зазвичай живуть у менш розвинутих місцевостях. Ми бачимо економічні тенденції щодо дискримінації таких територій. Якщо ми поглянемо на будівництво швидкісних магістралей, то вони уникають місцевостей, де живуть угорці та русини. Публічні проєкти, фінансовані державною владою, найчастіше сконцентровані поза такими територіями. У випадку з русинською меншиною рішення в цій сфері залежать від того, яка партія утримує владу. У випадку з угорською меншиною – від того, чи представлені угорці в уряді» (Янош Фіала-Бутора).
Одна зі спікерок бачить можливість покращення репрезентації та інтеграції національних меншин до словацького суспільства у розбудові контактів із такими спільнотами на низовому рівні. Таким чином, щоби центральні органи володіли більшою кількістю детальної інформації про наявні проблеми.
«Уся репрезентація та дорадчі органи є на центральному рівні. Це ті, хто звітує надалі урядові. Проте це не означає, що не є необхідними безпосередні зв’язки на місцевому рівні. Для покращення соціальної інклюзії було б доцільно заснувати дорадчі органи на регіональному та місцевому рівнях, що є, насправді, точками першого контакту. Це дуже добре – мати інституційний механізм дорадчих органів на центральному державному рівні, що не є автоматичною умовою в інших державах регіону. Але вони досі є надто високо, щоби бути в постійному зв’язку з реальними потребами звичайних людей. Створення дорадчих груп і органів на місцевому рівні може бути ідеєю покращення ситуації з інклюзією та реальними потребами тих людей» (Словацький національний центр з прав людини).