Сага про безвіз тривала так довго, що зрештою в експертних колах почали жартувати, що давати бодай які прогнози та коментувати процес набуття Україною безвізу стає таким собі «mauvais ton». Адже схибити з чіткою відповіддю на неминуче питання #колибезвіз означало наражати себе на напади чергових «зрадо-українців», які хоч у перспективи безвізу категорично не вірили, біометричні паспорти про всяк випадок все ж таки оформили. «А раптом…»
Наближували, як могли
А «раптом», між іншим, нічого не відбулося, бо рушав з місця існуючий між Україною та країнами ЄС «віз» довго і нелегко, і кожен новий поступ у напрямку до безвізу був результатом клопіткої праці на всіх рівнях.
Початок діалогу про лібералізацію візового режиму можна простежити ще з Паризького саміту Україна ЄС, що відбувся у 2008 році. Що робити, щоб безвіз відбувся, стало чітко відомо у листопаді 2010 року, коли Україна отримала перелік вимог та критеріїв, що їх висував ЄС у Плані дій щодо лібералізації візового режиму. План охоплював широке коло питань, зокрема і тих, що стосувалися антикорупційних заходів, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю, посилення управління кордонами тощо.
Виконання Плану було двоступеневим: законодавчий (адаптація українського законодавства до норм і принципів ЄС, що тривала майже чотири роки і завершилася у червні 2014 року) та виконавчий (практична імплементація окреслених критеріїв).
Після схвалення Європейською Комісією виконання Україною Плану дій наприкінці 2015 року і рекомендації у квітні 2016 Раді ЄС та Європейському парламенту надати схвальне рішення щодо безвізу для громадян України розпочався період очікування. Звичайно, сам п’ятилітній процес підготовки до безвізу, усі здійснені перетворення та заходи, проведені українською владою та громадськістю заради його наближення, часто залишалися зовсім непомітними для пересічного українця, який не бажав заглиблюватися у процесуальні деталі. А от у період очікування фінального рішення від Європейського Союзу багато хто поспішав надати свої критичні оцінки щодо безвізу у режимі #зрада. Цей період очікування став черговим тестом для українського суспільства.
Сьогодні можна сказати, що безвіз Україна не отримала, а саме здобула, і не лише завдяки зусиллям української влади і громадськості, а й попри всіх тих, які лояльності і підтримки рішуче не проявляли.
У Європейському Союзі з наданням безвізу не зволікали, радше підійшли до цього традиційно виважено і раціонально. Після того, як 17 листопада 2016 року Комітет постійних представників країн-членів ЄС підтвердив, що Україна виконала всі критерії візової лібералізації, а 15 грудня їх виконання було затверджено рішенням саміту ЄС, у Брюсселі погоджували механізм призупинення безвізу у разі, якщо постане таке необхідність. Одразу після його погодження, навесні 2017 року настала «безвізова відлига» для України: погодження лібералізації візового режиму Радою Євросоюзу, схвалення Комітетом Європарламенту з громадянських свобод, зрештою голосування у Європарламенті, підтримка рішення з боку Комітету постійних представників держав-членів Європейського Союзу у Брюсселі та Ради міністрів. І нарешті 17 травня у Європарламенті відбулося урочисте підписання акту про безвізовий режим для громадян України, що вступив у силу 11 червня.
Інструкція до використання
Святкуючи, пам’ятаємо, що безвізовий режим не надає права на роботу чи навчання у країнах перебування, а також зберігає існуючу раніше норму короткотривалих візитів, дозволяючи перебувати у країнах, на які розповсюджується дія безвізу, не довше, аніж 90 днів упродовж півроку. Основою умовою перетину кордону за безвізом є наявність діючого біометричною паспорту. При цьому необхідним є чітке обґрунтування мети візиту. Ним може бути, наприклад, запрошення від приймаючої сторони (якщо поїздка здійснюється з метою відвідин родичів чи знайомих або з метою стажування, участі у конференції тощо) або ж бронювання готелю та наявність зворотного квитка (у разі туристичної поїздки). Необхідним є і підтвердження фінансового забезпечення поїздки (це може бути готівка, кредитні картки чи тревел чеки).
Власне, про жодні інші додаткові документи, окрім тих, що про них могли запитати на кордоні у власників віз, мова не йде.
Натомість безвіз суттєво вивільняє час і кошти, які потрібні були на поїздки з регіонів до консульських установ для подачі документів на візи, не вимагає довідок з місця роботи, інформації про рух коштів на банківському рахунку, зрештою, уберігає від оплат консульських зборів.
Життя після “безвізу”
Безумовно, візова лібералізація не несе за собою автоматичного покращення рівня життя населення та й загалом не вирішує проблем, існуючих на порядку денному. Однак саме безвіз став одним із найбільш ласих «пряників» для української влади, який ефективно запустив двигун реформ. «Завдання», що їх виконувала Україна на шляху до візової лібералізації, – аж ніяк не примха Брюсселю, а потреба українського суспільства. Адже в першу чергу саме українці потребують реформ у себе вдома й українці мають бути зацікавлені у них найбільшою мірою. Без жодних батогів чи пряників зі сторони ЄС.
А тому 11 червня – перемога, але зовсім не рубіж. Ми пройшли лише певну частину тесту.
Неефективність подальшого просування реформ з боку української влади чи то чисельні порушення міграційних правил з боку українських громадян зможе запустити механізм зворотної дії. Отримавши безвіз, нині варто працювати на те, щоб правом на нього могли скористатися якомога більше українських громадян, шляхом продовження реформ і посилення економіки країни. Бо власне ‘пост-безвіз’ і стане новим тестом для України.