Україна, яку було обрано непостійним членом Радбезу ООН на період 2016-2017, планує скористатися своїм новим статусом для більш ефективного розв’язання конфліктів, в тому числі на Сході країни
Юлія Куршишова для видання “Бізнес”
Формально ООН досі лишається ключовим міжнародним інститутом з безпеки. Однак події останніх двох років все більше нагадують часи холодної війни.
Тоді в Радбезі ООН широко використовувалось право вето його постійних країн-членів. Нагадаю, саме Рада Безпеки має монопольне право на ухвалення всіх важливих рішень щодо підтримання миру та безпеки в світі.
Спроби ухвалити резолюцію щодо України в РБ ООН, в тому числі щодо анексії Криму, створення трибуналу щодо катастрофи малайзійського Боїнгу, теракту в Маріуполі, були провалені через вето Росії. Однак інші члени не виступили проти участі Москви в голосуванні, як це передбачено ст. 27 Статуту ООН: «сторона, яка бере участь у конфлікті, має утриматися від голосування при ухваленні рішення».
Всі постійні члени ООН зацікавлені в збереженні своїх прерогатив, які випливають зі статусу постійного члена Радбезу.
Нікого вже не дивує і той факт, що резолюція блокується раз за разом. В інших постійних членів виникає самоцензура щодо подальшого її розгляду — так зване «подвійне приховане вето».
Така функціональна неспроможність з боку Ради свідчить, що у разі воєнного конфлікту в Україні, вона буде паралізована, тому сподіватися на її підтримку не варто.
У такому випадку, виникає питання: якою має бути тактика України як непостійного члена ООН?
По-перше, навіть за теперішніх умов Радбез може бути корисним для України, але не як основний орган, що ухвалює рішення, а як пропагандистський інструмент. В системі ООН йому відведено основне місце. Як непостійний член Радбезу, ми можемо впливати на порядок денний засідань, особливо, коли прийде час нашого головування. Це і є наше «вікно можливостей». Формуючи свою позицію, слід виходити не з того, наскільки реальним/нереальним буде прийняття рішення, а як інформаційно це може протидіяти Росії. Пропозиції повинні ґрунтуватись не на компромісі, як ми до цього звикли, а максималізмі, мати жорсткішу позицію. Це змусить західних партнерів більш наочно демонструвати проукраїнську позицію.
По-друге, основний практичний акцент варто перенести з Ради Безпеки на Генеральну Асамблею.
Зважаючи на всі складнощі застосування, в корпусі норм ООН є так звана резолюція Діна Ачесона, більш відома як «Єдність заради миру». Генеральна Асамблея у випадку незгоди серед країн-членів Радбезу матиме більший вплив. Вона не гарантує ухвалення необхідних рішень для України, але дає додаткові можливості.
У Радбезі Росія, маючи право вето, легко відкидає небажані для неї рішення, і тому будь-які наші кроки не викликають в неї серйозного занепокоєння. Активні дії України в Генасамблеї будуть незвичними для Росії. Вона змушено буде докладати ще більших зусиль у пошуках відповіді на кожен наш крок. Все, що нам потрібно: працювати над юридично досконалими формулюваннями та вести постійний та інтенсивний діалог із лідерами думок. Лише так наші зусилля будуть стримуючим фактором проти Росії.
Навіть якщо ми не отримаємо остаточного результату (визнання Росії агресором), ми полегшимо вирішення конкретних локальних завдань. До прикладу, ми можемо використовувати механізм Генасамблеї для направлення миротворчої місії; за сприятливого поступу у виконанні Мінських домовленостей, або тому, що прийде їм на зміну, розглянути можливість направлення місії на забезпечення виборчої безпеки (як це було в Кот-д’Івуарі), або спеціальної з роззброєння, демобілізації та реінтеграції.
Таке використання механізмів впливу важливе ще й тому, що до компетенції Генеральної Асамблеї належать питання адміністрування та фінансування.
Органи ГА мають вирішальну роль щодо дій ООН, спрямованих на постконфліктну відбудову, що стане нагальним питанням для України по завершенні конфлікту. Тому до обговорення таких проблем слід готувати заздалегідь.
По-третє, успішне вирішення питань України в Генеральній Асамблеї ООН залежить і від розширення та активності спілкування з усіма її членами.
Це величезна робота. Коли в березні 2014-го року відбулось голосування Резолюції щодо незаконної анексії Криму, її підтримали 100 країн із 193-х. Така підтримка є неоднозначною. Кардинально змінити ситуацію може посилений штат українського представництва в ООН. (Нині українських представників при ООН майже вдесятеро менше, ніж російських).
Традиційно Україна концентрувала свої коопераційні зусилля на групі східноєвропейських держав. За теперішніх умов доцільно розширювати контакти з країнами світового Півдня, які становлять більшість у ООН. Партнерські стосунки та взаємні зобов’язання щодо підтримки позиції одна одної у голосуваннях стануть важливою запорукою досягнення позитивних результатів.
Не слід припиняти й активну співпрацю з державами, які прагнуть підвищити свій формальний статус в ООН. Серед них: Німеччина, яка головує зараз у ОБСЄ, та Японія, яка головує у «Великій сімці» та прийматиме самміт з безпеки цього неформального, але вкрай впливового клубу.
Отже, членство у Раді Безпеки є дуже важливим для України, оскільки маємо можливість отримати ще більшу підтримку цього глобального інституту. Варто нам лиш трохи змінити правила гри…