Етнополітика Румунії, Словаччини, Швеції та Хорватії: аналіз законодавства та практики

У  цьому дослідженні автори спробували вивчити кращі практики у сфері етнополітики у Румунії, Словаччині, Хорватії та Швеції

Підписатись на новини "Української призми"

У  цьому дослідженні автори спробували вивчити кращі практики у сфері етнополітики у Румунії, Словаччині, Хорватії та Швеції (перелік кейсів визначено у ході попередньо проведених робочих консультацій з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС)) шляхом аналізу відповідних національних законодавств згаданих держав; аналізу шляхів фінансування національних меншин у згаданих країнах; аналізу моделей врядування національних меншин та їх представленості у органах влади (законодавчої, місцевої, тощо) та врахували дані щодо практичного виміру етнополітики на основі інтерв’ю з експертами.

 

РУМУНІЯ: ЕВОЛЮЦІЯ ЕТНОПОЛІТИКИ ТА ЇЇ ПРАВОВІ РАМКИ

КЕЙС РУМУНІЇ (Дослідження) 

 

СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ МЕНШИН ТА УПРАВЛІННЯ РІЗНОМАНІТТЯМ У СЛОВАЧЧИНІ

КЕЙС СЛОВАЧЧИНИ (Дослідження) 

 

РЕСПУБЛІКА ХОРВАТІЯ: СТАН ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН І АНАЛІЗ ВІДПОВІДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
КЕЙС ХОРВАТІЇ (Дослідження)

 

ШВЕДСЬКА МОДЕЛЬ – ПОЛІТИКА СТОСОВНО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

КЕЙС ШВЕЦІЇ (Дослідження) 

Закон “Про національні меншини” був ухвалений в Україні у 1992 р. (зі змінами внесеними у 2012 р.). Упродовж часу, що минув, відбулися зміни як державної політики щодо меншин, так і міжнародного контексту. Україна стала підписантом низки міжнародних та міждержавних угод, подекуди змістилися акценти внутрішньої політики окремих сусідніх держав щодо  питання власної етнічної спільноти, яка проживає за кордоном. Стаття 7 Закону України “Про освіту” від 2017 р. стала тригером ускладнень з рядом сусідніх держав, які не поділяють українського бачення політики щодо нацменшин. У деяких випадках ситуація вийшла за межі суто національних політик щодо меншин, а набула значно ширшого контексту. Наприклад, після ухвалення Україною Закону “Про освіту” президент Румунії К. Йоганніс відклав свій візит до Києва. Візит не відбувся дотепер, а Україна та Румунія, попри позитивну динаміку відносин у безпековій площині, продовжують інтенсивні дебати щодо питання румунської меншини в Україні. З Угорщиною ситуація видається ще складнішою. Уряд В. Орбана не лише виступає категорично проти українського підходу до угорської меншини, але й поставив співпрацю України з НАТО у залежність від розв’язання цього питання (Угорщина використовує право “вето” для блокування засідань Ради Україна-НАТО). Відсутність поступу у діалозі щодо цього суттєво позначається на двосторонніх відносинах і блокує можливість діалогу між президентом В. Зеленським та прем’єром Угорщини В. Орбаном.

Потенційно питання національних меншин може також спровокувати суперечності з урядами Болгарії, Республіки Молдова, тощо.

Уникнути цього можна шляхом врахування у національній етнополітиці кращих практик, оновлення та вдосконалення відповідного національного законодавства, розробки позиційних документів для забезпечення ефективного діалогу з європейськими державами-сусідами.

Відтак, у цьому дослідженні автори спробували вивчити кращі практики у сфері етнополітики у Румунії, Словаччині, Хорватії та Швеції (перелік кейсів визначено у ході попередньо проведених робочих консультацій з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС)) шляхом аналізу відповідних національних законодавств згаданих держав; аналізу шляхів фінансування національних меншин у згаданих країнах; аналізу моделей врядування національних меншин та їх представленості у органах влади (законодавчої, місцевої, тощо) та врахували дані щодо практичного виміру етнополітики на основі інтерв’ю з експертами.

На основі проведеного дослідження і вивчення релевантних практик було зроблено узагальнення, що можуть бути використані для удосконалення національного законодавства та етнополітики в Україні й позиціювання України у відносинах з європейськими державами-сусідами задля усунення тригерів, що кореняться у суперечливих поглядах на етнополітику.

 

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Чи не основним висновком дослідження етнополітичного законодавства та практик Румунії, Словаччини, Хорватії та Швеції є те, що умовних «загальноєвропейських» моделей взаємодії держави з національними меншинами не існує. Формування законодавчих рамок та практик суттєво залежить від контексту: частки національних меншин у загальному складі населення тієї чи іншої держави, наявності вразливих меншин, історії взаємовідносин між меншинами, наявність травматичного досвіду, тощо.

Характер законодавства також залежить від відносин між державою, де проживають національні меншини та державами що мають статус «kin-State». Напруга у відносинах між цими державами, спричинена в тому числі історичними травмами робить питання національних меншин чутливим та вимагає до нього підвищеної уваги. У випадку цього дослідження досвід Румунії, Словаччини, Хорватії та Швеції різниться: сталі і молоді демократії, держави з традиціями мультикультуралізму та ті, які потерпали від етнічних конфліктів шукають своїх, унікальних шляхів для формування етнополітики.

Відмінними є навіть підходи до визначення національної меншини. У багатьох випадках це визначення не унормоване окремим законом, грунтується на різних даних. Подекуди воно грунтується навіть на видах економічної діяльності, яку веде меншина, але частіше – на даних перепису (питаннях про мову та про самоіндентифікацію). При цьому такий підхід викликає різночитання: аналіз цільових держав цього дослідження, зокрема, вказує на те мови визнані в одних державах, у інших визначаються як діалекти. Відтак, по різному формуються і підходи до меншин, які визнають або окремою національною меншиною, або субетнічною групою (до прикладу, українці і русини, румуни, арумуни та влахи, тощо).

Інтеграція до Європейського Союзу в багатьох випадках стала чинником удосконалення національних законодавств та приведення їх у відповідність до Копенгагенських критеріїв. Разом з тим, почасти зусилля, які докладаються на етапі підготовки до членства від моменту долучення держав до ЄС уповільнюються, а сам ЄС не має на держави важелів додаткового тиску.

До того ж, не всі законодавчо закріплені рамки належним чином втілюються на практиці, а подекуди навіть відбуваються зловживання, коли позитивна дискримінація та застосування квотних принципів обертаються монополіями окремих організацій національних меншин, дефіцитом внутрішньої демократії у спільнотах меншин та т.зв. «етнобізнесом», коли організації меншин не представляють їхні інтереси, але впливають на розподіл коштів, що виділяються на підтримку меншин.

Узагальнюючи, видається, що при формуванні та удосконалення національної етнополітики та законодавства щодо національних меншин, Україні доречно виходити передусім з власних національних інтересів та вимог і рекомендацій Європейського Союзу, але разом з тим брати до уваги варіативність національного законодавства держав ЄС, відмінності у визначенні меншин та механізмах їхньої представленості.