Румунська етнополітика, законодавство та практика у відносинах за національними меншинами заслуговує на увагу з низки причин. По-перше, від часів Ніколає Чаушеску (1974-1989 роки правління) і впродовж певного періоду після повалення його режиму ситуація з національними меншинами у Румунії була критичною. Політика режиму Чаушеску була направлена на асиміляцію національних меншин або ж на їх виселення за межі Румунії. Після повалення режиму Чаушеску до влади у Румунії прийшли націоналістичні сили, які теж не особливо переймалися питанням інклюзивності меншин. Лише з часом румунські законодавці почали пропонувати формули за якими національні меншини інтегрувалися до суспільного та політичного життя, що стало природним наслідком руху Румунії до європейської інтеграції.
Якщо говорити про етнічний склад Румунії з історичної точки зору, то можна зауважити, що слав’янські спільноти з’явилися на території сучасної Румунії ще у VI столітті, інші етнічні групи опинилися у Румінії внаслідок пізнішої міграції (угорська у X сторіччі та ромська у ХІІІ сторіччі), колонізації (німці у XII та XVIII сторіччях).
У ХХ сторіччі відбувалися суттєві зміни етнічного складу Румунії. Трагедія Голокосту призвела до зменшення частки євреїв, після 1940 р з Румунії, шляхом примусового обміну населення з Болгарією, було виселено значну кількість болгар, а чимало німців було депортовано до СРСР. У період правління Ніколає Чаушеску німці та євреї також емігрували до Ізраїлю та ФРН. Лише після падіння тоталітарного режиму у 1989 році національне законодавство Румунії почало набувати дружньої до меншин форми та змісту. Знаковим стало те, що у 1996 році до урядової коаліції приєднався Демократичний союз угорців Румунії (Uniunea Democrată Maghiară din România, UDMR), що дозволило говорити про інтеграцію найбільшою угорської меншини до політичного життя. Примітно, що й дотепер це політична партія загальнонаціонального масштабу, присутність якої у парламенті обумовлена її спроможністю долати виборчий бар’єр. З часом остаточне формування румунського курсу на інтеграцію до ЄС та НАТО також позитивно позначилось на правових засадах етнополітики Румунії.
Разом з тим, і дотепер існують застереження щодо недосконалості румунського законодавства. Скажімо, за оцінками Ради Європи, Румунія замало просунулась у формуванні консолідованих та цілісних законодавчих рамок, що стосуються захисту національних меншин. Існуюче законодавство, що регулює різні аспекти захисту національних меншин, є «сторокатим», повним «сірих зон», що створює передумови для контраверсійних інтерпретацій, які подекуди вирішуються в судовому порядку.
Нині у Румунії офіційно визнано наявність 20 меншин: албанці, болгари, вірмени, чехи, хорвати, євреї, німці, греки, італійці, македонці, угорці, поляки, роми, ліповани, русини, серби, словаки, татари, турки та українці. Примітно, що українці та русини у Румунії, на відміну від України, розглядаються як дві окремі національні меншини, кожна з яких має представництво у парламенті. Разом з тим, групи арумунів та влахів Румунія не розглядає як національні меншини, оскільки їхню мову вважають діалектом румунської (примітно, що Сербія, де проживає висока частка влахів, вважає мову влахів не діалектом румунської, а окремою мовою).
Загалом, у відповідності до перепису 2011 року національні меншини становлять близько 10% від населення Румунії. Наступний перепис населення очікується у 2022 році.
Належність до меншини у ході перепису оцінюється здебільшого за двома критеріями: відповіддю на питання про рідну мову та на питання про самоідентифікацію. При цьому румунське законодавство не дозволяє множинної ідентифікації – належності до кількох національних меншин водночас.
Щоправда, мова як індикатор належності до національної меншини не завжди спрацьовує. Примітним у цьому контексті є випадок з ромською меншиною. По-перше, роми Румунії не завжди розмовляють ромськими діалектами, а доволі часто називають себе носіями румунської або угорської мови. По-друге, беручи до уваги до ромської меншини не всі роми зголошуються на таку самоідентифікацію. Проте, можливі й інші випадки, коли ромами намагаються ідентифікувати себе представники інших груп, що прагнуть пільг, які надаються ромам в рамках позитивної дискримінації. Відтак, цей випадок є особливо чутливим.
Окремо також варто згадати той факт, що малі меншини здебільшого лінгвістично асимілюються. Скажімо, свого часу представник італійської національної меншини у парламенті зовсім не говорив італійською. Тому при визначенні меншин слід враховувати не лише дані перепису, а й інші контексти.
Політичні та виборчі права
У відповідності до статті 6, п.1 Конституції Румунії «держава визнає і гарантує представниками національних меншин право захищати, розвивати і самовиражати їхню етнічну, культурну, лінгвістичну та релігійну ідентичність». Пункт 2 тієї ж статті наголошує, що держава має вживати заходів із захисту, розвитку та самовираження представників національних меншин у відповідності з принципами рівності та недискримінації стосовно інших румунських громадян.
Право представників національних меншин на вивчення рідної мови та право навчати цій мові гарантується п.3 Статті 32 Конституції Румунії.
Організації громадян, що належать до національних меншин, які не представлені у парламенті за загальною пропорційною системою (наразі в Румунії це політична сила, що представляє угорську національну меншину), мають право на 1 місце у парламенті за квотним принципом. Таке право гарантується п.2 Статті 62 Конституції Румунії та виборчим законодавством. Якщо більше ніж одна організація претендує на те, щоб представляти одну й ту саму національну меншину, представництво у парламенті отримує та організація, яка набирає більшу кількість голосів. Під час виборів 1992 та 1996 року місце у парламенті отримував той кандидат, який отримував найбільшу кількість у окрузі, де він балотувався (якщо порівнювати з іншими округами, де також балотувалися представники цієї етнічної меншини). Щоправда, це вело до того, що такий кандидат не завжди мав підтримку очільників національної меншини. Відтак, починаючи з 2000 року етнічні партії отримали право виставляти одного кандидата (чи список кандидатів) у всіх 42 округах Румунії. Це право не поширюється на інші політичні сили.
Разом з тим, такий підхід не вирішує усіх складнощів з представництвом національних меншин. У відповідності до виборчого законодавства (закон No. 373/2004), лише ті меншини, які спроможні створити власні організації мають право на обов’язкову квоту у одне місце у Палаті представників. Однак, наявні меншини, які при цьому не мають таких організацій, не можуть бути представлені у парламенті. Понад те, право на квоту отримують лише ті організації, до числа яких належить щонайменше 15% від числа тих, хто назвався представником відповідної меншини під час останнього на момент виборів перепису населення. До того ж, якщо кількість членів організації перевищує 25000, вони мають представляти не менше ніж по 300 осіб із щонайменше 15 повітів і муніципії Бухарест. При цьому, організації громадян, що належать до національних меншин, що вже представлені у парламенті можуть висувати своїх кандидатів без жодних обмежень. Ці організації реєструються як неурядові організації з особливим статусом політичних партій та мають бути представлені у Раді з питань національних меншин. В такий спосіб формується переваги лише для однієї з організацій, що представляють кожну окрему меншину. Крім того, наявність лише по одному представнику від меншини мінімізує шанси на позитивне голосування за представлені ними законопроєкти.
З іншого боку, група представників національних меншин представлена у керівних органах нижньої палати парламенту і має право на пропорційне представництво у керівництві постійних комітетів палати. До того ж, у випадку політичних криз, вага групи суттєво зростає. Наприклад, це було помітно, коли у червні 2010 року коаліція меншості покладалась на депутатів, що здобули мандати за квотним принципом для просування своїх ініціатив.
Окремі законодавчі новели стосуються також місцевих виборів. У відповідності до Закону про місцеві вибори від 29 березня 2004 року. Стаття 6 Закону вказує, що висувати кандидатів у мери та кандидатів до місцевих рад можуть організації національних меншин. При цьому, Стаття 7 Закону вказує, що національні меншини це ті меншини, що представлені у Раді національних меншин.
Як і у випадку з представництвом у Парламенті, законодавство щодо місцевих виборів надає преференції національним меншинам, які вже представлені у законодавчому органі.
Такі преференції, згідно позиції Венеційської комісії обмежує права нових груп, що прагнуть брати участь у громадському та політичному житті, але зіштовхуються із такими вимогами, які можна вважати замало не забороною на таку участь.
Мовні права
Стаття 120, п.2 Конституції зазначає, що у територіально-адміністративних одиницях, де є значне представництво національних меншин, у відносинах з місцевими органами влади та самоврядування допускається використання мови меншин, згідно положеннями окремого органічного закону.
Стаття 127, п. 2 вказує, що румунські громадяни, що належать до національних меншин можуть використовувати рідну мову у судах, згідно з положеннями окремого органічного закону.
Питання відповідного Закону, щоправда, дотепер лишається відкритим, незважаючи на те, що його проєкт був розроблений і пройшов експертизу Венеційської комісії ще у 2005 році. Комісія тоді визнала, що проєкт відповідає вимогам до рамкових документів у сфері захисту прав меншин. Разом з тим, серед критичних зауважень вказувалось на недоліки умов реєстрації організацій громадян, що належать до національних меншин та неналежно врегульовані умови створення та функціонування Національних рад з культурної автономії, а також визначення національних меншин. Це у свою чергу веде до складнощів із втіленням інших законів.
Труднощі виникають, скажімо, із білінгвальною комунікацією з органами влади навіть у адміністративно-територіальних одиницях із високим відсотком проживання національних меншин. Усі офіційні документи оприлюднюються лише румунською, в такий самий спосіб відбувається й усна та письмова комунікація з органами влади. Мова національних меншин використовується лише в інституціях, що стосуються меншин.
Право на використання рідної мови додатково окреслено у статті 90 Закону про державне управління (No 215/2001), яка вказує, що в адміністративно-територіальних утвореннях, де національна меншина представляє більше ніж 20% мешканців, у відносинах з органами влади допускається використання рідної мови, а влада має відповідати на запити мовою меншини та румунською мовою. Передбачається також, шо на позиції, які стосуються зв’язків з громадськістю мають призначатися особи, які володіють мовою національної меншини. Понад те, у згаданих адміністративно-територіальних утвореннях мова меншин має використовуватися поруч з румунською при написанні географічних назв, а також державних установ.
Мови меншин також мають використовуватися при написанні оголошень, що становлять суспільний інтерес. Понад те, Закон про доступ до публічної інформації No 544/12 від 10 грудня 2001 р дублює це положення.
Освітні права
Закон про освіту (No 84/1995) встановлював рамкові правила освіти меншин. По суті Закон дублював відповідну статтю Конституції про те, що особи, які належать до національних меншин мають право на навчання рідною мовою на всіх освітніх рівнях за умови відповідного запиту. При цьому, навчання мовою меншини відбувається на додачу до обов’язкового навчання румунською.
Стаття 119 Закону вказувала, що викладання мовами національних меншин може відбуватися на запит і не має шкодити вивченню державної мови.
Стаття 121 Закону передбачала, що учні, що належать до національних меншин і відвідують школи з румунською мовою навчання на запит і у відповідності до згаданого закону можуть вивчати рідну мову та літературу, а також традиції та історію свого народу.
Стаття 123 також передбачала викладання мовою меншин у коледжах та внз. Також допускалося створення мультикультурних внз, а також приватних внз, що можуть створюватися представниками меншин.
Навчальний склад, що належить до національних меншин мав бути пропорційно представлений у керівних структурах навчальних закладів із класами, секціями та групами, що ведуть навчання мовами національних меншин у відповідності до їхньої компетенції.
Нова редакція Закону про освіту (Nо 1/2011 від 9 лютого 2011 р.) також містить положення про національні меншини, але в значно більш деталізованій формі. Зокрема, стаття 45 Закону дублює положення про право на навчання рідною мовою на всіх освітніх рівнях за умови відповідного запиту та румунську мову як обов’язкову до вивчення. Разом з тим, він доповнений й іншими положеннями. Скажімо, у тій же статті згадується, що учні, які належать до національних меншин, в яких немає можливості вивчати рідну мову у своєму місті повинні підтримуватися шляхом надання відповідних коштів на покриття транспортних витрат для проїзду до найближчної школи, де відбувається викладання рідною мовою або отримувати безкоштовне харчування та бути забезпечені місцем для проживання у гуртожитку навчального закладу, де відбувається викладання мовою відповідної меншини. Потреба такої законодавчої новели обумовлена тим, що в окремих випадках через малу кількість учнів, що представляють національну меншину, створення окремої школи, скажімо, для 20 учнів є економічно необгрунтованим.
Закон також передбачає, що викладацький персонал, який навчає групи чи класи мовами національних меншин має довести свою компетентність у знанні мови відповідної меншини і має право на підвищення кваліфікації у країні та закордноном. Виключенням є лише персонал, що викладає румунську мову та літературу – їм доводити свою компетентність зі знання мови меншин не потрібно.
Учням, що належать до національних меншин, Міністерством освіти мають бути надані підручники, які можуть бути: а) підручниками, що розроблені на мові національних меншин, б) підручники перекладені на румунську мову або в) імпортовані підручники, що затверджені Міністерством освіти.
Також, при формуванні освітньої програми у випадках як румуномовних шкіл, так і шкіл з викладанням мовами національних меншин, приблизно 75% програми затверджується на національному рівні, тоді як 25% на рівні громади. Таким чином, до програми можна включати історію села або міста, у якій також може відображатися й роль національних меншин.
При визначенні обсягів фінансування для навчальних закладів з викладанням мовами національних меншин стандартна сума розрахована на учнів (або дошкільнят) множиться на вищий коєфіцієнт, який враховує такі фактори як викладання мовою національної меншини або викладання мови національної меншини.
Стаття 46 Закону також передбачає, що предмет «Румунська мова та література» у випускному класі викладається на основі програми спеціально розробленої для меншин і лише у виняткових випадках, на запит батьків або опікунів, організацій національних меншин, представлених у парламенті або у випадку меншин, що не представлені у парламенті – на запит парламентської групи з представників національних меншин – румунська мова та література можуть викладатися на основі підручників, що використовуються у навчальних закладах з румунською мовою навчання. Разом з тим, у навчальних закладах з викладанням мовами національних меншин для предметів віднесених до спеціалізованих модулів викладання спеціалізованої термінології також має викладатися і вивчатися румунською.
Також, викладання рідної мови, літератури, історії та традицій національних меншин, а також музична освіта (передусім в частині, що стосується народної музики) відбуваються на основі спеціальних програм та методологій, що розробляються командами експертів з мови та культури відповідної меншини і затверджуються згідно з Законом про освіту Міністерством освіти. При цьому програма з історії та шкільні підручники відбражають історію та традиції національних меншин у Румунії.
Таким чином румунський законодавець спробував відповісти на нарікання, що до ухвалення закону шкільна програма розроблена Міністерством освіти та досліджень не містила згадок про меншини. Зокрема, згадок про них і їхній культурний внесок бракувало у підручниках з історії та інших предметів, а питання національних меншин у них фактично не було розкрите і до того ж, у підручниках містились негативні стереотипи щодо груп (угорців, турків, ромів), які етнокультурно не належали до румунської групи.
Щоправда, підручників мовами національних меншин дотепер бракує, оскільки за невисокої кількості учнів, великі видавництва не зацікавлені у їх друці, а відтак тягар видання таких підручників малими тиражами як і їх переклад на мови національних меншин почасти лягає на плечі викладацького складу. Що ж стосується підручників для румуномовних школярів, то експерти вказують, що там бракує згадок про позитивний внесок національних меншин у історію Румунії.
Окрім того, не дуже дієвою залишається запроваджена Румунією система квот для ромської меншини. На практиці квоти запроваджені для ромів (включно із нижчим прохідним балом) у школах та університетах не спрацьовують, оскільки значна частина ромських дітей не здобуває навіть базової шкільної освіти, тож не може скористатися цими квотами.
Ключові інституції з питань етнополітики
Важливим етапом також стало формування Ради національних меншин, серед функцій якої адміністрування фінансової допомоги меншинам. Згідно урядового рішення No 589 від 6 липня 2002 року, Рада національних меншин є консультативним органом при уряді Румунії, мета якого – налагодження урядового діалогу з організаціями національних меншин. Згідно ст. 2 урядового рішення Рада національних меншин включає по 3 представники від кожної з орнінізацій національних меншин, які представлені у парламенті Румунії. Згідно статті 3 урядового рішення серед функцій Ради координація та підтримка організацій, що представляють національні меншини, надання відповідним урядовим структурам на затвердження пропозицій щодо розподілу коштів, які виділяються з державного бюджету на підтримку таких організацій, підготовка пропозицій щодо удосконалення законодавства у сфері національних меншин. Очільник Ради з питань національних меншин призначається рішенням Прем’єр-міністра і має статус Державного секретаря з міжетнічних відносин і представляє Раду.
Ще однією важливою структурою, що має суттєвий вплив на політику щодо національних меншин є Департамент міжетнічних відносин. Згідно урядового рішення No 111 від 24 лютого 2005 року Департамент Департамент міжнаціональних відносин виконує такі основні повноваження: реалізує визначену Урядовою програмою політику у сфері міжнаціональних відносин; розробляє та подає на затвердження Уряду стратегії та політику щодо збереження, утвердження та розвитку етнічної ідентичності осіб, які належать до національних меншин; розробляє проекти законів та інших нормативних актів у сфері своєї діяльності; погоджує проекти законів та інших нормативних актів, що впливають на права та обов’язки осіб, які належать до національних меншин; здійснює контроль за застосуванням внутрішніх та міжнародних нормативних актів щодо захисту національних меншин; бере участь у розробці Звіту про застосування Румунією Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, а також у розробці розділів про національні меншини у звітах Румунії перед іншими міжнародними структурами; подає на затвердження Уряду запропоновані Радою національних меншин пропозиції до Закону про річний бюджет у частині надання фінансової допомоги організаціям, які належать до національних меншин, а також про затвердження розподілу сум, виділених з державного бюджету для цих організацій.
Примітно, що фінансування організацій національних меншин відбувається не лише за рахунок бюджетних коштів. Приміром, такі меншини як євреї або греки та їхні інституції володіють матеріальним спадком, який отримали внаслідок реституції. Їм належать будівлі та інше майно і кошти, які вони отримують за рахунок експлуатації такого майна. У Трансильванії таким майном володіють угорська та німецька національні меншини.
Узагальнюючи, румунське законодавство досягли суттєвого прогресу у частині забезпечення прав національних меншин. Особливо це помітно у частині законодавства, що стосується освіти представників національних меншин. Разом з тим, постають питання щодо норм із забезпечення квотного представництва у парламенті та місцевих радах. Хоча тут і застосовуються елементи позитивної дискримінації, вони стосуються здебільшого організацій, що вже представлені у парламенті. Такий підхід обмежує можливості нових меншин, а також створює передумови для дефіциту внутрішньої демократії на рівні спільнот національних меншин, оскільки у непрямий спосіб фіксує монополію на представлення інтересів меншини за однією організацією.
Особливо це помітно, скажімо, у випадку болгарської меншини, яка має дві організації національних меншин – на півдні та на півночі Румунії. Ці групи суттєво різняться за своїми релігійними та культурними вподобаннями, проте лише одна з них може представляти болгарську меншину у парламенті, а відтак отримувати бюджетні кошти на підтримку болгарської меншини.
Схожа ситуація і з ромською меншиною. Попри те, що у ромів Румунії виникають здебільшого подібні проблеми, ромська спільнота є неоднорідною і представлення усієї спільноти однією організацією лишає без уваги потреби окремих представників спільноти.
Ще одним недоліком наявної системи представництва є т.зв. «етнобізнес», коли, навпаки, окремі спільноти існують здебільшого лише на папері, однак спромоглися вчасно зареєструвати організацію та набути парламентського статусу і тепер мають преференційний доступ до державних ресурсів. У цьому контексті експерти найчастіше згадують спільноту македонських слав’ян.
Таким чином, румунський досвід може бути частково корисним для застосування в інших державах. Разом з тим, слід брати до уваги і його недоліки як змістовного характеру так і в частині імплементації.