Дослідження присвячене аналізу українського зернового експорту до країн Африки і африканському ринку пшениці, а також впливу цих факторів на формування зовнішньої політики держав у період з 2014 до 2024 року. Дослідження проводилось із застосуванням кількісних статистичних методів; охопило аналіз програми «Feed Africa Strategy», Стратегію КНР у регіоні, результати голосування в ГА ООН тощо.
Встановлено три основні фактори, що впливатимуть на обсяги українського експорту пшениці: посилення конкуренції на ринку агропродукції країн Африки, зокрема, з боку РФ; збільшення рівня продовольчої самодостатності держав Африки; ризики, пов’язані з концесіями найбільших портів третіми сторонам.
Отримані дані підтверджують гіпотезу про нестабільний зв’язок між рівнем товарообігу і синхронізацією політичних позицій держав. Результати засвідчують необхідність розбудови технологічно орієнтованого діалогу між Україною і країнами Африки у сфері сільського господарства.
Із початком російського повномасштабного вторгнення у 2022 році Україна прагне вивести відносини з державами Африки на якісно новий рівень, вважаючи що цей регіон незаслужено перебував поза дипломатичною і політичною увагою. Упродовж 2024 року Україна відкрила вісім нових посольств на африканському континенті (у Гані, Демократичній Республіці Конго, Кот-д’Івуарі, Мозамбіку, Ботсвані, Руанді, Мавританії, Танзанії).
Однією із спільних тем для України та держав Африки є питання продовольчої безпеки. Світовий обіг продукції агропромислового комплексу розподіляється на три основні групи: зернові, м’ясо та молочні продукти. В українському експорті АПК традиційно домінує саме рослинництво. Пшениця – одна з основних продовольчих культур, вироби з якої споживають понад 2,5 млрд людей у світі; і яка є найбільш вирощуваною культурою у світі (217 млн га). Обсяг міжнародної торгівлі пшеницею перевищує сумарний обсяг торгівлі іншими культурами.
Інтенсифікація дипломатичних контактів між Україною та країнами Африки має на меті, зокрема, і збільшення українського експорту, насамперед сільськогосподарської продукції. Після початку російської блокади українських портів Україна активніше позиціонує себе як гаранта продовольчої безпеки у світі, зокрема і для країн Африки. У листопаді 2022 року була презентована українська Формула миру, в якій продовольча безпека стала другим пунктом. Крім того, відбувся запуск програми «Grain from Ukraine» у координації із Всесвітньою продовольчою програмою ООН (WFP).
Наслідки повномасштабного вторгнення РФ для агросектору
Згідно з даними Групи Світового банку до 2022 року український агросектор забезпечував у середньому 40% доходів держави від експорту, 22% робочих місць і генерував 10% ВВП України. У 2021 році, останньому перед повномасштабним вторгненням, в Україні налічувалось 22,84 млн га посівних площ для основних сільськогосподарських культур – рекордна площа, яка перевищувала результати усіх попередніх років. У тому ж році було зафіксоване рекордне виробництво зернових і зернобобових культур, 86 млн тон. За результатами 2021 року, Україна знаходилась на п’ятому місці серед найбільших експортерів пшениці у світі, експортував 20 млн тон, що дорівнювало 1/10 світового ринку. За прогнозами Світового банку, показники українського експорту АПК мали потенціал для подальшого зростання.
Внаслідок російського повномасштабного вторгнення, а саме окупації окремих регіонів, ведення бойових дій, замінування полів, атак російських дронів проти аграріїв та сільськогосподарських підприємств, облаштування фортифікаційних споруд, за три роки українські посівні площі скоротились на 28,2%, переважно за рахунок втрат площ для зернових і зернобобових культур, і склали 16,41 млн га (найменший показник за роки незалежності).
У свою чергу, на обсяги виробництва зернових культур також вплинула проблема врожайності та якості зерна. Відбувається деградація ґрунтів через забруднення хімічними речовинами від вибухів снарядів. Внаслідок підриву російськими військами Каховської ГЕС катастрофічно зменшилась площа зрошуваних земель, залежних від Каховського водосховища. Як наслідок – обсяг виробництва зернових і зернобобових культур у 2024 році склав 56,2 млн тон, на 34,6% менше у порівнянні з 2021 роком.
Окрім обсягів значно погіршилася і якість зерна. За словами менеджера ІП «СЖС Україна» Олега Онищенка: «У 2020 році Україна мала 10,1% врожаю пшениці першого класу. Саме така кількість є мінімумом, необхідним для борошномельної промисловості. А от вже у 2021 році такої пшениці було 3%, у 2022 році — 1%, у 2023 році — 0%». Це особливо важливо, оскільки країни-імпортери висувають високі вимоги до якості продукції.
Через знищення та пошкодження аграрної інфраструктури (зерноочисно-сушильних комплексів, зерносховищ, складів, виробничих потужностей) за підрахунками Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» прямі втрати агросектору внаслідок широкомасштабного вторгнення РФ «станом на початок 2025 року склали 11,2 млрд дол. США». Варто зазначити, що у липні 2022 року внаслідок прямого влучання російської ракети у будинок загинув власник найбільшої української зерноторгової компанії «Нібулон» Олексій Вадатурський. Його амбітний інвестиційний проект з побудови логістичної системи, який передбачав створення флоту, будівництво елеваторних комплексів і перевантажувальних терміналів на річці Ніл для доставки зерна від українського виробника до конкретного споживача у Єгипті, був зупинений щонайменше на 5 років. У вересні 2025 року російський дрон атакував автівку депутата Херсонської обласної ради та голови обласної асоціації фермерів і приватних землевласників Олександра Гордієнка, у наслідок чого він загинув від отриманих поранень. За місяць до того про фермера, який збиває російські дрони за допомогою РЕБ і антидронових рушниць над своїми полями і його боротьбу за врожай, писали ЗМІ .
Крім того, на міжнародних ринках російська сторона видає викрадене з тимчасово окупованих українських територій зерно за російське. Згідно з даними Міністерства аграрної політики та продовольства України кожного року широкомасштабної агресії РФ викрадає 5 млн тон зерна з окупованих територій України, яке у подальшому продає на світових ринках, зокрема африканських.
У лютому 2022 року Росія також розпочала блокаду українських портів, чим фактично зупинила морські перевезення, які забезпечували майже увесь експорт зернових (93-95%). Основним шляхом для агропродукції стали дунайські порти (Рені, Ізмаїл, Усть-Дунайськ), які у 2022 році продемонстрували рекордний для себе вантажообіг. Показники порту Рені зросли уп’ятеро. Ключовими подіями на шляху до відновлення спроможностей українських портів стали угода щодо «Зернової ініціативи» (липень 2022 року), звільнення острова Зміїний і втрати ВМФ РФ через атаки українських дронів і подальше фінансування зернового коридору.
На сьогодні вантажообіг українських морських портів демонструє позитивну динаміку. Однак варто додати, що українські порти регулярно потерпають від російських ракетних обстрілів; порти Криму, Бердянська і Маріуполя залишаються в окупації; а спеціалізований для дистрибуції зернових Миколаївський порт потребує відновлення.
Незважаючи на цілеспрямовані дії агресора агропромислова галузь демонструє стійкість.
У наведеній діаграмі візуалізована динаміка загального українського експорту та частки експорту АПК за 2021-2024 роки, а саме збільшення важливості експортних доходів від сільгосппродукції, яка становила у 2024 році 59% на фоні відчутного падіння загального експорту.
Таким чином, позитивна динаміка зростання обсягів експорту пшениці до 2022 року була порушена російським широкомасштабним вторгненням, у ході якого Росія вдалась до комплексного враження українського експортного потенціалу агропродукції шляхом окупації; вбивств лідерів сектору; перешкоджання проведенню сільськогосподарських робіт; викрадення, знищення техніки та врожаю; підриву Каховської ГЕС; блокування логістичних шляхів тощо.
Географічний розподіл експорту українського агросектору
У 2014 році загальний експорт української агропромислової продукції становив $16,6 млрд. На експорт до Азії та ЄС припадало $5,2 млрд та $4,9 млрд відповідно. На африканський континент припало $2 млрд (або у відсотковому вимірі – 12%), з яких товарів на суму $1,4 млрд було експортовано до Єгипту. Основними експортними позиціями були пшениця, кукурудза та соняшникова олія.
Африка — єдиний континент, де частка українського експорту до однієї країни-лідера (Єгипту) була більшою, ніж сумарна частка експорту до всіх інших держав континенту разом. Тож на той час у структурі експорту до Африки домінувала формула «Єгипет and the Rest» (Єгипет та всі інші). Логіка такого розподілу експорту як у континентальному, так і у внутрішньоконтинентальному розрізі, зберігалася й надалі.
У 2024 році експорт українського агросектора до країн Африки приніс Україні $2,6 млрд, в якому на Єгипет припало $1,4 млрд5. Враховуючи, що сума загального агроекспорту становила $24,7 млрд, частка Африки склала 10,5%. Для порівняння: експорт до країн Європейського Союзу становив $13 млрд, а експорт до Азії — $7,5 млрд.
Таким чином, за десять років (з 2014 по 2024 рік) Україна збільшила абсолютний показник експорту до Африки (з $2 млрд до $2,6 млрд). Проте у відносному вимірі частка африканського континенту в загальному експорті України зменшилася. Баланс змістився за рахунок нарощування продажів до країн ЄС, що було обумовлено збільшенням квот для українського експорту. У грошовому вимірі частка Єгипту залишилась незмінною з одночасними збільшенням валютних надходжень від експорту до інших країн Африки.
Африканський агроімпорт: нова торговельна динаміка
Серед держав з найбільшим споживанням пшениці на душу населення високі позиції займають країни Північної Африки, насамперед, Туніс, Алжир і Марокко, меншою мірою Єгипет. Такі харчові звички та висока кількість населення, насамперед у Єгипті, обумовлюють той факт, що на Північну Африку припадає близько 15% світового імпорту пшениці, який за результатами 2025 року може досягнути 32,25 млн тон: Єгипет (13 млн тон), Алжир (9 млн тон), Марокко (6,7 млн тон).
Головним експортером пшениці до Північної Африки залишається Росія, яка продовжує нарощувати обсяги, що у 2024/2025 маркетинговому році склали 42% ринку регіону. РФ, розпочавши повномасштабне вторгнення і обмеживши українські можливості до експорту морем, збільшила свою частку, наприклад, в Єгипті до 70% (8,3 млн тон), набула статусу майже монопольного постачальника пшениці до Лівії, зайняла половину ринку Тунісу та подвоїла обсяги поставок до Марокко.
Москва також скористалась політичною кризою у відносинах Алжира і Франції навколо питання Західної Сахари. За останні чотири роки Алжир вже вдруге ухвалює рішення про обмеження імпорту французької пшениці. Після кожного з таких рішень частка Росії на ринку Алжиру збільшується, забезпечивши їй у 2025 році позицію імпортера номер один. Компанія-оператор найбільшого зернового порту Франції, «Сеналія», почала вивчати можливості промоції французької пшениці на Близькому Сході. Голова правління компанії Дідьє Вербеке припускає, що нова стратегія передбачатиме меншу присутність на африканському континенті: «Це може сприяти більшій диверсифікації експортних ринків, з меншою увагою до Африки, враховуючи активну присутність Росії».
Водночас за результатами 2024/2025 маркетингового року Україна зайняла 16% ринку в Єгипті (2,1 млн тон); близько 20% в Алжирі (1,9 млн тон, що втричі більше у порівнянні з попереднім маркетинговим роком); менше 5% у Марокко (0,2 млн тон) і майже половину імпорту у Тунісі (0,8 млн тон).
Інші чорноморські країни, такі як Румунія і Болгарія, разом зайняли 1/6 частку ринку Північної Африки за 2024/2025 маркетинговий рік, експортувавши на двох більше 5 млн тон пшениці, насамперед, м’якої. Для Румунії головним торговельним партнером є Єгипет (1 млн тон); Болгарія скористалась відсутність французької пшениці на ринку Алжиру (2,8 млн тон).
Для Канади та США жодна країна регіону не входить до десятки найбільших імпортерів пшениці. Частка північноамериканських країн на ринку Єгипту оцінюється у показник менший, ніж 3%. Серед країн Північної Африки найбільшу частку канадська пшениця займаэ в Алжирі (менше 1 млн тон), через високий попит у цій державі на дурум (тверду пшеницю), провідним виробником якої є Канада.
На південь від Сахари харчові звички відрізняються, і пшениця не є основним продуктом. Однак зростання населення, урбанізація і більший запит на їжу, приготування якої не займає багато часу, ведуть до «вестернізації» продовольчого кошика і спонукають до більшого попиту на пшеницю у цьому регіоні. У Субсахарській Африці за останнє десятиліття споживання пшениці зросло на 34% (з 30 млн тон до 39 млн тон), що становить близько 3% у середньорічному темпі зростання – один з найбільших і найстабільніших показників росту у світі. Одночасно зі споживанням зростає й імпорт, який за аналогічний період досяг приросту у 38% (з 22 млн тон до 31 млн тон).
У поточному маркетингову сезоні (2025/2026) найбільшим імпортером пшениці у Субсахарській Африці за прогнозами стане Нігерія (6,4 млн тон), яка у своїй борошномельній галузі змішує пшеницю за низькою ціною з країн ЄС та чорноморського регіону з високоякісною пшеницею з Північної Америки. Наступними йдуть Кенія і Судан (по 2,6 млн тон), ПАР (2 млн тон); Ефіопія і Танзанія (по 1,3 млн тон).
Одним з найбільших експортерів до регіону є РФ (6 млн тон). Росія та країни ЄС покривають більше половини імпорту пшениці у Субсахарській Африці, що можемо простежити, зокрема, і на прикладі Нігерії як найбільшого імпортеру у регіоні. За оцінками Американської Foreign Agricultural Service (FAS) російський експорт пшениці, хоча і не у повній мірі фіксується в офіційній статистиці Нігерії, фактично складає третину від усього імпорту африканської держави і демонструє зростання на 300% у порівнянні з 2023/2024 маркетинговим роком.
Нігерія не єдине країна, на ринку якої простежується зменшення присутності пшениці з ЄС. Загальний експорт пшениці Європейським Союзу до Субсахарської Африки у попередньому маркетинговому році склав 9,9 млн тон (у порівнянні з 11,4 млн тон у 2023/2024 маркетинговому році). Французький експорт пшениці за межі ЄС за рік впав утричі, з 10,5 млн тон до 3,7 млн тон. До Африки на Південь від Сахари Франція відвантажила 1,8 млн тон (в аналогічний період рік тому – 2,4 млн тон). Спеціалізоване видання «Ecofin Agency» дійшло висновку, що «Африканський континент зберігає стратегічне значення для Франції, особливо як ринок збуту основних продовольчих товарів, зокрема пшениці. Однак, як у Субсахарській Африці, так і в Північній Африці, посилюється конкурентний тиск, що ставить під загрозу усталену торговельну динаміку».
Єдина країна ЄС, що досягла відчутного зростання свого експорту до країн Субсахарської Африки протягом одного року є Румунія (з 0,17 млн тон до 1,5 млн тон). Додатково варто зауважити, що в офіційній статистиці країн Африки частка імпорту українського зерна в останні три роки знижується з одночасним збільшенням обсягів постачань з Польщі та країн Балтії. Деякі аналітики поспішають зачисляти цю групу до тієї, що «нав’язує конкуренцію РФ у регіоні»26. Проте частина цієї продукції є реекспортом української пшениці Балтійським морем, коли українські чорноморські порти були заблоковані.
Особливо стрімко зростає частка Австралії, яка за останні 40 років подвоїла свої обсяги виробництва і продовжує демонструвати стрімкий темп зростання присутності у Субсахарській Африці. За 2024/2025 маркетинговий рік Австралія експортувала 2 млн тон пшениці (469 тис. за попередній рік). Найбільшими імпортерами у регіоні для Австралії є ПАР, до якої відправили 718 тис. тон; Кенія – 368 тис. і Танзанія – 286 тис.
Окрему нішу в регіоні посідає Канада, що виокремила для себе у 2011 році цей регіон як пріоритетний ринок для зростання присутності. Приклад згаданої вище Нігерії показовий, адже ще 15 років ця країна не імпортувала пшеницю з Канади. Цілеспрямована і послідовна політика Канади дала свої плоди. Конкурентною перевагою Канади є пропозиція високоякісної пшениці, яка необхідна для виготовлення борошна та продукції з доданою вартістю. Окрім Нігерії, значними ринками для пшениці з Канади є Гана (310 тис. тон), Мозамбік (195 тис. тон) і ПАР (139 тис. тон). Присутність в інших державах регіону залишається незначною. Загалом до Субсахарської Африки у 2024/2025 маркетинговому році Канада експортувала 1,8 млн тон пшениці.
Сполучені Штати протягом останніх років зберігають свою експорту частку у стабільні 1,5-2 млн тон на рік, водночас шукаючи можливості до розширення своєї присутності.
Таким чином, окрім традиційно великого ринку пшениці у Північній Африці, можна констатувати зростання обсягів попиту у країнах на південь від Сахари. Перелік основних конкурентів України на ринку Африки складають Франція, Росія, США, Канада й Австралія. Французький експорт перебуває під тиском в обох частинах континенту, у той час як російський експорт знаходить можливості для нарощування збуту.
Інфраструктура: золоті ворота до континенту
Як ціноутворення залежить від вартості виробництва і логістики, так і міжнародна торгівля є похідною від привабливої ціни на продукцію і можливості її швидкої та безперешкодної доставки. Африка, другий за розміром континент світу, має берегову лінію у понад 30 тис. км, більша частина якої рівна та піщана і потребує штучного поглиблення у разі будівництва глибоководного порту. Не всі країни, що навіть мають вихід до моря, здатні приймати великі обсяги вантажу.
Ті країни, які успішно розбудують інфраструктуру для експорту та імпорту, закріплять за собою статус регіональних воріт. Єгипет намагається стати таким хабом для Східної Африки та Близького Сходу, а Мозамбік прагне перетворитися на ворота до Південної Африки. У Західній Африці стратегічними провайдерами до регіону є Кот-д’Івуар, Гана і Камерун, через які товари потрапляють до Малі і Буркіна-Фасо та Чада і ЦАР відповідно.
У рамках стратегії розбудови регіонального хабу 11 травня 2025 року прем’єр-міністр Єгипту Мустафа Мадбулі відкрив новий зерновий термінал ємністю 100 000 тон поблизу порту Вест-Саїд. Подібні об’єкти покликані не лише забезпечити власне населення необхідною продукцією, але й слугуватимуть хабом для зберігання транзитного зерна, що підвищить попит на портові послуги Єгипту. Щорічно Суецьким каналом проходить понад 55 млн тон зерна, що свідчить про незамінність цього маршруту в глобальних поставках продовольства. У такий спосіб Єгипет прагне стати подвійним гравцем на ринку: найбільшим у світі імпортером пшениці і одночасно експортером пшеничного борошна сусіднім країнам.
Мозамбік також реалізує кілька проєктів, зокрема, будівництво зернового терміналу «Nacala Bulk» та розширення потужностей зернового терміналу в порту Мапуту. Концесія порту Мапуту працює за моделлю державно-приватного партнерства, залучаючи до управління приватних інвесторів із Саудівської Аравії та Південної Африки. Варто зазначити, що цей порт також приймав військові навчання армії Китаю, який має власні амбіції на континенті.
Таким чином, налагодження співробітництва з окремими країнами Африки відкриває суттєво більше можливостей для торгівлі з континентом. А той, хто контролюватиме ці «точки входу» матиме додатковий політичний важіль.
Перш ніж вирушить військо, йдуть фураж і провізія (兵⻢未，粮草先⾏)
Водночас прослідковується комплексний підхід до нової довгострокової політики КНР стосовно більшості згаданих вище країн – «ключів до Африки».
Присутність Китаю в морському секторі Єгипту вже є вагомою та складається з китайських компаній, які прагнуть отримати операційні концесії та викупити акції портів. Так, китайська компанія «Hutchison Ports» інвестувала понад $1,5 млрд у Єгипет, зокрема у роботу двох життєво важливих портів: Ель-Дехейли та Александрії (який став хабом викраденого українського зерна).
Порт Мозамбіку, Чонгоне, у 2024 році був переданий у концесію компанії, де понад 80% акцій належать китайській фірмі. Інтерес Китаю в цьому випадку пов’язаний з експортом важких пісків. Концесія також передбачає будівництво та управління 73-кілометровою ділянкою залізниці.
Одним із найважливіших у китайській сфері впливу є порт Абіджан у Кот-д’Івуарі. Це один із найзавантаженіших портів у Західній Африці, який обробляє 80% регіональної торгівлі та забезпечує роботою 75 тис. осіб. Китай надав позику для фінансування 85% витрат на розширення порту. Проект, вартістю $934 млн, перетворив його на найбільшу китайську інвестицію в портову інфраструктуру в Африці. У липні 2023 року, коли розширення порту було завершено, на чотири дні зайшли китайські військово-морські судна для проведення спільних з івуарійською стороною навчань і зустрічей високого рівня. Відтоді Кот-д’Івуар поступово став залежним від поставок та присутності Китаю.
Однак Пекін не обмежується інвестиціями виключно у ці країни. Китай інвестував у портову інфраструктуру африканського континенту найбільше у порівнянні з китайськими інвестиціями в інших регіонах світу, зокрема, у 35 портів у Західній Африці, 17 портів у Східній Африці, 15 портів у Південній Африці та 11 портів у Північній Африці. Китайські компанії мають ліцензії на експлуатацію 10 африканських портів, що відкриває їм широкі можливості. Саме оператор порту визначає розподіл причалів, а також може пропонувати пільгові тарифи та послуги суднам і вантажам своєї країни. Тож контроль над портовими операціями третьою стороною викликає очевидні застороги. Дипломат Африканського Союзу у коментарі для Африканського центру зазначив, що: «Африканська залежність від китайської експортної інфраструктури робить африканські країни схильними до підтримки китайських глобальних інтересів і менш схильними приймати проти неї сторону або підтримувати санкції».
Більше того, Китай будує інфраструктуру, що об’єднує порти з 16 країнами Африки, які не мають виходу до моря. Ці проекти називають «BRI connector projects».
Таким чином, складаючи ці фрагменти пазлу, приходимо до висновку, що китайська присутність у логістичних маршрутах африканського континенту: створює преференційні умови для торгівлі африканських країн з Китаєм; створює ризик для третіх країн в обмеженні їхнього доступу до континенту; закладає підґрунтя для поглиблення співпраці у безпековій та військових сферах з КНР. Всі три фактори негативно позначаються на можливостях України, як нарощувати свій експорт до країн-ключових логістичних хабів Африки, так і досягати узгодженості політичних позицій.
Політична позиція і торгівля: нестабільний зв’язок
Існує декілька інтерпретацій, яким чином виникає узгодженість політичних позицій країн. Найвиразніше її можливо прослідкувати у голосуваннях у Генеральній Асамблеї ООН. Дослідження експертів UNCTAD у 2018 році, що використовує кількісний аналіз, прийшло до висновку, що обсяг торгівлі сам по собі не впливає на голосування в Генеральній Асамблеї ООН. Однак укладання торговельних угод підвищує загальну синхронізацію голосування. Цей ефект стає більш вираженим, коли економічна угода є глибшою, тобто передбачає більше преференцій для її учасників. Це свідчить, що для формування політичної позиції важливий не факт торгівлі, а її якісний характер.
У 2024 році дослідники європейського аналітичного центру «Bruegel» виявили, що країни з нижчим рівнем доходу на душу населення більш схильні підтримувати антизахідні наративи та резолюції. У червні 2025 року набуло чинності рішення КНР щодо безмитного доступу агропродукції з усіх визнаних Пекіном 53 держав Африки до китайського ринку. Очікуваним результатом таких економічних преференцій стало зміцнення торговельних зв’язків, зокрема за рахунок збільшення імпорту вже популярних у Піднебесній кави з Ефіопії, какао із Того та чаю з Кенії . Як наслідок, країни Субсахарської Африки демонструють найвищий рівень синхронізації у голосуванні з Китаєм порівняно з іншими регіонами.
У розрізі голосувань в ГА ООН щодо українських резолюцій у 2022-2023 роках інші автори «Bruegel» виявили, що на голосування держав впливали дві ключові обставини: наявність безпекових угод з Росією й участь країни в китайській ініціативі «Поясу і шляху». Автори ілюструють свій висновок прикладом Малі, яка після візиту міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова у лютому 2023 року і пропозиції військової допомоги перейшла від «утриматися» до голосу «проти» українських резолюцій.
Враховуючи висновки дослідників «Bruegel» можемо проаналізувати голосування за українську резолюцію ES‑11/6 від 23 лютого 2023 року («Принципи Статуту Організації Об’єднаних Націй, що лежать в основі досягнення всеосяжного, справедливого та міцного миру в Україні») і за поправки до неї, внесені Білоруссю. Як демонструє Таблиця 1, в якій розглянуті усі країни Африки, що підтримали правки A/ES-11/L.8 та/або A/ES-11/L.9, такі країни є членами китайської програми BRI та всі мають історію суттєвого військового співробітництва з РФ. Варто звернути увагу, що Ефіопія, Зімбабве, Ангола і Судан, хоча і підтримали проросійську(і) поправку(и), на фінальному голосуванні за резолюцію не наважились проголосувати «проти». Тож в аналізі голосувань доцільно разом із розподілом голосів за резолюції брати до уваги і голосування за поправки, оскільки утримання від голосування за фінальну резолюцію деякими країнами викликано виключно тиском панівної більшості.
Високий рівень експорту АПК як гарантія позитивних політичних відносин: кейс Єгипту
Український експорт АПК до Єгипту переважує сумарну кількість експорту до інших країн Африки. Якщо виходити з припущення, що великий обсяг імпорту українського зерна є достатнім аргументом для політичної прив’язаності країни-імпортера, двосторонні відносини України і Єгипту є цікавим вибором для перевірки подібного твердження.
Пшениця і хлібні вироби займають особливе місце у традиції Єгипту, а ціни на таку продукцію мають важливе соціальне значення. Ріст цін внаслідок фінансової кризи 2008 року; посухи і скорочення врожаю в Україні та Росії у 2010 році, введення квот на експорт агропродукції обома експортерами; та реекспорт Єгиптом українського і російського зерна з посиланням на низьку якість продукції у тому ж 2010 році – став одним з факторів соціального невдоволення перед «Арабською весною» у 2011 році. Чутливість питання цін на пшеницю перетворює цей показник на політичний. Нестабільність глобального розподілу сил ставить Каїр перед складним вибором, який з подальшими змінами у регіоні, не завжди припадає на користь України.
У 2023 році Надзвичайний і Повноважний Посол України в Арабській Республіці Єгипет Микола Нагорний прокоментував, що усі попередні українські звернення щодо відмови Єгипту від прийому російських суден з викраденим українським зерном були успішними. Однак, починаючи з грудня 2024 року, після падіння близького до Кремля режиму Б. Асада у Сирії, Єгипет став головним хабом українського зерна, викраденого Росією з окупованих територій. Катерина Яресько, журналістка проекту SeaKrime, припускає, що Єгипет може бути лише проміжним пунктом для викраденого зерна перед подальшим перепродажем. Вона також зазначає, що звернення до уряду Єгипту з боку українського посольства із вказанням на конкретні судна, що перевозять викрадений вантаж, залишаються без відповіді.
Свідомі зовнішньополітичні рішення, зокрема відмова Єгипту від участі у Саміті Формули Миру у липні 2024 року, в якому продовольча безпека була другим пунктом, можуть пояснюватися дедалі тіснішими зв’язками Каїра з Москвою і Пекіном, – зв’язками, які виходять за рамки торгівлі.
У 2018 році Росія та Єгипет уклали угоду про стратегічне партнерство. У тому ж році сторони підписали угоду на $7 млрд про створення першої закордонної російської промислової зони, «Russian Industrial Zone (RIZ) в Suez Canal Zone (SCZone)». Цей проєкт, що є аналогом індустріального парку, за словами Надера Камела, менеджера з інвестиційної діяльності та комунікацій SCZone, мав на меті скористатися стратегічним географічним розташуванням Єгипту, як точкою перетину ринків Північної Африки, Близького Сходу і Південної Європи.
У 2024 році президент Єгипту Абдель Фаттахом ас-Сісі на саміті БРІКС в Казані заявив, що Єгипет високо цінує «динамічний розвиток двосторонніх відносин з моменту підписання угоди про стратегічне партнерство у 2018 році […]. Наш парламент робить остаточні кроки на шляху до ратифікації угоди про створення цієї [індустріальної] зони, що допоможе запобігти негативним наслідкам санкцій і сприяти діяльності зони в інтересах наших держав і країн БРІКС». Станом на 2025 рік промислова зона не побудована, але сторони не відмовились від реалізації проекту і підписали двосторонню угоду про землекористування на 49 років.
Додатково Росія розширює свою присутність через інші стратегічні проекти, як-от будівництво «Росатомом» атомної електростанції на території Єгипту та навчання сотень єгипетських студентів у російських ВНЗ. Влітку 2024 року єгипетська сторона офіційно звернулася до російського уряду з проєктом будівництва хаба, який міг би зберігати та переробляти російське зерно на території Єгипту. Міністр торгівлі Єгипту Ахмед Самір зазначив, що хаб може бути побудований в одному з портів: Порт-Саїд, Дамієтта або Сохна.
Таким чином, українські багаторічні і чисельні поставки зерна до Єгипту не призвели до глибокого партнерства і не завадили уряду північноафриканської країни будувати із державою-агресором плани з обходу санкцій і допомагати у легітимації викраденого зерна. Найбільш ілюстративним проявом політичного зближення Каїру і Москви стала участь єгипетських військовослужбовців у параді на Червоній Площі 9 травня 2025 року.
Власне виробництво як основа продовольчої самодостатності країн африканського континенту
Збільшення обсягів агроекспорту до країн Африки як основа політичних відносин може у середньостроковій перспективі втратити актуальність через зміну потреб самого континенту.
Згідно з прогнозами Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСD), зростання вартості агроімпорту для Африки досягне критичної точки, що неминуче призведе до необхідності збільшення власного виробництва. У 2014 році Бекеле Шиферау, аналітик продовольчої системи у Групі Світового банку, дійшов висновку, що «більшість країн [Субсахарської Африки] реалізують менше чверті свого потенціалу виробництва пшениці. Існують значні можливості як для збільшення посівних площ під пшеницю, так і для підвищення врожайності на вже освоєних землях» .
Африканський банк розвитку у 2016 році у рамках «Feed Africa Strategy» запустив програму TAAT – Technologies for African Agriculture Transformation (Технології для трансформації сільського господарства Африки). За словами тогочасного Президента Банку д-ра Акінвумі Адесіна головною метою проекту є досягнення продовольчої самодостатності континенту та подолання проблеми продовольчої незахищеності і недоїдання шляхом трансформації африканського агросектора на комерційно успішний та бізнес-орієнтований. Одним із завдань самої стратегії є досягнення Африкою статусу продовольчого нетто-експортера.
Звіт Банку, в якому проаналізовано впровадження програми станом на 2024 рік за власними критеріями (механізм готовності, послуги та інфраструктура, механізм координації), високо оцінює досягнення ПАР, Танзанії, Руанди, Замбії та Нігерії; у той же час відзначає низькі показники ЦАР, Екваторіальної Гвінеї, Республіки Конго, Алжира та Судану. Єгипет, Мадагаскар, Нігерія, Руанда, ПАР, Танзанія і Замбія виокремлені як група країн, що має і політичну прихильність, і наявний прогрес, і найбільші ресурси серед держав Африки у впроваджені політики кліматично-розумного сільського господарства.
У 2018 році Ефіопія за ініціативи прем’єр-міністра Абія Ахмеда Алі проголосила курс на продовольчу самодостатність – покриття внутрішнього попиту на пшеницю власним виробництвом. Таке рішення було проголошено у контексті того, що за останні 60 років населення країни зросло у шість разів. Наразі Ефіопія із показником у 135,5 млн є другою країною Африки і десятою країною світу за кількістю населення. Пшениця входить до четвірки традиційних зернових культур країни. Тож дедалі більший тягар імпорту для держави, яка у 1960-роках була здатна закривати 99% попиту власними силами, став гострим питанням.
У лютому 2025 року Офіс Прем’єр-міністра Ефіопії повідомляв, що держава історично витрачала близько $1 млрд на рік на покупку пшениці закордоном, але з 2021 року скорочує імпорт. Уряд пояснював такий успіх своєї політикою з масштабування зрошувального землеробства, надання пільг на імпорт агротехніки, модернізації правового поля для залучення приватних інвесторів, посилення практики кластерного ведення господарства. Заявлено, що у такий спосіб Ефіопія прагне власним прикладом закласти тренд і продемонструвати, що африканський континент здатний «прогодувати себе».
Однак доцільно доповнити перелік кроків, які зробила Ефіопія задля підвищення власного виробництва. З початку XXI століття відбулось подвоєння кількості посівних площ (з 1,02 млн га у 2000 році до 1,9 млн га у 2020 році). Починаючи з 2022 року у рамках спеціалізованої програми Африканського банку розвитку уряд Ефіопії та місцеві насіннєві компанії отримали підтримку для забезпечення фермерів у низинних регіонах країни сортами пшениці, стійкими до високих температур. Банк підкреслював важливість цієї програми, зазначаючи, що саме висока денна температура «істотно знижує врожайність традиційних сортів пшениці»64.
Проте за оцінками FAS Ефіопія при виробництві 6,5 млн тон зерна досі потребуватиме 1,3 млн тон імпорту пшениці та продуктів її переробки у 2025/2026 роках, що все ж на 24% нижче показника за попередній маркетинговий рік. Згідно зі звітом FAS від 2025 року: «незважаючи на стабільно високий внутрішній попит, передбачається, що обсяги комерційного імпорту пшениці поступово зменшуватимуться завдяки нарощуванню внутрішнього виробництва» . Проте слід зауважити, що собівартість вирощеної в Ефіопії пшениці через високі капіталовкладення та логістичні виклики перевищує ціну, яку пропонують, зокрема, країни чорноморського регіону, тому про експорт ефіопськоі продукції поки не йдеться.
Разом з тим скорочення імпорту продуктів переробки пшениці досягається не лише за рахунок інвестицій у власне виробництво, а і є наслідком запровадженого 25% мита на імпорт борошна (у період 2022-2024 рр. найбільшими постачальниками борошна до Ефіопії були Туреччина (86%), Єгипет (9%) і Росія (2%)) 68. Із жовтня 2024 року до березня 2025 року імпорт пшеничного борошна скоротився на 82% порівняно з аналогічним періодом попереднього року.
Іншим флагманський прикладом збільшення обсягів виробництва, зокрема завдяки програмі TAAT, є Зімбабве, яка також досягла прогресу на шляху до зернової самодостатності. Ключовим етапом стало впровадження нового сорту пшениці SAVE, який має високу стійкість до спеки, посухи, поширених хвороб і має потенціал врожайності до 7 тон на га, що «робить його ідеальним рішенням для різноманітних сільськогосподарських ландшафтів Зімбабве». Керівниця Інституту селекції сільськогосподарських культур у Зімбабве пані П’юріті Мазібуко заявила, що наступним кроком для країни після досягнення продовольчої самодостатності у виробництві пшениці має стати нарощування ланцюга доданої вартості: «ми занадто довго зосереджувалися винятково на виробництві, часто експортуючи сировинну пшеницю і втрачаючи економічну вигоду, яка криється на подальших етапах ланцюга доданої вартості».
Судан у свою чергу подвоїв посівні площі під пшеницю (із 224 тис. га до 316 тис. га), досягаючи рекордних для себе врожаїв (1,2 млн тон). Поточна стратегія розвитку агросектора, розроблена за підтримки Африканського банку розвитку, передбачає досягнення Суданом самодостатності у виробництві пшениці у 2026 році.
Таким чином, у короткостроковій перспективі головним є тренд на подальше збільшення імпорту пшениці країнами Африки. Однак у середньостроковій перспективі осьовим стане фактор зростання власного виробництва. Приклад Ефіопії, Зімбабве та Судану може дати імпульс цьому підходу як мінімум у країнах зі схожими кліматичними умовами, що також беруть участь у програмі Африканського банку розвитку (наприклад, Кенія, Замбія і Нігерія). Актуальними залишаються висока собівартість власного виробництва та зростання попиту, які не дозволяють повністю відмовитись від імпорту.
Для країн-експортерів пшениці до країн Африки, зокрема для України, головним є фактор невиправданості покладання виключно на поточні тренди росту населення і відповідно збільшення попиту в оцінках потенціалу нарощування свого експорту.
Україна й Африка: від експорту сировини до експорту технологій
Україна і більшість африканських країн є переважно експортерами сировини, і кліматичні зміни загрожують стабільності та можливостям нарощування виробництва агропромислового комплексу. Як Україна, так і африканські держави у своїх стратегічних цілях закладають зменшення експорту сировини та збільшення виробництва продукції з доданою вартістю. Одночасне впровадження такої політики може призвести до скорочення вже наявних торговельно-економічних зв’язків.
Дослідження «McKinsey & Company» показують, що одним із головних чинників, що стримує зростання власного виробництва країн Африки, є висока собівартість. На прикладі ціноутворення на рис, консалтингова фірма демонструє, чому такі країни, як Нігерія та Танзанія, мають труднощі з конкуренцією проти продукції з Таїланду, Індії та Пакистану. Собівартість виробництва і транспортування з азійських країн значно менша, ніж з африканських. Природньою реакцією на таку ситуацію є встановлення високих митних бар’єрів, що дозволяє зберегти конкурентоспроможність національних виробників (які вже запровадили Танзанія і Нігерія).
«McKinsey» приходить до висновку про критичну важливість інвестицій і підвищення технологічного компоненту в аграрному секторі вищезгаданих країн. Зокрема, йдеться про: впровадження кращої аналітики великих даних (Big Data) та підвищення ефективності людської праці та вкладеного капіталу.
Водночас Україна вже застосовує нові технології в сільському господарстві, а тому має потенціал стати цінним партнером для країн Африки на їхньому шляху збільшення власного виробництва, яке з питання майбутнього поступово стає політикою сьогодення. У серпні 2025 року прикладом побудови технологічно орієнтованих відносин став захід «Партнерство та інвестиційні можливості в Ботсвані для українських компаній», організований Вінницьким агрокластером «AGROVIN» за підтримки Посольства України в Республіці Ботсвана, Торгово-промислової палати України та Business Botswana. Таким чином, науково- і технологічноємна співпраця як паралельний трек торгівлі сировинною агропродукцією, відкриває можливості до переходу україно-африканських відносин на глибший рівень, адже відповідає внутрішнім потребам африканського континенту з розвитку власних спроможностей, запиту на відносини на основі рівності і взаємної вигоди, і технологічними можливостям та перевагам України.
Висновки
Рівень споживання виробів із пшениці у країнах як Північної, так і Субсахарської Африки зростає, що викликає збільшення імпорту цієї культури. Україна, для якої пшениця є однією з головних експортних позицій, стикаючись з викликами російського повномасштабного вторгнення, в умовах широкої конкуренції на африканському континенті має шукати нові конкурентні переваги. Аналіз статистичних даних, починаючи з 2014 року, продемонстрував зменшення частки присутності українського агроекспорту на африканському ринку.
Значний обсяг українського експорту йшов до Єгипту. Однак РФ за допомогою більшого фінансового ресурсу, а потім і блокади українських портів, не тільки витіснила частину українського збіжжя з ринку Єгипту, але і створила умови для більшої узгодженості політичних позицій Москви і Каїру.
Однак нарощування самих лише показників товарообігів не повинно бути самоціллю, враховуючи нестабільний зв’язок між обсягом торгівлі і сумісністю політичних позицій. Припускаючи, що більший вплив має рівень військової та інфраструктурної співпраці, констатуємо кращі позиції РФ та КНР на континенті. За умови китайських концесій найважливіших портів та китайських інвестицій у найпопулярніші торговельні логістичні шляхи, український експорт може стати залежним від політичної позиції КНР.
Новим кроком в українському експорті пшениці варто розглянути закріплення української пшениці у ланцюгах доданої вартості і нарощування експорту до країн-хабів: Мозамбіку, Гани, Кот-дʼІвару, Камеруну. В Африці на південь від Сахари майже вся пшениця споживається у вигляді борошна. Інвестиції або викуп акцій підприємств борошномельної промисловості сприятиме стабільності українського агроекспорту до обраної держави та, у разі спільного проекту з північноамериканськими компаніями, поєднає конкурентну перевагу України (кількість та низька ціна зерна) із ланкою, якої не вистачає (високоякісне зерно) для виробництва продукції з доданою вартістю. Найбільш імовірний успіх реалізації першої і другої рекомендації є їхня імплементація у Гані – країні-хабі, яка має велике значення для канадських експортерів високоякісної пшениці. І Канада, і Гана є держави з дружнім до України політичним кліматом, що додатково сприятиме налагодженню сталої співпраці.
Водночас серед країн Африки набирає тренд на збільшення власного виробництва, що відкриває нову сферу для співпраці України та Африки у царині АПК. Міжкластерна співпраця у технологічних аспектах агросектору, в яких Україна має широкий досвід (точного землеробства, агродронів, IT-рішень тощо) може стати осьовою перевагою для побудови нової та сталої основи для відносин Україна-Африка.
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Глобальні партнерства 2.0” за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».