“Союзники”: співпраця між Російською Федерацією та Республікою Білорусь у воєнній сфері

Підписатись на новини "Української призми"

Павло Радь

26/05/2025

Тема: Міжнародна безпека

Регіон: Російська Федерація та Центральна Азія

Публікація: Дослідження

Завантажити повну версію

Військово-політичні відносини між Республікою Білорусь і Російською Федерацією зазнали поступової, але системної еволюції, яка призвела до створення глибокої та багатоаспектної моделі воєнної співпраці. Формально декларуючи рівноправність і взаємну вигоду, ця модель на практиці віддзеркалює асиметричний характер відносин, в яких ключові оборонні рішення дедалі більше ухвалюються під впливом російських стратегічних інтересів.

Військова співпраця між Республікою Білорусь та Російською Федерацією є ключовим елементом їхньої багаторівневої інтеграції. Упродовж трьох десятиліть ця співпраця зазнала значних трансформацій, результатом чого стало формування спільних військових структур, проведення регулярних навчань і поступової втрати Білоруссю частини військового суверенітету. Процес зближення став особливо інтенсивним після 2020 року, коли внутрішньополітична криза в Білорусі та агресивна зовнішня політика РФ призвели до подальшого зближення Мінська та Москви.

Військова інтеграція двох країн здійснюється через низку інституційних і правових механізмів, водночас збереження частиини білоруського суверенітету дозволяє Мінську позиціонувати себе як незалежного суб’єкта міжнародних відносин, тоді як Москва розглядає так звану “Союзну державу” з Білоруссю як важливий інструмент для реалізації своїх геополітичних амбіцій у регіоні.

Це дослідження має на меті систематизувати основні елементи воєнної співпраці між Білоруссю та Росією, окреслити її договірно-правову базу, проаналізувати ключові формати інтеграції та оцінити стратегічні наслідки цього процесу як для внутрішньополітичної ситуації в самій Білорусі, так і для регіональної безпеки в цілому.

Також дане дослідження покликане привернути увагу широкого кола експертної спільноти та політичних діячів з метою позбутися впливу хибних ілюзій щодо рівня співпраці між РФ і Білоруссю та сприяти напрацюванню комплексу дій для запобігання подальшій інтеграції цих країн.

Автори:

Антон Оксентюк, дослідник Програми російськихі білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Павло Радь, дослідник Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Михайло Сінаюк, iнтерн Програми російськихі білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.
Ярослав Чорногор, кандидат історичних наук, директор Програми російських і білоруських студій, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

Рецензент:

Агія Загребельська, директорка з розвитку партнерств, Рада економічної безпеки України

Художній і технічний редактор:

Анатолій Черниш, Рада зовнішньої політики “Українська призма”.

РОЗДІЛ 1. ДОГОВІРНА БАЗА СПІВПРАЦІ БІЛОРУСІ ТА РОСІЇ У ВІЙСЬКОВІЙ СФЕРІ

Як і у випадку розвитку політичних двосторонніх відносин між Республікою Білорусь та Російською Федерацією, ми спостерігаємо, що в історичній ретроспективі підписання тих чи інших двосторонніх документів між цими країнами відображало подібну динаміку. Так, у 1990-х роках мали місце доволі обмежені приклади взаємодії військових сил цих двох держав, які носили вимушений характер, в першу чергу через особливості пострадянського етапу розвитку політичних відносин. Те саме стосується і внутрішньополітичних чинників, зокрема потреби у створенні певного базису, на основі якого Білорусь і Росія могли б у перспективі проводити інтеграцію, водночас використовуючи цю тему у внутрішньополітичних цілях. Наприклад, у випадку Мінська тема розвитку військової співпраці з Москвою наприкінці 1990-х років могла стати інструментом для отримання власних преференцій, а подекуди – навіть потенціалом для впливу на внутрішню політику самої РФ з боку режиму Лукашенка.

З російської ж сторони така військова співпраця дозволяла продемонструвати власній політичній еліті, що Кремль і надалі зберігає вплив на своїх найближчих сусідів. Це було особливо важливо з огляду на ситуацію, в якій опинився Борис Єльцин в останні роки та місяці свого президентства. Подібні паралелі можна провести й у наступні десятиліття. Наприклад, у 2000-х роках ми спостерігаємо відсутність значного розширення договірної бази, тоді як після 2020 року, навпаки, фіксується її активна інтенсифікація – з огляду як на внутрішньополітичну ситуацію в Білорусі, так і на початок російсько-української війни, яка сама по собі спричинила найглибшу дестабілізацію регіональної безпеки з часів розпаду СРСР.

Для того щоб систематизувати цю тему, необхідно розглянути саму договірну базу, що регламентує військову співпрацю між РФ та Білоруссю. І хоча за останні десятиліття обидві країни підписали велику кількість різноманітних двосторонніх угод, меморандумів та програм, які закріплюють військове співробітництво, існує низка документів, що не лише вирізняються на загальному тлі, а й мають найбільший вплив на поточний і майбутній розвиток цієї взаємодії. Нижче наведено систематизацію цих ключових документів.

“Договір про координацію дій у військовій сфері”, 20.07.1992

Цей документ став першою офіційною домовленістю між Росією та Білоруссю після розпаду СРСР. Формально його було укладено для координації процесу створення власних збройних сил обома державами, а також для юридичного закріплення наративу, що згодом став традиційним, – зобов’язання не допускати “використання території третіми країнами проти партнера”.

“Договір про військове співробітництво” / “Угода про спільне забезпечення регіональної безпеки у військовій сфері”, 19.12.1997

Саме ці два документи слід вважати одними з найважливіших у подальшій військовій співпраці між Росією та Білоруссю. Вони заклали правову основу для інтеграції, але насамперед – сформували поняття “Регіонального угруповання військ” – елементу, який упродовж наступних десятиліть існував виключно на папері, проте з початком російсько-української війни розпочав свою повноцінну реалізацію. Нині він становить одну з основних загроз безпеці країн східного флангу НАТО та українсько-білоруському кордону, зокрема західній його частині. Ці документи встановили правову базу для діяльності “Регіонального угруповання військ” – об’єднаного формування збройних сил двох країн, яке де-факто функціонує під спільним командуванням. Водночас сам договір про військове співробітництво вперше започаткував процес зближення військових доктрин і законодавства РФ та РБ, уніфікації системи управління військами, спільного виробництва озброєнь та створення єдиного державного оборонного замовлення.

“Договір про створення Союзної держави Росії та Білорусі”, 08.12.1999

Цей документ є одним із ключових договорів, що передусім визначає політичну та економічну співпрацю між РФ та Білоруссю. На момент його підписання обидві сторони справді мали намір використати його як інструмент для подальшого формування спільної держави. Проте вже за кілька років “Союзна держава” фактично перетворилася на фактор роздратування для обох країн. Попри широкий характер договору, який не передбачав обов’язкових елементів військової інтеграції, він заклав підґрунтя для потенційної загрози суверенітету Білорусі, а отже – й загрози для регіональної стабільності.

Причиною цього є глибокі розбіжності у поглядах керівництва двох держав на майбутнє цієї структури. Для російської сторони “Союзна держава” розглядається лише як етап глибшої інтеграції, кінцевим результатом якої, ймовірно, має стати певний формат приєднання Республіки Білорусь до РФ. Водночас Мінськ публічно демонструє, що наразі не розглядає варіант втрати залишків власного суверенітету. Ця розбіжність визначає й різний підхід до військової взаємодії: для Росії білоруська армія не є окремим суб’єктом, тому відсутність формалізованого процесу військової інтеграції в рамках “Союзної держави” є цілком закономірним.

“Угода про спільну охорону зовнішнього кордону Союзної держави в повітряному просторі” (єдина система ППО), 03.02.2009

Цей договір став першим суттєвим і практичним кроком у напрямі інтеграції збройних сил Білорусі та Росії. Ним було створено єдину регіональну систему протиповітряної оборони – спільну охорону повітряних кордонів “Союзної держави”. Документ також заклав юридичну основу для передачі білоруської системи ППО під оперативне командування РФ “у період загроз”, що на практиці означає прямий контроль з боку Росії. Важливо зазначити, що підписання цієї угоди припало саме на початок зовнішньополітичної конфронтації Росії із західними країнами, а також на старт десятиліть агресивних дій і риторики щодо її сусідів. Надалі ця конфронтаційна політика лише поглиблювалася й усе чіткіше відображалась у наступних двосторонніх договорах із Білоруссю, яка почала поступово перетворюватися на фактичну проксі-силу Москви.

“Програма стратегічного партнерства Міністерств оборони РФ і РБ на 2021–2025 роки”, 02.03.2021

Ця програма вперше відкрито продемонструвала прагнення Москви до довгострокової формалізації інтеграційних процесів між обома державами, зокрема у військово-технічній сфері. Хоча на практиці публічно невідомо, наскільки глибоко відбувається така інтеграція (адже значна частина заяв має пропагандистський характер), цей документ слід розглядати як важливий інструмент тиску РФ на Білорусь. Він надає Кремлю додаткові аргументи для просування низки інтеграційних ініціатив у військовій сфері – спільної підготовки, навчань, обміну досвідом, а також координації мобілізаційних ресурсів і ведення військового обліку.

Варто зазначити, що військова взаємодія між Білоруссю та Росією до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році хоча й мала місце, однак носила демонстраційний характер, спрямований передусім на створення політичної напруги щодо Польщі та Литви. Однак з початком російсько-української війни ситуація кардинально змінилася. Від 2022 року спостерігається постійне нарощування теми прямої військової присутності РФ на білоруській території. Це, зокрема, відображається у зростанні кількості двосторонніх угод, що закладають підґрунтя для створення перманентної загрози як північному кордону України, так і східному флангу НАТО.

“Протокол про внесення змін до Угоди 1997 року про регіональну безпеку”, 03.12.2022

Цей документ фактично став підготовкою до розміщення російських військ на території Білорусі у форматі постійної дислокації. У межах Союзної держави було юридично закріплено присутність російських військ і відповідної інфраструктури в рамках Регіонального угруповання військ на білоруській території. Крім того, зміщено акценти з формату спільних навчань на забезпечення постійної присутності Збройних сил РФ.

“Угода про створення та функціонування навчально-бойових центрів спільної підготовки”, 28.03.2023

Цей документ став черговим кроком на шляху до повноцінного функціонування “Регіонального угруповання військ” у Білорусі. Йдеться вже не про декларативні заяви, а про практичний рівень інтеграції. Варто підкреслити, що подібні навчально-бойові центри в першу чергу мають забезпечити основу для постійної присутності російських військових підрозділів на білоруській території.

“Пакет документів щодо розміщення російської тактичної ядерної зброї на території Білорусі”, 25.05.2023

На сьогодні ця угода є однією з двох, які становлять найсерйознішу загрозу регіональній безпеці з боку Білорусі. Вона регламентує режим зберігання, порядок контролю та можливе застосування російських тактичних ядерних боєприпасів, що розміщуються на білоруській території. Потенційно це перетворює цю країну на плацдарм для російського ядерного потенціалу.

“Резолюція про модернізацію та розвиток залізничної інфраструктури Союзної держави”, 04.01.2024

Проєкт модернізації ключових залізничних магістралей, що з’єднують залізничну мережу Росії (Північно-Західний транспортний вузол) з Білоруссю, зміцнює взаємозалежність транспортних систем обох держав у військових цілях, забезпечуючи оперативне перекидання військ і техніки. З огляду на той факт, що водночас з цим російська армія продовжує розвиток залізничної мережі, а також військової інфраструктури на кордонах із країнами Балтії, дана резолюція потенційно не є лише елементом публічної риторики. Її слід розглядати як один з інструментів розвитку та довгострокового функціонування “Регіонального угруповання військ”.

“Договір між Російською Федерацією та Республікою Білорусь про гарантії безпеки в рамках Союзної держави”, 06.12.2024

Цей договір є другим за важливістю елементом військової взаємодії між РФ та Білоруссю. Завдяки йому ми спостерігаємо трансформацію “Союзної держави” з переважно політико-економічного проєкту, яким вона залишалась протягом десятиліть, на інструмент регіонального безпекового шантажу. У військовому плані документ надає Росії юридичну можливість фактично в односторонньому порядку розміщувати власні військові об’єкти на території Білорусі у випадку наявності “загрози суверенітету”. Це означає не лише розгортання збройних сил РФ, але й будівництво нової інфраструктури – додатково до вже наявних об’єктів. При цьому саме поняття “загрози” у тексті жодним чином не конкретизується, що дозволяє Москві вільно його інтерпретувати.

Описані вище договори між Росією та Білоруссю створюють пряму військову загрозу для України та країн східного флангу НАТО вже в короткостроковій перспективі. Необхідно усвідомлювати, що навіть у разі потенційного завершення російсько-української війни поточна динаміка розвитку військової інфраструктури РФ на території Білорусі не зупиниться. Це створює перед зазначеними країнами завдання з протидії цим загрозам. На сьогодні ні Україна, ні країни східного флангу НАТО – зокрема Польща й Литва – не демонструють належного рівня юридичної та політичної підготовки до можливих швидких дій у разі радикальної зміни політичного режиму в Білорусі. Для цього існує ряд ключових напрямів:

Окремо варто наголосити на питанні ядерної зброї. Конституційні норми Білорусі до 2021 року передбачали нейтральний статус і без’ядерність (ст. 18), що фактично забороняло розміщення іноземної ядерної зброї на її території. Однак наприкінці 2021 року були внесені поправки, які скасували ці принципи. Легітимність таких змін є сумнівною, адже вони були ухвалені без широкої суспільної дискусії та на тлі політичної кризи. Це означає, що у довгостроковій перспективі Україна, Польща та Литва мають реальну можливість порушити це питання під час переговорів із потенційною новою владою, яка може прийти на зміну режиму Лукашенка. Необхідно акцентувати увагу на відсутності демократичного процесу в момент ухвалення рішення про відмову від нейтральності та без’ядерного статусу, що створює юридичний простір для міжнародного перегляду цих змін у майбутньому.

РОЗДІЛ 2. СПІВПРАЦЯ БІЛОРУСІ ТА РОСІЇ В УМОВАХ ВІЙНИ

Військова кооперація Російської Федерації та Республіки Білорусь стала системоутворюючим фактором підтримки агресії проти України. Незважаючи на міжнародні санкції, чинний формат партнерства продемонстрував здатність до адаптації та обходу обмежень.

Задовго до 2022 року між країнами існувала розгалужена мережа військових угод та спільних військових структур. Однією з ключових структур є спільне “Регіональне угруповання військ”, а також об’єднана система протиповітряної оборони. Росія також зберігала значну військову присутність на території Білорусі, зокрема, завдяки угодам про оренду військових об’єктів. Ця історично сформована військова співпраця стала міцним підґрунтям для її інтенсифікації в період з 2022 по 2025 рік.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року стало точкою відліку для якісно нового етапу військового співробітництва між РФ та РБ. Білорусь надала Росії свою територію як плацдарм для вторгнення, включно з використанням її для запуску ракет по українських містах. Крім того, білоруський ВПК почав активно працювати на потреби російської армії, а офіційний Мінськ здійснив передачу своєю військової техніки у декілька етапів.

Так, Білорусь передала щонайменше 111 одиниць танків Т-72, 40 бойових машин піхоти БМП-2 та вантажні автомобілі “Урал” зі складів зберігання. Відомо, що РБ експортувала в Росію понад 130 тисяч тонн боєприпасів різної номенклатури в період з січня 2022 по лютий 2023. До того ж, під виглядом модернізації, була передана невідома кількість САУ “Акація”.

Крім того, білоруські зброярі надавали допомогу в ремонті та модернізації російської військової техніки, а білоруські залізничники були і досі залишаються надважливою ланкою забезпечення російських логістичних спроможностей.

2.1. Посилення логістичних спроможностей

З початком повномасштабного вторгнення Білорусь відігравала важливу роль у логістичному забезпеченні російських військових операцій в Україні. Її територія використовувалась для транзиту військ, перекидання техніки та як база для деяких повітряних операцій. Розташування Білорусі надавала Росії зручний плацдарм для наступу на північні регіони України, що значно скоротило час і відстань перекидання військ та техніки.

Найважливішими залізничними маршрутами, які використовували для перекидання військ, були Орша (РБ) – Брянськ (РФ), Калинковичі (РБ) – Брянськ (РФ), Мінськ (РБ) – Смоленськ (РФ). Цілком ймовірно, що їх досі використовують для постачання компонентів оборонного призначення, однак вже із застосування засобів маскування під цивільні вантажі. Залізничні вузли в Жлобіні та Орші використовуються для перевантаження та транзиту вантажів, як і аеропорт Мінськ-2, що також залучений до логістичних ланцюжків.

Стосовно автомобільних шляхів, то найважливішими є Мінськ – Брянськ та Гомель – Новоазовськ, які забезпечують транспортування необхідного обладнання не лише на російську територію, але й на тимчасово окуповані українські території.

Виходячи з цього, головними логістичними хабами в РБ є Орша, Калинковичі та Барановичі. Ключовими об’єктами є 558-й АРЗ, склади в Гомелі та полігон “Береза”, який часто задіюється у випробуванні зброї.

З огляду на майже цілковите виведення російського контингенту з території Білорусі, сторони в основному зосереджуються на кооперації у сфері ВПК. Відтак найпопулярніша схема логістичної взаємодії між Москвою та Мінськом у військовій сфері охоплює такі складові:

Етап 1: перевезення зброї/компонентів з РФ до РБ (залізничним або автомобільним транспортом).
Етап 2: Білоруські заводи (МЗКТ, 558-й АРЗ) модернізують або ремонтують техніку.
Етап 3: Готові системи прямують до РФ або одразу в зону бойових дій.

Зважаючи на регулярне розгортання логістичних потужностей та здійснення перекидання озброєння та військ, зокрема у рамках воєнних навчань, Російська Федерація має добре відпрацьований і злагоджений механізм швидкого переміщення сил та засобів на територію Білорусі. Крім, сторони проводять регулярні навчання саме із передислокації військових ешелонів у рамках перевірки боєготовності, таким чином досягаючи більшої оптимізації логістичних процесів.

Такий досвід є надзвичайно важливим для армій, які великою мірою покладаються на залізничне сполучення, а в умовах загострення безпекової ситуації в регіоні він може бути використаний для проведення нових військових операцій як проти України, так і проти країн-членів НАТО.

2.2. Координація роботи військово-промислового комплексу

Хоча Білорусь безпосередньо не бере участі в бойових діях, вона відіграє роль промислової бази для Російської Федерації. Військово-промислові комплекси Росії та Білорусі є взаємозалежними та добре інтегрованими. Згідно з даними Державного військово-промислового комітету Республіки Білорусь, 99 білоруських підприємств постачають 1880 типів комплектуючих та елементів озброєння для 255 підприємств російського ВПК. До того ж, з 2020 року значення російського ринку для білоруської оборонної промисловості зростає. Так, у 2019 році частка російського ринку становила 26% (порівняно з 2015 роком, ця цифра була зменшена вдвічі завдяки диверсифікації партнерств), але після придушення протестів і суттєвого ослаблення суверенітету Білорусі ситуація змінилася. У 2022 році частка російського ринку в білоруському експорті сягнула 60%.

Як і в радянські часи, білоруський ВПК переважно спеціалізується на виробництві важких армійських шасі, ремонті та модернізації техніки й літаків, виробництві оптичних приладів, прицільних комплексів, систем управління вогнем, радіоелектронного обладнання та програмно-апаратних комплексів.

Попри здатність Білорусі виробляти широкий спектр легкоброньованої техніки, такої як броньована розвідувально-дозорна машина БРДМ “Кайман” або бронеавтомобілі “Защитник” та “Volat V1”, вони не були помічені в складі російської армії. Те саме стосується деяких модернізованих зразків радянської зброї, таких як РСЗВ “Ураган-М” або БМ-21Б “БелГрад”, які могли б бути досить ефективними в умовах конфлікту такого масштабу та інтенсивності. Внаслідок цього Мінськ виступає не як прямий постачальник, а радше як субпідрядник із власною сферою спеціалізації та відповідальності.

Таким чином, мобільні пускові установки російських наземних ракетних комплексів “Тополь-М” і “Ярс” розміщуються на колісних шасі, які виробляє білоруське підприємство “МЗКТ”. На шасі цього виробника також встановлюються бойові засоби оперативно-тактичного ракетного комплексу “Іскандер”, реактивної системи залпового вогню “Ураган-1М”, самохідні пускові установки та мобільні радарні системи зенітно-ракетного комплексу С-400 “Тріумф” тощо. Білоруські підприємства ВПК також виготовляють деталі та вузли для російських реактивних систем залпового вогню. До прикладу, відомо про те, що ВАТ “Волатавто” здійснює виробництво комплектуючих для РСЗВ БМ-21 “Град”.

558-й авіаційний ремонтний завод здійснює ремонт і модернізацію російських літаків, таких як Су-25, Су-27, Су-30 та МіГ-29, а також гелікоптерів Мі-8 і Мі-24. Білоруські спеціалісти заводу “Монітор-Сервіс” залучаються до ремонту зенітно-ракетних комплексів “Тунгуска”, “Тор” і “Квадрат” за запитом Міністерства оборони Росії. Пошкоджену російську техніку також періодично ремонтують білоруські механіки — як на білоруських підприємствах, так і на російських, куди направляються фахівці з Білорусі.

Однак найважливішими для РФ є саме високотехнологічна військова продукція — насамперед оптичні та оптико-електронні прицільні системи. ВАТ “Пеленг” виробляє багатоканальний приціл навідника “Сосна-У”, який використовується в основних бойових танках Т-72Б3, приціл навідника з тепловізійним каналом “Есса” для танків Т-90, а також приціл “Пліса”, який встановлюється на танках Т-80У та їхніх модифікаціях. Крім того, “Пеленг” постачає російській армії багатоканальні приціли навідника “Весна-К” та “Сож-ТМ” для бойових машин піхоти БМП-3. ВАТ “Екран” виробляє бортове обладнання для винищувачів МіГ-29, Су-27, Су-30 та Су-33, тоді як ВАТ “Інтеграл” є одним із головних білоруських виробників мікросхем для широкого спектра ракет, включно зі стратегічними.

Крім того, через відсутність уніфікації санкційної політики щодо Росії та Білорусі, Оборонні підприємства Республіки Білорусь мають змогу отримувати обладнання та комплектуючі західного виробництва завдяки імпорту через компанії-посередники, які пов’язані з фігурою Олександра Лукашенка. Зокрема, таким чином здійснюється імпорт мікросхем та електроніки європейського та американського виробництва, які використовують у літаках типу Су-34 та Су-30СМ, а також російських ракетах типу Р-37, Х-59М2А, С-300, Х-101, “Іскандер”, а також “Калібр”.

Початок повномасштабного вторгнення Росії природно призвів до зростання обсягів замовлень для військово-промислового комплексу Білорусі. У результаті деякі оборонні підприємства Білорусі працюють у три зміни. Наприклад, ВАТ “Пеленг” активно набирало нових працівників і отримало велике замовлення на виробництво прицілів навідника “Сосна-У”, майже всі з яких були передані до РФ. Значне збільшення оборонних замовлень і вакансій було зафіксовано також на інших підприємствах, зокрема на заводах холдингу “БелОМО”, ВАТ “МЗКТ”, 558-му авіаремонтному заводі та Оршанському авіаремонтному заводі. Тож не дивно, що Державний військово-промисловий комітет Білорусі повідомив про рекордний обсяг виробництва воєнної продукції у 2024 році. Таку тенденцію підтверджують і фінансові показники деяких білоруських оборонних компаній. До прикладу, одне з найбільших білоруських оборонних підприємств “Інтеграл” станом на середину 2024 року поставило в Росію більше шести мільйонів мікрочіпів на суму 130 млн. дол. США, а прибуток компанії за підсумками 2023 року зріс більше ніж у 40 разів у порівнянні з 2021 роком.

Більше того, військово-промислова кооперація між Білоруссю та Росією триватиме. Згідно з програмою військово-технічного співробітництва між Республікою Білорусь і Російською Федерацією до 2025 року, заплановано низку заходів. Вони включають спільні науково-дослідні роботи над новими зразками озброєння та модернізацією існуючих, запуск спільного виробництва готових зразків озброєння, військової техніки та їхніх компонентів, а також реалізацію заходів спільної політики в галузі ціноутворення, стандартизації та каталогізації військової продукції. Так як термін дії документа завершується цьогоріч, сторони вже формують відповідну програму на період до 2030 року. Можна очікувати, що до кінця поточного року вона буде завершена, а її наповнення суттєво не відрізнятиметься.

Судячи з усього, білоруська оборонна промисловість також здійснюватиме нарощування виробництва боєприпасів та безпілотників. Зокрема, існують плани стосовно виробництва 300 тисяч реактивних снарядів та 450 тисяч артилерійських снарядів на рік. Окрему увагу білоруські зброярі приділятимуть і питанню виробництва БПЛА. Так, одне з підприємств холдингу “Амкодор” – “Завод СВТ” поступово розвиває виробництво дронів, найбільш перспективними по білоруських мірках моделями яких є “Свислочь СВТ” та “Чекан”. Однак зважаючи на досить посередню якість білоруських безпілотників, більш реалістичним є варіант розміщення на території російських виробничих потужностей. Тим паче, що російська сторона вже публічно озвучувала такі плани.

Відтак нинішня формула оборонного співробітництва між Мінськом і Москвою свідчить про низьку ймовірність прямої участі білоруської армії у війні на даний момент. Білорусь важлива не як бойовий ресурс, а як тихий тил, де можна виготовляти військову техніку та комплектуючі без ризику ударів з боку Збройних сил України. Цей факт також дає змогу використовувати Мінськ в більш гнучких цілях, як-от проведенні інформаційно-психологічних операцій.

2.3. Здійснення спільних інформаційно-психологічних операцій

Окрім того, що Білорусь виступає матеріально-технічною базою Москви, вона також стала частиною психологічних та інформаційних операцій РФ. Наприклад, витік документів Пентагону засвідчив, що в першій половині 2023 року Росія намагалася створити в української розвідки враження про можливий другий наступ із території Білорусі. Ці фактори, разом із навчаннями по мобілізації та періодичними заявами про підготовку до війни, мають на меті чинити постійний тиск на українське суспільство та військово-політичне керівництво.

Подібні процеси відбувалися і в контексті російських наступальних дій на сході України та спроб відновити контроль над втраченими територіями Курської області. У цьому контексті Білорусь проводила військові навчання та звинувачувала Україну у перекиданні диверсантів на свою територію й порушенні повітряного простору.

У червні 2024 року це змусило Лукашенка публічно оголосити про розгортання додаткових військ на кордоні з Україною — начебто у відповідь на маневри української армії. Паралельно зі створенням штучної напруги на кордоні з Україною режим Лукашенка намагався розширити можливості для геополітичного маневрування, зокрема завдяки військовим навчанням із КНР та звільненню політичних в’язнів. Можливо, дії Білорусі не залишилися непоміченими: Росія неодноразово запускала дрони-камікадзе Shahed 136/131 і крилаті ракети по Україні через білоруський повітряний простір.

Стурбований тим, що ситуація може вийти з-під контролю, 13 липня Лукашенко наказав вивести війська з кордону з Україною, щоб уникнути можливої військової відповіді з боку Києва. Однак 10 серпня, майже через місяць після деескалації, Лукашенко віддав наказ про повторне перекидання третини білоруської армії до українського кордону, посилаючись на нібито порушення повітряного простору Білорусі.

Такі дії були викликані операцією України в Курській області та звинуваченнями російських ЗМІ у тому, що Лукашенко навмисно вивів війська з кордону з Україною в липні, тим самим дозволивши ЗСУ відкрити новий фронт. Щоб зменшити хвилю звинувачень і продемонструвати виконання союзницьких зобов’язань, Мінськ вдався до демонстративних дій, відправивши до українського кордону лише 1400 військових.

Крім перекидання військ, режим Лукашенка також вдається до розігрування ІПСО з використанням ядерного озброєння. Попри те, що на початку 2023 року Москва та Мінськ оголосили про розміщення на території Білорусі нестратегічного озброєння, реальних доказів того, що воно дійсно знаходиться на території РБ, немає.

Відповідно до заяв білоруських та російських чиновників носіями для використання тактичного ядерного озброєння мали стати ОТРК “Іскандер-М” та переобладнані штурмовики Су-25. Проте до такого підходу виникає низка запитань. По-перше, Су-25 конструктивно не призначені для несення ядерного озброєння, що, зокрема, зумовлено тим, що це дозвукові машини. Це означає, що у випадку використання ядерних боєзарядів літак не встигне покинути зону ураження, внаслідок чого постраждає і пілот. По-друге, не зрозуміло, для чого займатися переобладнанням даних машин, коли на озброєнні білоруської армії є платформи які цього не потребують, такі як МіГ-29, Су-35 та Су-24.

“Іскандер-М” – більш реалістичний варіант. Білоруські військові вже нібито освоювали використання неконвеційного озброєння на даній системі, однак доказів принаймні навчального застосування немає. Показовими у цьому плані стали спільні навчання з перевірки засобів нестратегічного озброєння, які обидві країни проводили в червні 2024 року. Тоді білоруська сторона не здійснювала реальних пусків із систем “Іскандер-М”, а Міністерство оборони РБ намагалося видати підвісні баки на літаках Су-25 за ядерні боєприпаси.

Ще одним фактором, який вказує на те, що нібито розміщення ядерної зброї в Білорусі – ІПСО, є той факт, що обидві сторони зробили безліч публічних заяв з цього приводу. Якби йшлося про військові потреби, ядерну зброю було б розміщено без жодного розголосу. До того ж, для РФ, розміщення ядерної зброї не несе жодної практичної користі, окрім додаткових можливостей для шантажу західних країн та тиску на Лукашенка. Москва володіє великим арсеналом ядерного озброєння стратегічного рівня, який теоретично дає змогу вражати цілі у будь-якій точці земної кулі, а стратегічна глибина у контексті розміщення нековенційного озброєння забезпечується російським анклавом навколо Калінінграду.

В аналогічному форматі використовується і фактор так званого “Орєшніка” – російської експериментальної балістичної ракети середньої дальності, яку Росія використовувала в ході атаки на українське місто Дніпро, а також в якості інструменту політико-ядерного залякування України у листопаді 2024 року. Так, режим Лукашенка активно намагається вести дискурс про розміщення цієї зброї на території Білорусі. Найбільш ймовірно, що Мінськ й надалі буде згадувати про “Орєшнік”, особливо в контексті майбутніх масштабних російсько-білоруських навчань “Запад-2025”.

Відтак з великою ймовірністю, розміщення ядерного озброєння та комплексу “Орєшнік” в Білорусі служить одним з інструментів інформаційно-психологічних операцій РФ. Водночас реальною залишається розміщення таких систем на території Білорусі в майбутньому, за умови ще більш глибокої ерозії суверенітету сусідньої держави.

РОЗДІЛ 3. “РЕГІОНАЛЬНЕ УГРУПОВАННЯ ВІЙСЬК” БІЛОРУСІ ТА РОСІЇ

Згідно з двосторонніми договорами, “”Регіональне угруповання військ” (РУВ) Союзної держави Росії та Білорусі” є об’єднаною військовою структурою, яку офіційно обидві держави можуть застосовувати у відповідь на загострення загроз для обох країн. На практиці ж дана структура ні разу не використовувалася та майже не згадувалася до моменту початку російсько-української війни, а перші офіційні заяви як самого Лукашенка, так й представників Міноборони РФ стосовно розгортання РУВ припадають на період жовтня 2022 року. Фактично ж “Регіональне угруповання військ” дозволяє Росії юридичним чином оформити передислокацію на територію Білорусі значної кількості військ у будь-який момент. Таким чином мова йде про постійну загрозу ескалації та створення проблем для регіональної безпеки навколишніх країн, навіть без урахування поточної війни. До того ж слід враховувати, що згідно з поточними документами та доктриною РУВ у разі виникнення реальної необхідності застосування цих військ буде перебувати під фактичним контролем російського командування.

3.1. Хронологія розгортання “Регіонального угруповання військ” (2022–2025)

10 жовтня 2022 року Олександр Лукашенко оголосив про розгортання спільної з Росією “регіонального угруповання військ”, посилаючись на “загострення на західних кордонах” Білорусі. Через кілька днів білоруські чиновники деталізували цю інформацію. Йшлося про прибуття на територію Республіки Білорусь приблизно 9000 російських військових. Але головним чином йшлося про перекидання великої кількості військової техніки – 170 танків, до 200 броньованих машин і до 100 гармат і мінометів.

При цьому зазначалося, що російські частини будуть дислокуватись на 4 полігонах у східній і центральній Білорусі. На початок січня 2023 року Міноборони Білорусі оголосило, що розгортання РУВ завершено і воно готово до виконання завдань. Водночас слід розуміти що на той момент загальна чисельність російських збройних сил розташованих на території Білорусі сягала близько 11-12 тисяч бійців, адже мова йде про постійне розташування ЗС РФ на території двох об’єктів – 43-й вузол зв’язку ВМФ Росії “Вілейка” (радіостанція RJH69 “Антей”), а також РЛС “Волга” на півночі від міста Ганцевичі.

Варто також зазначити, що в момент початкового розгортання РУВ на території Білорусі до її складу увійшли підрозділи 1-ї гвардійської танкової армії ЗВО РФ, які, фактично, проходили доукомплектування та навчання на білоруських полігонах після втрат, понесених в Україні. Вже у грудні 2022 року вони були розгорнуті вздовж лінії оборони поблизу міста Сватове Луганської області, а їх самих в рамках РУВ вже на початку 2023 року замінили підрозділи 3-го армійського корпусу ЗС РФ. Таким чином ми прямо бачимо, що окрім звичайної дислокації військ російське керівництво вже демонструвало використання “регіонального угрупування військ” в якості можливості провести доукомплектування та навчання власних збройних сил на території Білорусі.

У червні 2023 року в РФ відбулася спроба заколоту так званої “ПВК Вагнер”, за підсумками якого близько 5000 бійців Вагнера перебазувалися до Білорусі за домовленістю з Лукашенком. Вже у липні 2023 року російська армія вивела більшу частину своїх регулярних військ з Білорусі. Згідно з даними Держприкордонслужби України та моніторингової групи “Беларускі Гаюн”, на початок липня “практично всі” російські підрозділи залишили Білорусь. Це стосується як самого особового складу, так й авіаційного парку – 11 вертольотів і 9 літаків, які дислокувались на території аеродромів “Мачулищі” та “Барановичі”.

Білоруська та російська військова техніка під час навчань “Запад-2021” на території Білорусі. Вересень 2021, Білорусь. Wikimedia Commons.

Самі ж білоруські полігони на яких розміщувалися російські підрозділи в рамках РУВ у цей же період були демонтовані. Мова йде про три польові табори – Обуз-Лесновський, Лепельський і Репіще. Останній пізніше почали використовувати бойовики російського угруповання “ПВК Вагнер”, які проводили та, потенційно, продовжують проводити навчання білоруських військових (частина з них, судячи з усього, згодом була інтегрована у структуру внутрішніх військ під керівництвом Миколи Карпенкова). Але вже до осені 2023 року, після смерті їхнього ватажка, Пригожина, залишки вагнерівців (кілька сотень) використовувалися Мінськом для підготовки білоруського спецназу і психологічного тиску на Польщу та Литву, адже вони перебували також і поблизу міста Гродно на білоруських військових базах, місцях дислокації 6-ї білоруської окремої механізованої бригади.

За даними моніторингу з березня 2024 року, загальна кількість російських військових у Білорусі стабілізувалася на рівні близько 2000 осіб. Серед них – інструктори, підрозділи ППО та ВКС РФ. При цьому слід зазначити, що мова йде про перманентні сили, які не є частиною РУВ. Також є цілком зрозумілим що на поточному етапі відсутність значної кількості російських військ на території Білорусі є наслідком російсько-української війни, а тому їхня присутність у моменті продовження інтенсивних бойових дій проти України є мінімальною, особливо з інтенсифікацією проблеми кількісного особового складу ЗС РФ.

Відтак основна увага стосовно діяльності РУВ повинна стосуватися середньострокової та довгострокової перспективи. Перш за все слід зазначити, що згідно з поточною інформацією Росія та Білорусь активно готуються до проведення навчань “Запад-2025”. За планами, у вересні 2025 року на білоруську територію прибудуть до 13 000 російських військових для маневрів. Йдеться про найбільше розміщення військ РФ в Білорусі з початку війни. Беручи до уваги той факт, що до цього моменту бойові дії в рамках російсько-української війни можуть припинятися, вже сьогодні постає питання збереження цих російських військ після проведення навчань “Запад-2025”, остання ітерація яких відбулася напередодні повномасштабного вторгнення на територію України. І подібний сценарій можливий саме в рамках діяльності РУВ.

Фактично, для України та країн східного флангу НАТО тематика РУВ на території Білорусі моментально стане актуальною у момент зупинки російсько-української війни. Є цілком очікуваним, що за наявності у російського керівництва планів з використання білоруського плацдарму для подальшої відкритої агресії проти України, або ж створення прямого тиску на Польщу та Литву, Москвою буде використовуватися саме механізм “Регіонального угруповання військ Союзної держави”. Ця ситуація передбачає необхідності у деталізуванні ситуації з відповідною інфраструктурою РУВ, яка потенційно буде використовуватися у майбутньому.

3.2. Військова інфраструктура “Регіонального угруповання військ” Росії та Білорусі

Цілком очікувано, що на поточному етапі “Регіональне угруповання військ” немає жорстко регламентованого постійного складу. Ядро РУВ складають Збройні сили Республіки Білорусь. На момент оголошення Лукашенко заявив про плани розгортання понад 70 тисяч військовослужбовців. І попри той факт, що Москва формально заявляє про повноцінне залучення власних сил до цього угруповання, в реальності “регіональні війська” із зазначеною кількістю не розгорнуті. Перш за все це стосується відсутності у Росії, в момент війни проти України, вільних сил для формування “Регіонального угруповання”. При цьому, чисельність білоруської армії становить близько 60 тисяч осіб. Олександр Лукашенко ще у 2022 році публічно заявляв про плани того, що РФ виділить 10-15 тисяч солдатів для їх функціонування в рамках угруповання, хоча й визнавав відсутність реальних можливостей для їхньої відправки на той момент.

Під час свого безпосереднього розміщення російські сили в рамках РУВ включали мотострілецькі та танкові частини, артилерійські дивізіони, підрозділи ППО, а також авіаційну групу. Але, як вже раніше зазначалося, значна частина цих сил пізніше була виведена для участі у війні проти України. Невідомою залишається ситуація із сотнями одиниць наземної військової техніки, про перекидання якої повідомлялося під кінець 2022 року. У жовтні 2022 року Росія додатково розмістила в Білорусі ланку перехоплювачів МіГ-31К із гіперзвуковими ракетами “Кинжал”, які згодом були виведені з території Білорусі. Також у 2023 році Росія перекинула до Білорусі ешелон з щонайменше 10 одиницями ракетних комплексів “Іскандер-М” і комплекси ППО С-400 (які, ймовірно, були повернути в Росію у травні 2025 року).

У рамках РУВ Білорусь також надавала російським військам у користування ряд елементів військової інфраструктури для їхнього розміщення, навчання та тилового забезпечення.

Полігони та польові табори. У ході розміщення російських військ, які прибули до Білорусі в ході розгортання РУВ під кінець 2022 року використовувалися ряд польових таборів. У першу чергу мова йде про:

Обуз-Лесновський (Барановицький район). Це був найбільший табір дислокації російських військ, в якому були розгорнуті 150 наметів, які вміщували в себе до 3000 бійців особового складу.
Лепельський (Лепельський район). На його території розміщувалися 75 наметів на 1500 осіб.

Репіще (Могильовська обл.). Табір, в якому проходили артилерійську навчання. У ньому були розміщені 30 палаток на 500-600 бійців.

Відомо також й про ряд полігонів, на яких російські війська спільно зі збройними силами Білорусі проводили навчання. Були задіяні полігони Доманово (Івацевицький район), Гожський (Гродненський район), Борисовський (Борисовський район), Осиповицький (Осиповицький район), Брестський (Брестський район). І хоча російська війська в рамках РУВ протягом літа 2023 року фактично повністю покинули територію Білорусі, інфраструктура полігонів (споруди, склади, навчальні поля) зберігається і знову може бути використана при черговому нарощуванні угруповання. Слід також додати, що приблизно в той же час, коли ЗС РФ покинули Білорусь, сама білоруська армія провела розбудову ще одного табору у селі Цель поблизу Репіще. На момент літа 2023 там були розміщені 303 намети, які можуть вмістити до 15 тисяч бійців.

Необхідно зазначити, що конфігурація розміщення та участі російських військ в рамках РУВ проводилася таким чином, аби знаходитися на лінії Брест-Вітебськ, яка становить близько 500 кілометрів – стандартна відстань для маршу. Це у свою чергу дозволяє за потреби швидко перекидати війська на західні кордони. В цілому ж найбільш на поточному етапі російська частина РУВ може спокійно сягати 20-25 тисяч бійців.

Як результат, подібна ситуація дозволяє Росії створити перманентну загрозу як Україні, так й країнам східного флангу НАТО лише за рахунок розміщення власних сил на території Білорусі. Найбільш ймовірно, у перспективі білоруська військова інфраструктура вже здатна розміщувати на власній території від 30 тисяч осіб, адже саме така чисельність армії знаходилася на білоруській території у лютому 2022 року.

У середньостроковій та довгостроковій перспективі необхідно враховувати значний фактор розвитку та модернізації залізничної інфраструктури Білорусі, у якій Росія бере безпосередню участь. Так, в кінці листопада 2023 року Росія та Білорусь підписали безпосередню програму модернізації об’єктів тилового забезпечення, “що плануються до спільного використання в інтересах забезпечення регіонального угруповання військ” на період з 2023 по 2027 рік. Офіційно фінансування повинно було розпочатись у 2024 році. І хоча деталі документу не були опубліковані, найбільш вірогідно що саме залізнична інфраструктура підпадає під цю програму, згідно з прийнятою на початку 2024 року резолюцією “про модернізацію та розвиток залізничної інфраструктури Союзної держави”.

ВИСНОВКИ

Поточна політико-безпекова ситуація у Східній Європі демонструє, що роки військової співпраці між Росією та Білоруссю призвели до виникнення повноцінної загрози на їхніх кордонах з Україною та країнами східного флангу НАТО. Це підтверджується створенням спільних військових структур, розгортанням російських військ та військової інфраструктури на території Білорусі. Окрім зазначених факторів, що мали місце й до повномасштабного вторгнення, до цієї співпраці додалась ще й виробнича компонента. Білорусь активно допомагає Росії у ремонті та відновленні наявної техніки, виробництві комплектуючих, збірці, випробуванні, забезпечує ЗС РФ паливом, а також бере вагому участь в обході антиросійських санкцій.

На сьогоднішній день найбільш ключовим та потенційно небезпечним елементом військової співпраці між Росією та Білоруссю є “Регіональне угруповання військ”, яке формально виконує завдання із забезпечення безпеки “Союзної держави”. Водночас на практиці воно дозволяє РФ вільно дислокувати значні військові сили та техніку на території Білорусі, що становить пряму військову загрозу Україні та країнам НАТО. Досвід розгортання “Регіонального угруповання військ” у 2022–2023 рр. засвідчив, що білоруська інфраструктура вже здатна прийняти щонайменше 20–25 тис. російських військових, а модернізація залізничних і тилових об’єктів до 2027 р. лише збільшить цей потенціал.

Слід відмітити, що РУВ у значній мірі не функціонує через високу інтенсивність бойових дій на поточному етапі російсько-української війни. Російське керівництво не може сформувати достатніх резервів для наповнення своїх військ на фронті, не те що провести повноцінне розгортання РУВ на території Білорусі. У разі паузи чи завершення бойових дій в російсько-українській війні, за умови досягнення РФ хоча б мінімальних військових цілей в Україні, “Регіональне угруповання військ” з високою вірогідністю стане механізмом довгострокового розміщення російського контингенту на території Білорусі з усіма супутніми регіональними викликами та загрозами.

Важливим аспектом сучасного формату взаємодії Москви та Мінську є білоруська участь у російських інформаційно-психологічних операціях, у межах яких Білорусь активно використовується Росією для створення додаткового психологічного тиску на Україну та країни Заходу. До того ж режим Лукашенка активно сприяє впровадженню режиму стратегічної невизначеності.

Сукупність перелічених факторів перетворює Білорусь із формального союзника РФ фактично на її тилову й логістичну базу, інтегровану до російської армії. Ефективне стримування цього процесу потребує від України та її партнерів синхронізації санкцій, цільового моніторингу білоруської логістики й підтримки елементів білоруського суверенітету як ключового бар’єру проти подальшого військового поглинання Росією.